— А чи є гарантія, що він не нападе на людей, не пороздирає їх? — крикнув він.
Ваня повернувся до Мишка-Мумрика, обняв його за шию, погладив по голові, поцілував у вологий ніс.
— Ну що, мало цього? Ми з ним знайшли спільну мову за допомогою роботів-перекладачів. Краще ви, товаришу капітан, — Ваня вже добре роздивився погони офіцера, — накажіть міліціонерам, щоб вони не підпускали до нас близько людей. І самі не дуже наближайтеся, а то ведмідь чує зброю і хвилюється. І викличте, будь ласка, в звіринець “швидку ветеринарну допомогу”. У ведмедя тріщина в кістці, потрібна гіпсова пов’язка.
— Метелик! Козодой! Чихунов! Шковорода! — вигукував офіцер прізвища міліціонерів. — Ведіть усіх до звіринця! Але будьте пильні!
Капітан видобув десь з рукава смугастий жезл і зупинив рух на вулиці в обидва боки. У вікнах машин і трамваїв виднілися видовжені від здивування обличчя людей. Хто посміхався, хто хитав головою, хто показував пальцем на дивну процесію, що переходила вулицю з рейками. Коли Ваня минав капітана, маленька рація, що висіла на боці офіцера, ожила:
— Усім патрулям! Усім пішим і механізованим патрулям! Стало відомо, що в Мінськ на попутній машині приїхав хворий на невідому заразну хворобу хлопчик. Уражений мозок, симптоми — марення наяву, йому здається, що на Землю спустилися космічні пришельці… Звати хлопчика Гордій Іван Олексійович. Хлопчику на вигляд років десять-одинадцять. Одягнений у звичайний шкільний костюм. Хлопчик привіз з собою саморобного електронного робота і видає його за посланця з космічного корабля. Прохання не гаючись затримати і ізолювати його, не вступаючи з ним у фізичний контакт…
У Ваниних грудях буцім іній осів від хвилювання. Здавалося, що він чує, як впиваються в потилицю проникливі очі капітана міліції. Ще хвилина, друга — і все перевернеться догори, станеться катастрофа. Міліція може затримати його, забрати Ерпідів. Почнуть допитувати Ерпідів, можуть розмагнітити всі їхні записи. А їм же незабаром летіти назад, вертатися на корабель… І невідомо, як все скінчиться з ведмедем. В останню хвилину він може запідозрити негаразд, кинеться навтьоки, і по ньому можуть відкрити вогонь… А міліція ж стріляє влучно!
Таню можуть звинуватити, що вкрала чужий велосипед… А Жучок залишиться сам у великому місті, блукатиме, і його можуть спіймати, як бродячого собаку.
Через гайок і повз кола огляду вже не йшли. Капітан сказав обійти їх справа, де рідко росли молоденькі деревця і місце було дуже схоже на пустир. За ними навпростець повернула і міліцейська машина, легко подолавши високий кам’яний бордюр. Машина поволі рухалася на деякій відстані від процесії. Вані і Тані доводилося допомагати Ерпідам, ті часто заплутувалися в траві, грузли в розгаслій землі.
Коли були вже неподалік від входу в звіринець, машина підсунулася майже впритул, трохи налякавши ведмедя. Звузили своє коло і міліціонери. Останні метри Мишко шкутильгав важко, оглядався, непокоївся. Мабуть, пошкодив, хоч, здається, і перев’язали добре хвору лапу.
— Це знову ви?! — впізнала Ваню контролерка біля входу і тривожно зиркнула на ведмедя. — І… Мишко з вами?! Рятуйтеся, люди!.. — вона раптом опинилася по той бік дверей, защепнулася зсередини і верещала без упину. Вона могла все зіпсувати, ведмідь почав уже тремтіти і озиратися. — А де… ваші… асистенти?!
— Ми це, ми… Асистенти пішли додому. Ведмедя не бійтеся, ми його вмовили вернутися. Не пускайте нікого на територію звіринця, ми зробимо там декілька заключних зйомок з Мишком і все. Він піде в клітку.
Контролерка обережно прочинила двері, а сама так і тулилася за ними. Перша пройшла Таня з велосипедом, потім Ерпіди, потім протиснувся ведмідь. Ваня взяв на руки собаку, щоб не загубився в натовпі і даремно не хвилювався, ступив і собі туди.
— А ви стійте, молодий чоловіче! — поклав йому руку на плече капітан і тут же відсмикнув: згадав, що по рації попереджували не торкатися до нього. — Ти Гордій?
— Гордій Іван Олексійович. А що? — старався говорити спокійно, хоч все всередині завмерло і напружилося.
