Червоніти стали Ерпіди відразу в кількох місцях: там, де з’єднувалася голова з тулубом, по лінії шиї, і в різних місцях тулуба і голови — плямами. Центри червоних плям усе більш ясніли, жевріли, розпалювалися, стали яскраві, мов іскри. І раптом з центру тих плям засвистіли, закучерявилися струмені пари чи диму. А вслід почалося і справжнє виверження, ніби відкрилися невидимі досі жерла вулканчиків. Бурхливо, з піною-шумом, з бульбашками, почало випливати щось подібне до лави. Вогняно-рідка, але і трохи в’язка маса розповзалася патьоками по головах, по тулубах. Патьоки збільшувалися, з’єднувалися в місцях з’єднань, здувалися рубці-валики, але потім згладжувалися, а бульбашки лопалися. Вогняні панцири Ерпідів на очах вирівнювалися, і вже не роботи стояли посеред вулиці, а якісь вогнисто-червоні “огірки”.
І поки червоність не блякла, вершечки цих “огірків” витягувалися, тоншали, загострювалися, ніби невидима рука гончара надавала їм такої форми. І врешті всі побачили: не Ерпіди стоять серед вулиці, а справжні ракети, навіть невеликі крила-стабілізатори є. Яскравість ракет поступово згасала, вони стали густо-червоними, потім вишневими і темно-вишневими. Зрештою зовсім потемніли. Тільки сюди-туди їхніми боками пробігали іскри, спалахували зеленувато-фосфоричні смужки. Врешті і вони згасли.
І якесь розчароване зітхання, ніби порив вітру, пробігло крізь натовп. Думали, що ці диваки будуть витягуватися невпинно — і раптом звичайні, тільки маленького розміру ракети. А хіба ж ракети диво? їх кожний бачив або на параді, або в телевізорі, притім — різних розмірів.
Увага людей розсіювалася, напруження спадало.
Подекуди стиха почалися балачки…
І раптом гомін вибухнув з новою силою. Побачили, що з гравійового шляху повернула у вулицю і помчала сюди, в бік контори, машина-рафик — “швидка допомога”. З гавканням летіли наввипередки з машиною два собаки — Ванин Жучок і ще чийсь рябий.
Голова колгоспу зійшов з ґанку, ступив назустріч і закрутив правою рукою в повітрі так, ніби показував шоферу, куди підрулювати, і підняв врешті руку — “Стоп!”. Першими побігли до машини Ваня, Трохим Іванович, завідуюча санепідемстанцією і старший лейтенант. З кабіни “рафика” зіскочила жінка в такому ж білому халаті, як і завідуюча, “халати” зійшлися і про щось швидко-швидко заговорили, вимахуючи руками. А з Днілих дверцят зіскочив Льоня — не Льоня, а якийсь блідий юнак, половина його чуприни була зовсім біла. Ваня все-таки впізнав його і відразу повис на шиї, захвицав у повітрі ногами. А голова колгоспу обіймав уже Ваниного батька — Олексія Гордійовича. Тракториста передавали з рук у руки, вітали, штурхали в плечі, плескали по спині. Потім поволі з машини вилізла мама, і Ваня відразу вткнувся їй обличчям у груди і заплакав.
— Тихо, дурненький, тихо! — заспокоювала Ганна Макарівна. — Все ж добре скінчилося!
А Ваня і сам не знав, що з ним сталося: мабуть, нерви, які були весь час напружені, не витримали. Потім вийшов Олег Максимович, але відразу повернувся обличчям до дверей, подав комусь руку. Не комусь! Діду Гордію подав, Подвійному Гордію. І стали спинами до машини… Вчитель усміхнувся стримано, всім подавав руку, хто підходив, навіть Вані — як дорослому. І дід Гордій вітався з людьми і збентежено не то всміхався, не то плакав — часто змахував сльози з очей. Ваня по черзі обійняв батька, діда. А Жучок плутався під ногами і підскакував, щоб лизнути своїх у руки.
— Ой, починається! — почувся чийсь сполоханий голос.
І всі миттю знов розступилися, розбіглися, утворюючи широчезне коло, відтягуючи з собою і тих, хто приїхав на “швидкій допомозі”.
— Льоню! Це вони винні в усьому! Космічні роботи! Я розповім, які вони були… Я такого тобі розповім! Ось цей, що ближче до нас, був Ерпідом-один! Тату! Діду! Мамо! Вони відлітають уже і все чисто відробили назад! — збуджено шепотів Ваня, посмикуючи то батька, то маму, то діда за руки.
