— Не треба. Я вірю.
— Слухай, ну що ти за розвідник, коли в тебе ні очей, ні вух нема, ходити навіть добре не можеш? Одні лампочки блимають…
— Питання зрозумів. Це бачиш? — пластинчата рука Ерпіда ворухнулася, крутнула те місце на тулубі, де був пупок-окуляр, дуже схожий на об’єктив фотоапарата. — Я тебе записав у десяти різних вимірах.
— Уже?! А як це?.. Ти ж нічого не робив, тільки зі мною розмовляв! — Ваня вже стомився дивуватися.
— Я можу розмовляти і робити кілька справ одночасно.
— А в яких… десяти вимірах?
— Проаналізував твій зовнішній вигляд — раз, одяг — два, внутрішню будову тіла — три, будову клітин, з яких складається організм, — чотири, хімічний склад тіла — п’ять, записав біотоки, електромагнітні поля, визначив довжину радіохвиль, які випромінює твій мозок, записав усе, що втримує твоя пам’ять, визначив рівень твого аналітичного мислення… Я вловив твою думку. Хочеш запитати: “А який я?”
— Аг-га… — розгубився зовсім Ваня. Виходить, що при цьому Ерпіді і подумати нічого такого не можна — думки читає!
— Відповідаю. Питання твоє неточне, тому відповідь може бути довга і багатозначна. Треба вчитися мислити точно. Можу тільки сказати, що на нашому кораблі всі мої записи знімуть, розшифрують.
— То що… дурень я в порівнянні з тобою?
— Не дурень, але використовуєш свої розумові здібності тільки на одну тисячну частку. Якщо хочеш знати хімічний склад свого тіла, то заглянь у цей окуляр…
Ваня обережно ступив кілька кроків до Ерпіда. Той все ще стояв вагався серед половинок шкарупини-панцира. Ваня взяв одну половину і здивувався, що вона не дуже тяжка і вся в дрібних дірочках на зламі. Шпурнув її під кущ в один бік, узяв другу і кинув за кущ у інший бік. Опустився на коліно біля живота Ерпіда і припав оком до окуляра. Щоб не перевернути Ерпіда, притримував його руками за боки і відчував долонями, що боки теплі і щось буркотить-дзюркотить у животі робота, ніби він наївся моркви чи яблук.
Спочатку Ваня нічого не побачив — темрява. Потім з’явилася зеленкувата підсвічена смужка, поповзла зліва направо. На ній почали вишиковуватися в довжелезний ряд якісь вогнисті знаки, рахунки, літери, формули.
— Зрозумів? — спитав Ерпід.
Здалося, що голос його, досі безпристрасний і хрипкий, прозвучав насмішкувато і навіть глумливо.
— Ну і ну… Ніколи не думав, що в моєму животі не мікроби, а якісь рахунки і формули скачуть.
— Тепер ти опрацьовуй і засвоюй одержану інформацію, а в мене починається сеанс зв’язку з кораблем. Уся енергія піде на цей зв’язок, тому я від тебе відключаюся. Помовчи і ти також, побережи енергію.
Ерпід заблимав лампочками. Здалося, Що почулися сигнали “біп-біп-біп”, дуже подібні до тих, що колись подавав з неба перший радянський супутник Землі.
Ваня стомлено опустився на мох, пригорнув до себе Жучка…
Поки в Ерпіда-один іде сеанс зв’язку з кораблем-супутником, заглянемо, що діється у восьмому класі Березівської школи.
Ще перед уроками, як тільки Льоня оголосив про метеорит, почався неймовірний шум. Хто вірив, а хто й ні, але знайшлося двоє учнів, котрі підтвердили. Правда, не самі вони бачили, як падав, а їхні батько чи мати. Багатьом відразу закортіло бігти шукати той метеорит. Хтось крикнув, що самим шукати не можна, мало що може статися, а треба написати в Академію наук у Москву, нехай пришлють своїх людей.
На першому уроці був диктант з рідної мови. Але всі були такі збуджені і неуважні, всі були такі захоплені думками про метеорит, що наробили безліч помилок. Однак найдйвніше сталося на уроці історії. Учителька Світлана Андріївна викликала Льоню до дошки, на якій висіла карта, і попросила розповісти про Бородінську битву, про боротьбу проти французьких загарбників у 1812 році. Льоня вийшов і вже рот розкрив, щоб почати говорити. Та раптом обхопив руками голову, ніби вона в нього дуже-дуже заболіла, широко розплющив очі. Лице його то червоніло і вкривалося краплинами поту, то біліло і аж зеленіло. І хоч Льонині очі дивилися на клас, він нічого і нікого не бачив, нічого не чув.