— Розберемося — що. Пройдемо зі мною в машину!
— Почекайте п’ять хвилин! Ведмідь стомлений, розхвильований. Може збунтуватися без мене! Віди накоїти! Посадимо його в клітку, і ми вийдемо до вас. А ви ніхто не заходьте зі зброєю! Він дуже не любить запаху зброї.
— Почекаємо, — зупинив капітан міліціонерів, які хотіли вже протиснутись у звіринець, і сам залишився біля входу.
Як тільки Ваня увійшов, контролерка вишмигнула з-за дверей — і до міліції. Ваня почув її гарячий шепіт:
— Може, на замок взяти двері? Щоб нікуди не втекли… Товаришу капітан, як вони ще першого разу заходили, нібито кіно знімати, так у мене підозра була. А тепер добре бачу: справа тут нечиста! Де це хто чув чи бачив, щоб ведмідь дітей слухався, йшов собі, як теля? Або ці піпетки їхні… Хіба вони схожі на пересувні кінокамери? Вони роз-мов-ля-ють! І це… Одна була піпетка, світленька така. Звідки другу взяли?
— Розберемося, громадянко. Вам так само треба буде поїхати в міліцію, — сказав капітан.
— Ой, а я за що? Я ж нічого такого… Ви за ними дивіться, щоб не втекли!
— Не бійтеся, в мене і миша не проскочить. Ваня посміхнувся і догнав своїх.
— Ерпід-два, скажи ведмедю і собаці, щоб сиділи сумирно, чекали мене. Я піду до директора.
Дирекція звіринця займала окремий фургон, хатинку на колесах. Ваня виліз по приставленій дерев’яній драбинці до дверей, постукав і тут же відчинив, не чекаючи відповіді. “Заходьте!” — сказали йому майже в обличчя, бо біля самих дверей, заступаючи Вані дорогу, стояли двоє чоловіків, які зібралися виходити — один літній, поголений, а другий молодий, але з вусиками і борідкою.
— Тільки спокійно… Я привів вашого ведмедя, — сказав Ваня.
Обоє чоловіків ахнули. Літній кинувся до віконця, а молодий — до Вані, буцім хотів змести його з лиця землі.
— Спокійно, кажу! — перегородив Ваня рукою вихід. — Хто з вас директор? Ви? — подивився він на літнього. — Ведмідь поставив такі умови… — і він хутенько передав усе, що просив Мишко, особливо про доглядача. — Не посміхайтеся, а вірте мені. Домовитися з ведмедем допоміг електронний робот.
— Коля, цей хлопець не обманює… - сказав літній тремтячим голосом. — Оно Мишко, сидить собі посеред двору… Казка, та й годі! Чарівник! Кіо!
— Ніякої казки, все чиста правда, — твердо сказав Ваня. — Так що буде з тим доглядачем- обкрадачем?
— Того п’яного бовдура сьогодні ж ноги тут не буде! — дав волю гніву директор. — Знайшов кого обкрадати! Беззахисних звірів! Які і пожалітися не можуть! Ай-яй-яй…
— Як бачите, можуть часом і пожалітись, і розповісти дещо… Якщо хочете, щоб у вас у звіринці все було добре, не порушуйте Мишкових умов. Перепросити його знову ніхто не зможе, апарата-перекладача у вас не буде… І лапу йому треба в гіпс швидше!
— Все зробимо! Все виконаємо! Ай-яй-яй… Тобі, хлопче, ми повинні виплатити велику нагороду. Погуляй, скоро прийде наш бухгалтер-касир… Це ж подвиг! Справжній подвиг — з дитячими руками на ведмедя йти! — директор говорив і чомусь показував свої руки.
— Я не за гроші це робив… А діти ще не таке можуть, марно ви, дорослі, нам не довіряєте.
— Як це без нагороди?! Такого не може бути! — директор і головою вертів, і пальцем кивав.
— Ви допоможіть нам з транспортом, підкиньте кілометрів два. Ото і вся нагорода буде… Ми зараз дознімемо свій фільм… Камера пройде тим самим шляхом, яким тікав Мишко. А ми — за камерами слідом… Ви підженіть машину з того боку клітки ведмедя і там відразу нас повантажите.
— Коля, чув? Для них ми повинні розбитися в дошку. Біжи підганяй машину туди, куди він сказав, — з тилу.
— Буде зроблено! — блиснув бородатий Коля зубами і вискочив з фургона.
— Дай я тобі хоч руку потисну, мужня ти людино! — сказав розчулено директор.
Долоньки Вані сховалися в директоровій, як пташка в гнізді.
Вийшли…
