— Епіде-емія! — у лікарки сів голос, і вона прохрипіла: — Хворих одразу ж у машину! Ізолювати! Де у вас тут телефон? Треба викликати санепідемстанцію для дезинфекції.
— Там! Там! На другому поверсі! — показав директор вгору, на сходи. — Але ж у нас не чума і не холера. З головами тільки стало щось коїтись.
— Тим гірше! — поспіхом тупотіла сходами лікарка.
Санітари тим часом відбирали у Олега Максимовича відро, відривали учителя від батареї.
— Підемо з нами, друже! Усе буде добре, вас підлікують! І додому швидко відпустять! — примовляючи, вони тягли Олега Максимовича до виходу.
— Я не хворий! Я не божевільний! — заперечував учитель. — Тітко Магдо, я винен перед вами… Ви даруйте мені!
— Нічого, нічого, миленький… Я все приберу! — заспокійливо простягла руки прибиральниця. — Наша робота така — прибирати.
— Я винен перед вами! — каявся Олег Максимович. — Я внучку вашу даремно покривдив. Можна було б і четвірку поставити, а я поставив трійку з плюсом! Я винен, даруйте, більше так не буду робити! — Густі сльози котилися по обличчю вчителя. — І ти, Льоня… Чуєш? Передаси Вані… Здібний він хлопчик, надзвичайно здібний. Але дуже непосидючий! Крутився він на уроках, і я зауваження йому в щоденник записав. А можна було покартати і все! Даруйте, люди!
Олег Максимович затулив обличчя хустинкою і заридав, мов дитя.
— На, на! — простягнув Ваня до Жучка руку.
Але нічого не дав, а забрав у нього із зубів картуз.
Так, це був звичайний старий картуз Подвійного Гордія. Його Ваня впізнав би серед тисячі інших. У ньому ззаду пропалена дірка, ніби хто горошиною прострелив. Дід завжди одягає його до лісу.
Ваня покрутив картуза і сяк і так. Усе більше його тривожило: як могло статися, що дід загубив його? Він же не малий хлопчик, який може загулятися і забути про все. Не може бути і такого, щоб викинув його і ходив лісом голомозий. Бо якби хотів отаке зробити, то давно викинув би. Є ж удома картуз новий і капелюх. Капелюх, правда, надягає він рідко, як і піджак, важкий від орденів і медалей. Найчастіше тоді, коли відбувається зустріч ветеранів-партизанів чи однополчан.
Що трапилося з дідом? Може, йому зробилося зле, підвело серце і він навмисне послав Жучка з картузом? За сімдесят літ уже Подвійному Гордію — це не жарт. Але ж дід ніколи не жалівся на серце.
Ерпід мовчки спостерігав за Ванею, потім ніби чмихнум чи прокашлявся. Ваня навіть не повірив своїм вухам, подивився на робота. Той блимав зеленою лампочкою, ніби підморгував.
- Іван Олексійович Гордій, ми не рухаємося вже чотири хвилини і сімнадцять секунд.
— Дід пропав! З дідом щось скоїлося!
— Він не пропав. Дід швидко рухається, в нього свій курс. Можна сказати по-вашому — біжить. І плаче.
— Куди біжить?!
— До своєї заповітної мрії. Я просвітив його пам’ять.
— Знову ти втрутився, накоїв чорт зна чого. Без мого дозволу!
— Чорт не може знати. Знаю я.
— Запиши собі на лобі! Зарубай на носі! Намотай на вус: без мого дозволу нічого на Землі не роби! Ти не розумієш нашого життя, а втручаєшся!
— Запиши на лобі… Інформацію не зрозумів. За моїми даними, люди на лобі не пишуть, і я не буду. Бо не знаю, для чого це. Не буду робити зарубки на носі — нема в мене носа. У багатьох африканських племен роблять зарубки на носі, на щоках. Носи проколюють, прикрашають… Ти не сказав також, що мотати на вус. Нитки? Нема в мене ниток і в тебе нема, крім тих, що в тканині. Мої вуса — антени. Якщо ти хочеш посилити чутливість моїх антен, то треба не нитки намотувати, а дріт. Як бачиш, інформація неправильна, а тому непотрібна, навіть шкідлива.
