— От-от, треба сказати! І ви обов’язково скажіть! — погодився старший лейтенант.

20

Вулиця зустріла Ваню вибухом реготу. Ерпідів не було видно, довкола них щільно стояв натовп. Але якось люди розступилися, і з висоти ґанку Ваня зауважив, що діти водять сріблястого за ручки, як малого хлопчика.

— Ерпіде, скажи: Пилип до липи прилип! — пронизливо кричав хлопчачий голос, щоб пересилити сміх і гомін.

І стало тихо…

— Пили б, дали, б прилип, — відказав Ерпід-один і відразу поцікавився: — А що це за напій “прилип”?

Люди так і покотилися від сміху.

— Хай скаже: йшов кнур з кнуренятами! Про кнура хай скаже! — підскакувала за спинами дорослих цибата дівчинка, чимось схожа на Таню.

Але Ерпід мовчав, бо на нього з усіх боків посипалися інші прохання і питання:

— Скажи вашою мовою що-небудь!

— А у вас школи є?

— У ваших людей такі ж органи, як у нас?

— Скажи, вам наша земля сподобалася? Ваня рішуче проліз у середину натовпу:

— Тихо, будь ласка! Всім — тихо-о!!! В Ерпідів залишилося зовсім мало часу! Трохим Іванович хоче промову сказати їм на дорогу! Щоб записали!

Люди стали замовкати і розступатися, утворився прохід до самого ґанку. І в тиші почувся голос Ерпіда-один:

- Іван Олексійович Гордій! До відключення залишилося вісім хвилин сорок сім секунд… І я теж хочу сказати на прощання про мову. Ваша мова нам дуже сподобалася… Я став набагато краще говорити вашою мовою, хоч у мене в голові нема ні шариків, ні роликів, нема і кленок… (по натовпу прокотився легкий сміх)… Ваша Земля також нам сподобалася. Ми намотали собі на ніс, зарубали собі на лобі і тепер уже добре знаємо: не треба в просо пхати ніс, їсти три пуди березової каші, щоб тримати за пазухою не камінь, а яєчка та ще й облуплені (сміх уже проривався вибухами, але всі стримували один одного, затискали собі роти, щоб почути все)… Треба більше чухати потилиці та не водити один одного за ніс довкола пальця, товкти в ступі чисту воду, а не горох з капустою. Всі мухи в носі треба розсипати дрібніше маку… (вибух реготу)… Я знаю, що ви народ веселий і часто кричите “ха-ха-ха!”, як казав мій знайомий ведмідь Мишко… Може, я чого не дочув, не зрозумів на Землі, то вибачайте: ведмідь по вухах походив. Я ще не геть старий, коли пришлють знову до вас, то буду все знати, як вівця… До побачення! Я набрав у рот води…

— Трохим Іванович! Він закінчив, швидше говоріть! — сказав Ваня.

— П’ять хвилин і чотири секунди залишилося, — безпристрасно зазначив сріблястий. — Стежте за зеленою лампочкою. Згасне — я відключився. Відходьте всі на десять метрів.

— Так ось, товариші, - почав врешті Трохим Іванович. — І ви, котрих прислали до нас… Записуйте, що буду казати. Це добре, що нашу мову вивчаєте… Запам’ятайте ще дві наші народні приказки: як гукнеш, так і відгукнеться, і іншу: не копай іншому ями, бо сам упадеш… За те, що ви тут нам наробили анархії та на людей почали впливати по-своєму, ми могли б вас затримати. Але ж ви роботи, ви неживі. Ви робили тільки те, що вклали вам у електроніку ті… - Трохим Іванович підняв угору вказівний палець і багатозначно помовчав. — Але ми пускаємо вас сьогодні: летіть, доповідайте своїм людям, що і як тут робиться і як зустріли вас. Треба ж, щоб хтось вашим таке сказав… А з усього видно, що ваші люди головасті. Тільки хотілося б, щоб мізки в них були не набакир. Вони довели, що можуть на відстані впливати на мозок наших людей. Та добре, якщо в кращий бік, а якщо в поганий? Може, вам взагалі захочеться підпорядкувати нас собі та керувати нами, мов рабами? Так ось, я рішуче вам кажу… І кожний, хто тут стоїть, підтвердить: на такі контакти ми з вами не підемо. Не потрібні нам такі контакти! Тисячі літ жили люди без вас і ще проживуть мільйони. Тільки не заважайте нам, не робіть шкоди! Якщо ж прилетите з такими намірами, то орбіта навколоземна вас не врятує, ми знайдемо, чим вас звідти викурити. У нас ще і така приказка є, запишіть і цю: хто до нас прийде з мечем, від меча і загине… Передайте своїм пуголовкам, що ми не хочемо таких конфліктів… З багатьох…

— Трохим Іванович! Згасла зелена лампочка! Відключився! — прокричав Ваня.