— Що з тобою, Гордій? Ти захворів? — кілька разів запитала Світлана Андріївна. Але Льоня нічого не відповів, і вчителька сказала: — Сідай, відпочинь. Я тебе викличу наступного разу.
І на ці слова Льоня нічого не відказав, з місця не зрушив. Світлана Андріївна показала крайнім від вікна учням, щоб ширше повідчиняли кватирки. Сама боком, полохливо пройшла повз Льоню до дверей, розчинила їх у коридор. Хотіла зробити протяг, пустити в клас більше кисню.
І ось Льоня поволі відняв руки від голови, став струнко. Один бік голови в нього був сивий, майже білий. За хвилину посивіла людинаї
Потім Льоня ледве промимрив: “Питання зрозумів”. І почав відповідати бездоганною французькою мовою, і голос його все міцнів і міцнів, ніби людина набирала натхнення, навіть став вимахувати руками. Світлана Андріївна спочатку розгубилася від несподіванки і незвичайності. Але добре, що колись у інституті вивчала французьку мову. Відчула, що Льоня відповідає толково, змістовно, і поволі опустилася на своє місце біля столу. Дивилася на нього здивованими очима і вже більше не відводила погляду до самого кінця. Потім сказала: “Мерсі… Б’єн…” — подякувала, значить, і попросила його сісти на місце. Оцінки в журнал ніякої не поставила, а притисла і журнал, і свої папери до грудей, пішла, хитаючись, до виходу.
І тільки тоді клас ахнув, загомонів. Усі кинулися до Льоні. Хто питав, як це йому вдалося вивчити самому французьку мову, коли в них у класі проходять англійську. Хто від захоплення міцно плескав його по плечу, ніби хотів зламати ключицю. Дівчатка збігали до умивальника, намочили свої хустинки і почали прикладати холодні компреси на Льонин лоб, щоки, тім’я. Однак він уже трохи очуняв від усього, що на нього звалилося, і став оборонятися: “Відчепіться!” Льоня був ще розгублений і кволий. Та раптом на питання хлопців почав відповідати… по-японському! Ніхто, звісно, його не розумів, думали, що він просто кривляється, перекручує абияк слова. Тільки одна дівчинка, найвразливіша, співчутливо кивала головою, гучно сопіла в носовичок — плакала.
Скрипнули, широко розчинилися двері. До класу ввійшов директор школи, потім учителька англійської мови Марія Данилівна. За ними протиснулися разом Світлана Андріївна і прибиральниця тітка Магда. Марія Данилівна і Льоня відразу почали говорити англійською мовою так швидко, що в класі їх ніхто не розумів. А потім і в Марії Данилівни поповзли брови на лоб, бо Льоня перейшов на африканську мову суахілі, потім на мову південних кхмерів з Кампучії — десь у Південно-Східній Азії ота далека Кампучія.
Поки Льоня так говорив, не слухаючи, що запитують у нього директор і вчителька, тітка Магда заспокійливо гладила плече хлопця і сумно кивала головою: “Бідна дитина… От до чого наука доводить… І то треба так навантажувати дітей!”
Директор обережно взяв Льоню під одну руку, тітка Магда під другу, і повели з класу. Світлана Андріївна і Марія Данилівна пішли за ними слідом, наставивши перед собою руки. Може боялися, щоб Льоні не стало зовсім погано і він не перекинувся назад.
Жучок нетерпеливо поскімлював, перебирав передніми лапами, Ваня погладжував його, тулив до себе: “Тихо… Заспокойся!” Поглядав на Ерпіда: чи скоро він перестане розводити свої антени і заговорить?
І раптом той заговорив, але тихо, немов сам до себе:
— Вашою мовою це називається бідою…
— Ти про що?
— Ерпід-два не вийшов на зв’язок у визначений час. На мої сигнали теж не відповідає.
— То, може, де дуба дав.
- Інформацію не зрозумів. Дуб — дерево. Як може Ерпід-два дати дуба, коли в нього нема нічого подібного? І кому він міг дати цього дуба?
— Я хотів сказати, що, може, розбився при посадці чи зіпсувалося щось.
— Не розбився. З корабля спостерігали за ним, і перший сигнал від нього дійшов добре —
