людина Олег Максимович дає вам муку?
— Яку муку?! Я хотів сказати — березової каші дасть… Ой, знову ти не зрозумієш. Ну, посварити може, батькам поскаржитись, а то й одиницю вліпити…
— Березова каша… Одиницю вліпити… Перше — зрозумів, друге — розтлумач.
— Ну, погану оцінку поставить, якщо не вивчу урока. Це в нас відзнаки такі. Викликає вчитель відповідати урок і ставить відзнаки. Хто які заслужив. А буває, і несправедливо ставить, незаслужено. І от, скажи ти, — по очах бачить, хто вивчив, а хто ні. Відразу і виводить на чисту воду.
- Інформацію не зрозумів. На чисту воду, на чисту воду…
— Горе мені з тобою. Три пуди солі треба з’їсти, щоб нам порозумітися.
- Інформацію не зрозумів. Сіль яких металів мається на увазі? Для чого її їсти три пуди, чи сорок вісім кілограмів? Це що — ліки? Вони додадуть розуму?
— Ох, і зануда ти… — зітхнув Ваня. — Ось стежку бачиш? Шуруй нею до дороги, щоб аж пилюка куріла!
- Інфомацію не зрозумів. Шурують вугілля в топці, щоб ліпше горіло. А пилюка — найдрібніші тверді частинки, які знялися з поверхні Землі або, навпаки, осіли на Землю. Куріти — слабо горіти, тліти, вилучаючи багато диму. Навіщо нам підпалювати пилюку? І чи буде вона горіти? Адже вона складається з неорганічних частинок…
— Облиш, філософе, у мене терпець не залізний, — розізлився раптом Ваня, — Доганяй! — побіг стежкою попереду Ерпіда.
Бігти довелося щосили, бо Ерпід розвинув велику швидкість.
Аж там, де стежка вийшла на дорогу, Ерпід зупинився, моргнув червоним носом-лампочкою.
— Ну, чого ти? Давай сюди! — нетерпляче поманив його Ваня.
— Роблю висновок: ти не вдоволений мною. Я хочу зробити тобі приємне: відключити ту недобру людину.
— Кого-о?!
— Того, хто ліпить вам одиниці і виводить на чисту воду, дає питлю і годує березовою кашею — Олега Максимовича. Уяви його собі…
— Уявив, ну й що?
Ерпід мовчав хвилину.
— Усе. Ця людина більше не буде ліпити одиниці, - Ерпід обережно завертівся, ніби вибирав, як краще з’їхати на дорогу.
— Ти його… Він помер?! — Вані перехопило подих.
— Я його відключив.
— ??!
Ерпід прочитав страх на обличчі Вані.
— Не бійся. Олег Максимович є, але його нема.
— Як це? Що ти накоїв, божевільний?! — закричав обурений Ваня. — Який же він недобрий?!
Ерпід не встиг нічого розтлумачити. Обидва запримітили, як з лісу вискочив на дорогу і помчав до них з усієї сили Жучок. У зубах він щось тримав.
І чим ближче підбігав песик, тим більше біліло обличчя Вані. Він, здається, впізнав, що ніс Жучок.
У Клинцях хрипло, ніби його ріжуть, закричав Голобородьків півень…
Олег Максимович наближався до школи, коли відчув, що з його головою коїться щось неймовірне. Вона стала як не своя, у ній загуло і задзвеніло. Олег Максимович раптом забув, чого він прийшов до школи і що це за будинок. Попрямузав не на ґанок, не в двері, а повз них.
Школа стояла не біля самої вулиці Березівки, а на відшибі, за фізкультурними майданчиками, поміж якими до ґанку вела обсаджена каштанами і кущами алея. До школи ззаду, ніби ніжки літери “П” були прибудовані два зали: зліва — спортивний, справа — актовий зал зі сценою. За школою справа простяглося футбольне поле, зліва — сад і город. І Олег Максимович марширував довкола будинку, продираючись через кущі, топчучи пишні айстри на клумбах. За кожний ріг і виступ школи він повертав за всіма правилами військової науки, навіть командував сам собі: “Налі…во-о! Раз, два!” Доходив до наступного повороту, приставляв ногу: “Раз-два! — і різко повертав убік. — 3 лівої руш!” Права рука робила рішучі змахи. Ліва не махала, ліва тримала тяжкий портфель з учнівськими зошитами.