— Хай гасне. А я все одно докажу до кінця. Так-от: з багатьох питань ми могли б мати контакт з інопланетянами. Тільки не з військових. Ми люди мирні і хочемо жити в мирі з усіма. Так і скажіть там… Ось так… І на цьому все, можете летіти.

Голова колгоспу повів долонею по лобі і почав відступати до ґанку. І всі люди почали розступатися в боки.

- Іване Олексійовичу, — поважно крикнув до Вані якийсь сухенький дідок. — Мо’ годі відступати? Мо’ не зашкодить уже?

— На десять метрів, не менш! — прокричав Ваня в один бік, у інший. Наче сам щось знав про це чи був присутній коли при старті Ерпідів. — Дядьку Миколо і дядьку Митю! Поставте, будь ласка, Ерпідів якраз посеред вулиці.

Знайомі дядьки вийшли з натовпу і трохи переставили Ершдів. І швидко відсмикнули руки.

— Ого! А вони вже гарячі!

— Товариші! — крикнув старший лейтенант міліції. — Ми не знаємо, на чому вони працюють, на якій енергії. Можливо, атомна і вони випускають шкідливе випромінювання! Прохання взагалі розійтися по домівках!

Але мало хто зважив на такий страх, ніби роздумували.

Розпорядився і Трохим Іванович:

— Усі, хто живе поблизу! Підготуйте відра з водою, з піском! Невідомо, яка тут буде температура, щоб пожежа не виникла… Шофери! Відженіть машини якнайдалі! А то вибухнуть бензобаки!

Це було зрозуміліше. Відразу виникла метушня, доки люди робили те, що говорили голова і старший лейтенант. Відійшли від Ерпідів ще далі, дехто сховався від можливого випромінювання. Але як? Сміх та й годі: хто за ворота, хто за пліт. І визирали звідти, стежили за Ерпідами. А ті стояли серед вулиці непорушно, відстань поміж ними була щонайбільше півтора метра. Ніхто не знав, як їх ставити, про це сріблястий нічого перед відключенням не говорив.

Бац! — у Ерпіда-один відлетіли в боки ручки і ніжки. Бац! — попадали в пісок руки та ноги другого Ерпіда.

— Ах! — перелякано крикнула якась тітка. А друга залементувала на всю вулицю:

— Ба-аби-и-и! Корови ідуть! Не пускайте сюди корів, а то ще в молоко промені оті вскочать! Або бабахне, на шмаття корів порозриває.

— Що робити, Іване Олексійовичу — закричали до Вані жінки, ніби він тут був головним консультантом з ерпідно-космічних справ.

— Товариші! Не треба панікувати! Про атомну енергію мені Ерпід нічого не говорив. Я весь час був з ним, і я себе добре почуваю! Якби було таке випромінювання, то він би не кликав мене до себе! А корови нехай ідуть… Дивіться тільки, щоб не перекинули Ерпідів! До старту ще досить часу!

Сказав “дивіться”, а сам перший кинувся на оборону Ерпідів. Став спиною до них, обличчям до корів, широко розвів руки. А ті підходили і проходили повз них поважно, чхати вони хотіли на всі космічні справи. Вони були корови, мали нести людям молоко. Деякі з корів запитально мукали, не впізнаючи свого двору: надто ж багато юрмилося тут людей.

Коли корови розбрелися по дворах, Ваня озирнувся на Ерпідів — а антен у них уже і нема! Тільки малесенькі горбинки-мітки на головах. Може, скинули, як олені роги скидають чи як самі тільки що повідкидали руки та ноги? Ні… Нічого подібного до антен не валялося. Втягнули їх усередину, напевно.

“Ой, горить, мабуть!” — “Ні, це пара пішла!” — “Дивіться, червоніти почали!” — закричали відразу декілька голосів. Хто досі не сховався за ворота, той захотів це зробити зараз. Один Ваня стояв ближче від усіх до Ерпідів, він і сам не знав чому. Чи додалося йому хоробрості (може, сріблястий наостанку так вплинув на нього?), чи був так впевнений, що нічого страшного з ним не станеться?

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату