І раптом сталося незбагненне. Чоловік у чорному мундирі підняв говоруна за ноги якомога вище, щоб перехопити його за шию, і тільки простяг руку, як ураз утратив рівновагу і з усього маху гепнувся на підлогу, ойкнув від несподіванки і випустив говоруна. Говорун на льоту перевернувся й шугнув до стелі.
— Стріляй! — крикнув товстун, вихоплюючи пістолет.
Загриміли постріли. Раз чи два кулі мало не влучили в говоруна, та він ухилявся від них і полетів у дальній, неосвітлении куток зали.
Люди в чорному кинулися за говоруном, але Веселун У їх зупинив:
— Нема чого тепер бігати! Не могли втримати, роззяви! Ти чого раптом упав?
— Я не впав, — відповів чоловік у чорному мундирі. — Мене впустили.
— Мовчи! — розізлився товстун, і його киселеві щоки затряслися. — Будеш іще вигадувати — я тебе сам упущу, тоді не встанеш! І нічого ганятися. Він усе одно тепер у тунелях заблудиться. Та й часу в нас мало. Інше діло є.
Товстун обернувся до тихого, мертвого корабля “Синя чайка” і спитав, немовби корабель міг йому відповісти:
— Ти мене чуєш?
Корабель не відповідав.
— Ну й не відповідай, — сказав товстун. — Ну й не треба. Все одно я знаю, що ти нас чуєш.
Сидиш там і спостерігаєш, думаєш, чого це я “Пегас” сюди затяг. Та на те я його затяг, що тобі доведеться зараз здатися.
Веселун У підійшов до “Синьої чайки” ближче і говорив далі:
— Чотири роки ти не здаєшся. Чотири роки думаєш, що твої дружки тебе врятують. Чотири роки не віриш, що ніхто не знає, де ти. Чотири роки ти сподіваєшся, що твій шолудивий птах долетів до Венери. Я вже думав, що ти так і помреш у своїй клітці. Але сьогодні все змінилося. Сьогодні ти відчиниш двері корабля і віддаси мені те, що належить мені по праву. Ти чуєш мене, капітане?
Ніхто не відповів товстунові. Голос його котився підземеллям і відбивався далекою луною від стін. Луна стихла, і товстун перевів дух.
— Де дівчисько? — пробурмотів він. — Мені дуже потрібне це дів чисько.
Доктор Верховцев стояв віддалік, утупившись у землю. Ще двоє чоловіків у чорних мундирах відійшли трохи вбік і виставили поперед себе пістолети, готові вистрілити будь-якої миті.
— Я знаю, що ти мене чуєш, капітане, — почав знову Веселун У. — Ти зачаївся у своїй норі, відсиджуєшся. Поглянь в ілюмінатор. Пе ред тобою троє чоловік із Землі: дурноверхий професор, що гасає по Галактиці і збирає звірину, немовби ліпшого заняття придумати не міг, тишко капітан і телепень механік із рудою бородою.
Хоч я чув усе, що відбувається довкола, насправді мої думки були про Алісу. Куди вона могла зникнути? Де вона зараз ховається?
— Ти вже багато років ставиш мені палиці в колеса, — вів далі товстун, дивлячись на “Синю чайку”. — Але сьогодні моє свято. Сьогодні ти віддаси мені формулу. Ти чуєш?.. Мовчить, — сказав товстун іншим голосом, тихо. — Думає. Зараз ми його підженемо. Шкода тільки, дівчисько кудись запропастилося. З дівчиськом було б легше.
Він дістав із кишені великого носовика і витер спітнілий лоб.
— Слухай, капітане, — мовив він. — Якщо ти через три хвилини не відкриєш люка і не винесеш мені формули, я накажу вбити всіх моїх бранців. Але не зразу. Ні, не зразу. Спочатку ми відріжемо вуха дурноверхому професорові. Я злий на нього найбільше, бо він відмовився віддати мені говоруна. Потім ми…
— Постривай, опецькуватий пірате, — пролунав раптом голос Другого капітана.
Це був знайомий голос: ми чули його вже стільки разів — адже говорун незрівнянно відтворював голоси.
— Отож-бо, — сказав Веселун У.