У розчинені вікна першого і другого поверхів повисовувалося багато голів хлопчиків і дівчаток — з молодших класів та старшокласників. Усі супроводжували вчителя здивованими поглядами. А ті, що підходили на заняття на другу зміну, аж спинялися від такого дива або обережно йшли слідом: що він витворяє?
Продзеленчав дзвоник, треба починати урок, а Олег Максимович усе марширує довкіл школи. На третьому витку він крокував уже без портфеля — покинув десь у кущах. Вимахував завзято обома руками, а потім перестав махати, обіруч обійняв голову, як Льоня Гордій, Кроки вчителя стали плутані, він аж стогнав. Руки то розводив, то знову хапався за голову, потім став водити долонями над потилицею, над тім’ям, ніби хотів приховати їх од пекучих променів сонця. Коли проходив повз металеву, з труб, щоглу, на якій піонери піднімають стяг перед урочистою лінійкою, зупинився. Подивився на щоглу, подивився… Ухопився за неї обіруч… Потім одну руку задер до потилиці, а другою ще міцніше вхопився за щоглу. І, мабуть, йому полегшало, бо він круто розвернувся, бігом ускочив на ґанок школи, ніби від когось утікав, шарпонув одні двері, другі…
А тут тітка Магда протирає шваброю з ганчіркою вестибюль.
Спіткнувся об тітчине відро, перевернув, на підлозі разтеклася калюжа брудної води. Став як укопанші, уперся очима в це відро, в калюжу.
— Вибачайте, будь ласка, — попросила пробачення тітка Магда.
— Ви мені даруйте… — промимрив Олег Максимович.
І раптом схопив це відро, перевернув догори дном. Ще не всі брудні краплі стекли, а він уже надів відро собі на голову.
— А-ах! — випустила швабру з рук тітка Магда.
Потім підняла, відступила на кроків два і вже зі страхом жбурнула швабру й ганчірку, кинулася до сходів, що вели на другий поверх. Може, в учительську хотіла, може, до директора.
А тут уже і сам директор спускається, за ним кілька вчителів і учнів-восьмикласників. Учні ведуть під руки Льоню Гордія, а той весь час виривається і кричить: “Пусті-іть, йолопи! Куди ви мене?! Ще уроки не закінчилися!” І ще щось вигукував по-іншомовному, але хлопці тримали міцно, вели до виходу. І директор, і вчителі, і учні поспішали, бо бачили через вікно другого поверху, що біля школи зупинилася “швидка допомога”, що алеєю крокують до школи лікарка з сумкою в руках і двоє здоровенних дядьків — усі в білих халатах.
— Ось!.. І він… І його беріть!.. І Олег Максимович не в своєму розумі! — поспіхом говорила тітка Магда.
Вона спочатку сплескувала руками, а потім притиснула їх до грудей, щоб не трусилися від страху.
Олег Максимович стояв уже біля вікна. Однією рукою підтримував на голові відро, щоб можна було з- під нього бачити, а другою міцно вчепився за трубу парового опалення — “заземлився”, буцім зробив сам собі громовідвід. Обличчя його вже не було болісно скривлене, на ньому сяяла усмішка від полегшення та вдоволення.
Директор простягнув до нього тремтячі руки:
— Голубчику, Олег Максимович… Що з вами?!
Нічого не відказав учитель. Усмішка зникла з обличчя. Очі знову стали невидющими. Він ніби прислухався, що робиться в голові. (Це була саме та мить, коли Ваня лаяв Ерпіда: “Що ти накоїв, божевільний?! Який же він недобрий?!”, і Ерпід вирішив впливати на Олега Максимовича інакше.) У вестибюль увійшли люди в білому — лікарка і два санітари.
— Що у вас сталося? Хто захворів? — відразу запитала лікарка.
Відповісти хотілося всім, тому відразу знявся гармидер.
— Та ось цей хлопець, до нього викликали, — показав директор на Льоню. — Але поки ви їхали, ще і вчитель захворів. Просто якась епідемія!
