— Ні зебри, ні якоїсь іншої тварини не бачу. А-а-а, це вона там намальована? — повернувся Ерпід у бік звіринця. — А як же через неї переходити?
— Там звіринець, а довкола нього щити з малюнками звірів: зебра, ведмідь, лев, пантера, мавпи висять вниз головою, хвостами зачепилися… Заходити нам туди нема коли, — сказав Ваня.
їх уже оточив натовп дітей і дорослих. У багатьох на обличчях світилися добрі усмішки: люди почали слідкувати за Ерпідом і Ванею, коли вони ще переходили вулицю.
— Ти сам його зробив? Здо-о-рово… — діти обмацували Ерпіда, погладжували, і здавалося, що йому приємно, що він мружиться, як кіт. — Чуєш, а чому в нього не такі колеса, як у місяцехода?
— Це робот? А чому в нього такі погані ноги?
— А навіщо йому ноги?
— Це робот, — відповів Ваня. — Він не призначався для бездоріжжя, у нього інші завдання і функції, - перейшов Ваня на науковий стиль. “Хай думають, що це я зробив його…” Дістав з-за пазухи яблуко, куснув так, що кругом полетіли бризки.
- Іван Олексійович, я хочу записати ті намальовані картини. Нова інформація… — Цих слів Ерпіда було достатньо, щоб знову почулося: “У-ух ти-и!!!” — “Так він і говорить?!” — “А що він ще вміє?” — “Краще в звіринець заведи його, хай живих звірів подивиться!”
— Звіринець нам по курсу, — сказав далі Ерпід. — Оскільки Ерпід-два досі нічого не передав про росдинний і тваринний світ, я мушу його замінити хоч частково.
- Іван Олексійович, — з пошаною звернувся до Вані худорлявий хлопчик з ластовинням на носі, - як ти назвав свого робота? Чи довго ти його робив?
— Звати Ерпід. Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Робив довго, можна сказати, все свідоме життя.
“А сам-один чи з гуртком?” — “А з якої ти школи? Вона з технічним ухилом?” — “А Ерпід у шашки, шахи грає?” — посипалося з усіх боків.
— Давай сюди, — скерував Ваня Ерпіда на доріжку, що вела просто до звіринця. — Він може таке, що вам навіть і не снилося. Дорогу, дорогу йому!
Не врахував Ваня, їдучи в місто, що тут така прірва людей, “Як від них відкрутитися? Вони ж і кроку не дадуть ступити!” — схвильовано думав він.
— Ерпіде, ти їх усіх просвітив, записав? — Ваня думав, що таким запитанням трохи налякає цікавих. Але ж дивина!
Ледве встиг Ерпід підтвердити, що записав, як зчинився гомін: “Усіх-усіх записав? А як записав, як просвічував? Так, як рентген?” — “Якщо рентгенівським промінням, то це ж шкідливо!” — “І куди дивляться вчителі?” — “Синок, відійди від цього залізного опудала, бо захворієш!” — “Доню, ти ж у звіринець хотіла, а це вже прилипла, цяцьку знайшла?”
Коли діти побачили, що на обличчі Ерпіда замиготіли лампочки, знов сипонули питаннями: “Де ти брав деталі для робота?” — “А я зможу такий зробити?” — “Він на батарейках чи, може, заряджається струменем, як акумулятор в автомобілі?” — “А чому він заморгав, може, йому кепсько стало?” — “У нього всередині магнітофон чи як він говорить?” Виручив Ерпід:
— Будете знати все до кінця, постарієте, як вівця.
Дружний вибух сміху, захоплені вигуки: “Ну і шпарить! Ну і чорт рогатий!” — “А він гуморист! Ваня, а він у тебе з гумором!” — “Як живий!”
— Ерпіде, звіринець ми не можемо оглянути: в кишенях вітер свище.
Ерпід погасив лампочки.
- Інформацію не зрозумів. Вітер не може в кишенях свистіти. А може, ти хочеш сказати, що подерті кишені?
Діти знову зареготали. Вони вже полюбили Ерпіда і готові були реготати навіть з виставленого мізинця.
— Я хочу сказати, що нема ні копійки грошей, не зможемо купити вхідний квиток, — розтлумачив Ваня.