— Розбалакався надто! Енергію економити треба!
— Я ще не все сказав. На нашій планеті ні в кого дозволу не питають, щоб робити добре один одному. Просто вловлюємо те, що більше непокоїть людину, і допомагаємо.
— Аг-га, значить, і у вас люди?
— Люди не люди, а істоти дуже розумні.
— А чому дід плаче?
— Хочеться, ось і плаче. Він уже не біжить, а стоїть. І плаче. І йому стає легше від плачу.
— Плаче — значить, біда якась. Треба бігти на допомогу! — Ваня завертівся на місці, як той Ерпід нещодавно.
Не знав, що робити: кинутися спочатку до діда, виручати з невідомої біди? Чи хутчіш добиратися до гравійки, ловити машину? Ерпіда-два теж треба виручати, це вже справа не місцевого, а міжпланетного значення. Якщо бігти спочатку все-таки до діда, то куди діти Ерпіда-один? Лісом пробиратися з ним одна морока, а без робота діда не знайдеш. От задача, попробуй розв’яжи!
У лісі раптом почулися голоси дітей. Ваня розпізнав навіть булькаючий і хриплий, як у їхнього півня, голос Петі Голобородька. Радіють, дурні: Олег Максимович захворів, заняття зірвалися.
— Атас! — голосно прошепотів Ваня.
- Інформацію не зрозумів. Слово з якої мови, на яку мову мені переходити?
— Ховатись, кажу, треба! Петя Голобородько іде! Сюди лізь, між ялинки! — Ваня першим умостився між ялинками і затих.
— Хочу познайомитися з Петею Голобородьком: може, і його передам на корабель? — Ерпід під’їхав близенько до Вані, а той перевернув його на бік, підкотив під лапаті вітки.
— Ти що? Та ти знаєш, який він? На кораблі подумають, що всі люди такі. У нього клепки в голові не вистачає!
- Інформацію не зрозумів. Клепки бувають у бочках, цеберках. У голові людини, як показують дослідження, клепок нема. Твердження твоє абсурдне: не може людині не вистачати того, чого в неї взагалі не буває і не потрібне їй.
— Та знаєш ти… Та коли б ти до нього потрапив, а не до мене, то він тебе вмить на запчастини розпатрав би!
— Спробую проаналізувати. Петя так само робить електронних роботів-поліглотів ізольованої дії? І йому не вистачає якоїсь деталі?
— Тихо ти! — штурхонув Ваня робота в бік. — Близько вони! І нічого він не робить, тільки готове розбирає. В них і батько такий: де що знайде, все додому тягне — “на запчастини”. “Москвич” у них, машина.
- Інформацію зрозумів. Мовчу.
— Мовчи і слухай: учні теж про метеорит говорять. Уся школа вже знає!
Голоси гомоніли все ближче. Хлопчики ходили колами.
Зовсім близько біля рятівних ялинок пройшов Петя Голобородько. Було чути, як він говорив своєму товаришу:
— За метеорит, кажуть, багато грошей дають. От коли б мені знайти його!
- І що б ти робив з грішми? Якби дали мені, я для всього класу морозива накупив би! — чувся інший голос.
— Ти що — дурний? Весь клас частувати! А я купив би всього три порції: одну тобі, дві собі. Решту грошей на запчастини пустив би.
Голоси хлопчиків віддалялися в бік Партизанського лісу.
— Ну, чув, який він? — запитав Ваня.
Здалося, що Ерпід у відповідь хихикнув.
— Ти чого? Признайся, щось з Петьком уже натворив?
— Нічого особливого. Я просто допоможу йому здійснити заповітну мрію.
— Полежали — і досить. А тепер давай… гоп-па! На гусенички-ніжки… Не піду до діда, гайда бігом на
