Друга розповідь ведмедя
— Так-от, як жилося… І краще, ніж у цирку, і гірше. Чому краще? Свіжого повітря було хоч захлинися, не те що в темному цирковому підвалі. Дихай на повні груди, нюхай, що долітає до тебе з поля, з лісу… Але й саме тому гірше: так близько була воля! Ось — простягни лапи і… А між мною і волею — залізні грати. Вони не піддавалися ні зубам, ні кігтям. Я стояв чи сидів біля залізних прутів усю дорогу, доки переїжджали з міста в місто. Я тримався лапами за це холодне залізо, я смикав його, ламав, гнув, а воно не піддавалося моїй ведмежій силі. Сльози текли з моїх очей, через них я не бачив світу. Я не витримував, ревів, як дурний, а за мною починали кричати і голосити, янчати і стогнати всі звірі — такий зчинився гармидер…
Мені пробували і собаку підсаджувати в клітку, щоб не так сумував. Але дружби в нас не вийшло, дуже різні ми були — і за вагою, і на зріст, і характерами. Я і чекав кожного нового переїзду, і страждав, побоювався його.
У вашому місті ми давно. Коли їхали, ще квітли дерева. А тепер діти кидають мені в клітку яблука і груші. І ніхто ні разу не кинув мені малини! За все життя — ні разу! Я й в дитинстві не встиг її покуштувати. Нас забрали з галявини тоді, коли малина тільки починала достигати. А мама нам стільки розповідала про неї! Так хвалила їх казковий смак, цілющу силу! Цукерок, правда, сипалося в клітку більше, ніж у цирку. Але хіба одними цукерками живуть ведмеді?! Від них тільки зуби болять, псується шлунок… Та й хіба підсолодиш ними душевну гіркоту.
Їжі в звіринці дають нам вдосталь. Тільки тут, у вашому місті, не розумію, що сталося. А все після того, як з’явився новий доглядач… Завжди від нього пахло не так, як від інших людей. Мабуть, його весь час мучила спрага, бо я часто бачив, як він ховався за мій вагончик-клітку, пив щось з пляшки, а в кінці говорив: “Хух!” — і витирав рукавом рот, морщився. Він мені так набрид своїми розмовами — здається, роздер би на шматки.
“Ну що, дармоїде? Все топчешся, все ходиш? І хто тебе, такого бурмила, вигадав? — починав він, напившись із пляшки, — Замість тебе одного можна тримати двадцять нутрій і п’ять чорнобурок. Так від них хоч користь людині. А від тебе яка користь? Як з поганої вівці, навіть вовни не вскубеш… От скільки, скажи, коштує твоя шкіра? Не знаєш? І я не знаю… А скільки шкірки з чорнобурок, норок, нутрій коштують — знаю, можу доповісти… Але тобі це до лампочки! Що, може, і тобі дати смоктонути? А трясці не хочеш?”
І частував мене не з пляшки, а мітлою-деркачем у зуби, в морду, в очі. Як прибирає в клітці, ганяє мене туди-сюди, не дає спокою. Тричі я відбирав у нього мітлу, трощив на дрібненькі шматочки… А він, зустрівши біля клітки директора, скаржився, що я агресивний, що колись виламаю грати і передушу всіх людей-глядачів. І взагалі, що давно пора мене забити.
Замість буханця він дає мені ввечері тільки невеликий окраєць. М’яса зовсім не дає, забирає і городину. Забирає половину м’яса і в лисиці, і в пантери, і в тигра, пакує все в чорну сумку і ховає за моїм вагончиком, коло самісінького щита огорожі. Увечері, коли нікого вже в звіринці не було, він, як усі, йшов. Але потім я чув і бачив, як один ріг щита відхилявся, звідти просовувалася лапа з довгими пальцями… Сумка, як жива, повзла за нею і зникала.