— Тобі все одно нема місця в Галактиці, — говорив далі Другий капітан. — Тебе все одно знайдуть і піймають, хоч де б ти ховався. Краще послухай мене — здайся…
— Мовчи! — перебив його товстун. — Так ми не домовимося. З твоєї ласки і з ласки твоїх дружків я вже й так майже усе втратив. І останнього тобі не віддам. Галактій буде моїм.
— Посоромся, пірате! — вигукнув Другий капітан. — Хоч і нема в тебе сорому.
Ми мало що розуміли з цієї розмови. Ясно було тільки, що Другий капітан мав щось таке, в чому товстун був надто зацікавлений. І не міг дістати, не міг відняти. Слово “галактій” мені нічого не говорило.
Я ніколи раніше не чув такого слова. А капітан “Синьої чайки” віддати галактію не хотів.
— Не будемо гаяти часу, — вирік товстун. — Мене не цікавлять твої думки і настрої. Сором — це тільки для слабких. Ми, сильні, не знаємо сорому. Кажи: віддаєш формулу галактію?
— Мені треба поговорити з цими людьми, — попросив Другий капітан.
— Ні, — відповів товстун, — говорити ти з ними не будеш. А то ви придумаєте що-небудь, аби мене обманути. Ти відкриєш зараз люк і винесеш мені формулу галактію. А я обіцяю відпустити тебе й оцих людей на волю. На всі чотири вітри. Коли ж ти не зробиш того, що я тобі кажу, ти багато днів корчитимешся від їхніх криків. Адже ти маєш і сором, і совість.
— Не вийде, товстуне, — мовив Другий капітан. — Відтоді, як чотири роки тому я опустився на цій планеті, ти придумував уже чимало способів відняти в мене абсолютне пальне, але нічого не вийшло. Не вийде й сьогодні. Ти знаєш, що я зроблю?
— Що?
— Я висаджу в повітря “Синю чайку”. Загину сам, проте галактію ти не одержиш. Не можна давати тобі в руки абсолютного пального, бо ти тоді накоїш стільки лиха, що жителям Галактики не виправити й за десять років.
— Авжеж, — згодився Веселун У. — Та коли ти думаєш, що, висадивши в повітря “Синю чайку”, ти врятуєш професора і його людей, ти помиляєшся. Даю тобі врочисте слово Чорної Пітьми, що вони все одно загинуть. Навіщо мені ці полонені? Тільки-но я їх відпущу, вони розкажуть про мою планету Службі галактичної безпеки, і через місяць за мною полюватимуть усі крейсери галактики. Ні ж бо, нехай До пори до часу вони думають, що мене нема живого.
— Тоді я все одно мушу все розповісти цим людям. Я їх не стрічав раніше, та якщо вони у тебе в полоні, то вони хороші люди. І побачимо, що вони скажуть, вислухавши мою розповідь.
— Ні! — рявкнув товстун.
— Мовчи, — сказав спокійно капітан. — Куди тобі поспішати? Ти встигнеш виконати свою погрозу.
— Нехай говорить, — обізвався раптом доктор Верховцев. — Він усе одно бачив, що говорун був у них на кораблі. Нехай говорить, це його і їх не врятує.
Товстун розвів руками — будь ласка.
— Слухай, професоре, і слухайте, люди. Нас було три капітани. Чимало років тому ми дізналися про те, що в Галактиці з’явилися пі рати. Цим піратам потрібні були гроші й коштовності, їм потрібна бу ла влада. Вони хотіли стати володарями Галактики. Ми взнали про піратів, коли вони напали на планету Тріада й викрали звідти кора бель. Ми догнали піратів тоді, коли вони захопили іншу планету і обернули в рабство її жителів. Там вони потай заходилися будувати військовий крейсер, щоб нападати на торгові кораблі. Довго розпо відати про те, як ми вистежили піратів, як проникли на поневолену планету і підняли на ній повстання проти загарбників.
— Ви взяли нас обманом, — пробурчав товстун.
Доктор Верховцев махнув рукою:
— Нехай говорить. Недовго йому лишилося говорити.
— Отож, — сказав капітан, зачекавши, поки пірати замовкнуть, — двом піратам пощастило втекти від нас. Кілька років вони переховувались тут, на окраїнах Галактики, далеко від космічних шляхів. Усі забули про піратів.
— Але ми нічого не забули, — мовив товстун.
— Так, — згодився Другий капітан, — вони не забули й не відмовилися від своїх планів. І найбільше