— Ми дамо! Ми назбираємо! — загорівся хлопчик, у якого ніс у ластовинні, поліз у кишеню. — Ось п’ятак можу дати. Хто більше? — він склав долоньки коробочкою і затрусив у них монетою.
До рук йому із дзвоном посипалися мідяки.
- Іван Олексійович, я хочу сфотографувати гроші. Я не розумію їх призначення, — сказав Ерпід. — У нас грошей нема.
— Ти… як тебе звати? Піднеси йому монети до окуляра, хай перезніме, — попросив Ваня.
— Гриць я, Гриць! — сказав той, у якого ніс у ластовинні. — А про що він говорить? Де це в них нема грошей?
І не тільки Гриць зацікавився словами Ерпіда. Щоб запобігти новим питанням, Ваня поспішив сказати:
— Ви не дуже звертайте увагу на його слова. В нього реле перегоріло і відключені тридцять два блоки пам’яті, ось і заговорюється часом… Йому все здається, що він з іншої планети до нас прилетів… Кги-км… — Вані було незручно від такої брехні, і він нахилився до самого обличчя Ерпіда: — А ти не звертай уваги на мої слова. А то може статися, що з цієї подорожі не повернешся, — прошепотів йому.
- Інформацію зрозумів, — кинув Ерпід.
Гриць був метикований, бойовий. Він і до каси поліз без черги, і біля тітки, що перевіряла квитки, зняв шурумбурум:
— Товаришу контролер! Прошу організувати прохід! Прошу навести порядок! На територію звіринця проїде Піпетка — Піонерська пересувна телевізійна камера. Будемо знімати кіножурнал.
— Ой, а я ж зачіску сьогодні не… Я ж не ходила в перукарню! — переполохалася контролерка.
— Товаришу контролер! Ви ж не дикий звір, вас Піпетка тільки краєчком об’єктива захопить, — сказав Гриць. — Та й без перукарні ви, як артистка кіно, виглядаєте!
Тітка швиденько смиконула з боку на живіт свою сумочку, дістала необхідні причандали і, дивлячись у люстерко, почала підмальовувати губи та брови, діставати з-під шапочки чубчик волосся на лоба.
— Будь ласка! Проходьте, проїжджайте! Знімайте кіно! — вона відступила з проходу вбік, обома руками запрошуючи Ерпіда, і навіть схилилася в поклоні.
Ерпід поважно, без поспіху проїхав через вузький вхід. За ним пройшов Ваня, потім ще кілька хлопчиків. Гриць стояв позаду і примовляв:
— Пропускайте, пропускайте сміливо! Це асистенти… Гей, ви, готуйте місце для зйомки! А на деяких є квитки! — тряс він двома синенькими папірцями, хоч хлопчаків пройшло чоловік десять.
— Будь ласка! — не переставала запрошувати контролерка. — Знімайте кіно… Шкода, що Мишка нема… Він циркач в нас, колись у цирку виступав, та постарів, нам передали… Ага… Так він і танцював у клітці, і через голову перевертався, і лапу простягав, щоб цукерку дали… На біду, втік сьогодні вночі. Ми вже всю міліцію на ноги підняли. Приїздили з собаками сліди нюхати… Ведмідь хоч і свійський, дресирований, але ж звір є звір. А звір на волі — це не жарти. — І раптом схаменулася: — А ці — теж асистенти? Ні?! Ваші квиточки попрошу! Ах ви, шибеники…
Виключні організаторські здібності були в Гриця. Ваня тільки підходив помалу за Ерпідом та посміхався, погладжував Жучка, щоб заспокоїти: песик нюхом чув звірів і нервово поскимлював, виривався.
— Дорогу, товариші! Дорогу! — метушився Гриць. — І кліток не заступайте, дайте Піпетці добрий огляд!
Ерпід зупинився був біля першої клітки, але тут же старанно вимовив:
— Ракурс не той… Низько… Звіра під назвою пантера я погано бачу.
— Низько?! — вигукнув Гриць. — Ми це миттю… щось придумаєм. Хлопці, я позавчора тут десь ноші бачив… Розшукати!
Декілька його друзів кинулися в різні боки майданчика-чотирикутника, обставленого вагончиками- клітками. Заглядали в кожний куток, у кожну щілину, під кожний вагончик. Урешті пролунав радісний крик: “Є-є-є!”