А з-під ракет уже потужно валували гази і дим. Потім під першою загуркотіло-чмихнуло так, аж віялом полетіли вогонь, пил, дим, знялося опале листя. Ж-ж-ж-жах!!! — злетів перший Ерпід. Ж-ж-ж-жах!!! — злетів другий.
Поки, відвернувшись, протирали очі, Ерпіди були вже високо — ніби хто піднімав на небо два величезні бенгальські вогні…
Діти кинулися в центр кола, де стояли Ерпіди. Кожний хотів першим схопити сувенір — руку чи ногу Ерпіда. Але побачили там і щось більш громіздке: дві пари закурених, обплавлених гусениць, ніби дві пари калош, забутих біля космічного порога.
— Ану, нічого не брати! Це все в шкільний музей піде! — закричав Ваня.
— Правильно! — підтримав його Олег Максимович і попростував до “сувенірів”.
У Клинці всіх Гордіїв і собаку Жучка віз на “газику” сам голова колгоспу. І всю дорогу тільки і розмов було, що про Ерпідів та про те, що накоїлося через них. Дід Гордій сказав, що знайшов нарешті місце, де наспіх поховали загиблих під час оточення партизанів. І Трохим Іванович пообіцяв: у найближчі дні дасть транспорт і людей, щоб перенести прах героїв у братську могилу біля сільради. А до наступної річниці Перемоги буде встановлений на могилі новий, кращий пам’ятник.
Ваня сказав і про Ерпіда-три, який десь плаває в океані, вивчає, що робиться під водою. Погадали, чи виплив він і відлетів на корабель, як і Ерпіди перший і другий, чи досі ще плаває. У Вані в голові крутилося: “Все чисто відробив назад… Все чисто відробив…” І бачив він, що не все чисто відроблено: Льоня так і залишився сивий, як дід. Трохим Іванович ніби вловив думки Вані, бо запитав у Льоні:
— Так що, кажуть, ти здорово шпрехав на всіх іноземних мовах? А як тепер? А то казали, що ніякої користі для землян не мав їх візит… Як буде по-французьки “До побачення!”?
— Оревуар, — сказав Льоня, посміхнувшись. — А ще “мерсі” запам’ятав і “бонжур”… Те, що до Ерпідів знав, і ні слова більше.
— Ха-ха… А по-китайськи чи по-японськи що-небудь можеш? — цікавився голова.
— Ні бум-бум.
— Ось тобі і користь від їхнього візиту. Одна шкода… — зітхнув голова.
— Чому? Я хоч раз добре виспався за всю весну, літо і осінь, — без усмішки сказав Олексій Гордійович.
— А я всіх доярок млинцями пригостила, — всміхнулася Ганна Макарівна.
— Скажіть, а з вами в лікарні не було Петі Голобородька? — запитав Ваня про те, що весь час чомусь тривожило його.
— Ні, не було, — відказала мама.
— Не було, — підтвердив тато.
— Мене останнього схопили, завезли. Одного, без Петі, - сказав дід.
- І-і-і-іх… — перелякано протягнув Ваня. — Трохиме Івановичу, швидше до Голобородьків газуйте! Ми як були в лісі з Ерпідом, так він натякнув, що і Петі голову заморочив, щоб нам не заважав. То чи відробив хоч назад?
Пролетіли вулицею Клинців швидко, проскочили повз хату Гордіїв і зупинилися біля двору Голобородьків. А в них і паркан від вулиці, і ворота високі та щільні — нічого не побачиш, що в дворі робиться.
А коли відчинили ворота, то побачили: по всьому двору на мішках, на покривалах, на дошках, на дровах, на лавці під парканом, на перевернутому цебрі лежать запчастини до легкової машини. А може, просто частини? Бо від їхнього “Москвича” залишилася тільки певна частина кузова, колеса й ті були під плотом.
Поміж розкладеним залізяччям ходив голий до пояса Голобородько-старший і згадував усіх чортів. Сам уже весь у мазуті.
— Що це ти порозкладав, як на просушування чи на базар? Ха-ха… — поцікавився голова.
— Капітальний ремонт? — запитав і Олексій Гордійович.
— Який ремонт? Це ж мій бовдур накоїв. Приходжу з роботи, а він з ніг валиться від утоми, хвалиться: “Татку, глянь, скільки я знайшов запчастин!” Розумієш — знайшов сокиру під лавкою… Свого “Москвича”… Власного! Справного!.. Розібрав на запчастини!
— Сам усе зробив? — здивувалися мама, тато і дід.
— А де зараз Петя? — запитав Ваня.
— До хати відніс, поклав. Спить, як непритомний, — відповів Голобородько-старший, — І ось… від якогось старого “ЗІЛа” порвану покришку прикотив. Може, надірвався, дурень… Не знаю, що й думати… І в