А вчора ввечері він дуже хитався, від нього пахло тією гидкою водою з пляшки. Я помітив, що він не так, як завжди, зачинив і замкнув клітку. Він навіть не замкнув, а просто начепив замок, і все. Я дочекався, коли зникла його сумка з-під вагончика, коли все стихло в звіринці. І просунув лапи між холодними залізяками, зняв замок, відчинив дверцята. Я нікуди не йшов, ніякого іншого виходу не шукав. Я відразу поліз під вагончик до того щитка. Просунув у щілину лапу, натиснув. Щит відхилився так, що я міг просунути і голову. Озирнувся…
Смеркалося вже, людей майже не було видно. Неподалік я побачив цей ось ліс. З нього доносилися не такі запахи, як із справжнього лісу, але все-таки це був ліс! Я мигцем кинувся туди, відкрите місце старався перебігти якнайхутчіш. Ніхто мене і не думав затримувати, коли бачив, то старався втекти з дороги. Я перебіг малий лісок, перебіг вулицю з залізними смугами в землі і помчав щодуху в цей великий ліс. А тут з-за повороту вилетів на мене на велосипеді хлопчик. Він встиг трохи загальмувати, і удар об мене був не дуже сильний. Але і велосипед упав, і хлопчик упав, обдер лоба об дерево. Підхопився, побіг між кущами, як молодий олень, кричав: “А-а-а-а!” Я підняв велосипед за ручки, як мене вчили, спробував сісти на нього. І не міг, заважала рама. У тих велосипедах, на яких я їздив у цирку, цієї рами не було. Тоді я згадав найперший свій номер. Я тоді був зовсім ще малий і передражнював маленького хлопчика, який хоче поїхати на великому велосипеді, всунувши ногу під раму. І, зрештою, їхав, і було багато “ха-ха-ха!”, і плескали в долоні. А тепер було навпаки: я великий, а велосипед не дуже великий… І все-таки я зумів поїхати на велосипеді хлопчика і їхав не широкою дорогою, а лісовою стежкою. Трохи довго їхав, навіть звертав то туди, то сюди. Коли б не так хутко темніло, то далеко від’їхав би. Але… на щось наскочив, перечепився… Велосипед вирвався з-під мене. Падаючи, защемив лапу… Згарячу я ще пробіг трохи, а потім забрався в гущавину. Треба було відсидітись, обдумати все, що сталося.
Решту ви знаєте…
— А-а-а, так от чому тебе не могла міліція з собаками знайти! — здогадався Ваня. — Ти сів на велосипед, і собака загубив твій слід. Ніхто ж не міг і подумати, що ти такий фокусник.
Ерпід-два переказав це ведмедю і відразу переклав те, що сказав Мишко у відповідь:
- Іду ось я, вертаюся, а той доглядач буде тикати мені деркачем в зуби, голодом морити… Так ліпше згинути голодному на волі, ніж жити з цукерками в клітці! І з брудною мітлою в зубах!
— Мумрику! Перестань панікувати і журитися! Ми відразу сходимо до директора звіринця, все розповімо. І того п’яндигу і злодія виведемо на чисту воду, виженуть його під три чорти!
— На чисту воду… Вивести на чисту воду… Інформацію не зрозумів. Зрозумів, було таке, — мимрив сам до себе Ерпід-один.
— Тих-х-хо! — підняла раптом тривожно руку Таня. Вона і Жучок були вже на самому узліссі біля вулиці з трамвайними лініями. — Знову міліцейська машина у рупор кричить!
— Хай кричить, вона нам вже не страшна, — встиг сказати Ваня.
Але дарма він був такий хоробрий…
— Шановні мінчани! Гості столиці! Будьте пильні і обережні! — долітав з вулиці голос з металічним відтінком. — Не залишайте дітей без нагляду! Із звіринця втік ведмідь. Усіх, хто знає про його місцезнаходження, просимо повідомити в найближчий відділ міліції! Прохання…
Голос з рупора раптом урвався.
Жовто-синя машина, вискнувши гальмами, залетіла на узбіччя, її розвернуло впоперек дороги. Відразу відчинилися всі дверцята машини — ніби крила в жука, і хутко вискочило п’ятеро міліціонерів.
— Ось він! — вигукнув той, що був у офіцерських погонах, і показав на Мишка.
А той стояв на задніх лапах у весь свій могутній зріст і перебирав перед собою передніми лапами. Таня йому і до пояса не діставала.
— Дівчинко! Не оглядайся! Мерщій біжи до нас! — перелякано кричав офіцер.
Таня на це байдуже махнула рукою, повернулася трохи до ведмедя, який вже опустився на три лапи, і поплескала його по морді.
У офіцера-міліціонера відвисла щелепа. Але він тут же опанував себе.
— Заходьте з боків! — скомандував він. — Відрізуйте ведмедю шлях до відступу! У крайньому випадку застосовуйте зброю! Двоє праворуч, двоє ліворуч — розсипайсь!
Міліціонери, на бігу відкриваючи кобури, ковзаючись, почали здиратися на косогір.
— Зупиніться! — забіг Ваня поперед ведмедя і Тані, замахав руками хрест-навхрест. — Зупиніться, а то наробите непоправної біди! — і на мить відвернувся до жовтого: — Нічого цього Мишку не перекладай… — і знову до міліціонерів: — Ми самі вмовили ведмедя повернутись до звіринця і ведемо його! Він вертається добровільно, врахуйте!
Міліціонери покинули дертися схилом, навпаки, спустилися назад і почали обережно наближатися до Вані та його товаришів з боку асфальту. Пістолети про всяк випадок тримали напоготові. Наблизився до ведмедя і офіцер.
