обжиту орбіту…” Це ж виходить, що один Павлусь, один-єдиний серед всіх учених, один-єдиний на цілий світ знає справжню причину наступної космічної катастрофи! Це ж виходить, що тільки від нього одного залежить порятунок усіх майбутніх жертв майбутньої катастрофи!
Діяти!
Негайно діяти!
Діяти, не втрачаючи ані хвилини!
Що сказав мудрий учень видатного джина Абу-ібн-Гасана-ібн-Хасана-ібн-Касана-ібн-Хаміда? Х-ха, Павлусь його слів не забув.
— А щоб урятуватися, багато не треба: просто визнати перед усіма без винятку друзями, яким ти наплів побрехеньок, що все те — твої власні вигадки.
— Х-ха! Коли треба — зробимо! Ми ще подивимося, хто діятиме швидше — чи Місяць падатиме, чи Павлусь бігатиме по друзях та знайомих… На старт! Марш!..
Розділ 10,
Лише тепер Павлусь пересвідчився, що Місяць і справді побільшав. Щонайменше — втричі. Це мало неабиякі наслідки.
Приміром, Павлусь щодуху пробіг по діагоналі всю Русанівку і навіть не захекався. Такого раніше з ним ніколи не траплялося. Він, не чекаючи ліфта, злетів сходами аж на шістнадцятий поверх і анітрохи не втомився, хоч жодного разу не зупинявся на відпочинок. Дивина та й годі! Спробуйте бігцем піднятися на шістнадцятий поверх і переконаєтесь, що це не так уже й легко.
Та, коли добре подумати, нічого дивного тут нема. Було б дивно, якби сталося навпаки. Все це дуже просто пояснити. Внаслідок наближення Місяця до Землі наблизилося й поле місячного тяжіння. Ясно, всі предмети на земній кулі значно полегшали. Поменшала і Павлусева вага, але сили його, зрозуміло, не поменшали. Ось чому він не захекався і не втомився. От коли сили тяжіння Землі і Місяця зовсім врівноважаться, усі речі взагалі не матимуть ваги, бо настане повна невагомість. Як не вірите, поспитайте будь-кого з космонавтів. Хоч Германа Титова, хоч Павла Поповича.
Відтак Павлусь без будь-яких зусиль, швидше ніж ліфт, злетів на шістнадцятий поверх висотного будинку і опинився перед шкіряними дверима, оздобленими номером квартири і скромною бронзовою табличкою “Турків Ю. М.”, тобто табличкою з прізвищем та ініціалами Оленчиного батька. Павлусь натиснув гудзик дзвоника, і йому відчинила Оленчина мати.
— Добрий день, Варваро Марківно, — виховано привітався хлопець, бо Варвару Марківну ще у першому класі обрали до батьківської ради.
— Добридень, Павлусю.
— Скажіть, будь ласка, Оленка вдома?
— Вдома. Важкою атлетикою займається. Ти заходь…
— Дякую, Варваро Марківно.
Оленчина мати — це вам не якийсь незнайомий дід. Вона ж не проминає жодних батьківських зборів, куди акуратно ходить і мати Павлуся. Нічого не поробиш — хочеш не хочеш, а мусиш бути зразково-показово ввічливим!
Оленка й справді займалася важкою атлетикою. Вона стояла посеред татового кабінету і одною рукою вижимала пудову татову гирю. На гирі було виразно викарбувано — “16 кг”. Подумати тільки! Що то значить — послаблення земного тяжіння.
Зрозуміло, Оленка одразу похвалилася:
— Ти знаєш, Павлусю, оцю гирю я раніше й обома руками підняти не могла. А тепер правою рукою вижимаю одинадцять разів підряд, а лівою — вісім.
Павлусь поблажливо передрік:
— Скоро вижиматимеш ще більше разів.
— Ну, це ясно, — охоче погодилася Оленка, — бо я щодня тренуюся.
— Це що! Скоро ти вижиматимеш цілий трактор, — пообіцяв Павлусь. — Будь-якою рукою — хоч лівою, хоч правою. — А потім, ніби між іншим, недбало докинув: — А хочеш, я тобі відкрию одну таємницю?
— Таємницю?! — зраділа Оленка, бо всі хлопчаки і дівчатка над усе в світі полюбляють таємниці.
— Ще й яку! — вихваляв свою таємницю Павлусь. — Такого ти ще в житті не чула і почуєш першою. Ото здивуєшся!
— Слово даю: я нікому-нікому! — заприсяглася Оленка.
— І правильно, — схвалив її рішення він. — Це така таємниця, що тільки я мушу про неї розповідати. От зараз скажу — у тебе очі на лоба полізуть!
— Ну, то кажи!
Павлусь нахилився до Оленки і, як змовник, на саме вухо їй зашепотів:
— Пам’ятаєш, як я розповідав про зустріч з хоробрими марсіянськими космонавтами?
— Ще б пак!
— Так от: то були зовсім не марсіяни!!!
— А хто?! — вибалушила на нього очі Оленка.
І Павлусь врочисто повідомив:
— Ніхто! Хочеш вір, хочеш ні, а нікого не було. Я тоді все набрехав…
Новина справді була приголомшлива. Це ж нечувано — почути від Павлу ся визнання у власній брехні! Такого ще ніколи не бувало. Оленка сторопіло дивилася на нього, а коли оговталася, то тільки й спромоглася промимрити:
— Яка ж це таємниця? Усі і так знають, що ти брехун…
— Хто брехун? — щиро обурився Павлусь. — Я брехун? Та я кажу тобі чистісіньку правду: ніхто не прилітав! Я брехун… Ти ще спробуй пошукай такого брехуна, як я! Що ти знаєш? Може, я правду сказав, щоб урятувати тебе від неминучої і страшної загибелі!
— Якої ще загибелі? — зовсім розгубилася Оленка.
— А отакої! — розбурхався Павлусь. — Як торохне по тобі Місяць, тоді дізнаєшся! Та не бійся — я тебе врятую. Я його зіштовхнув з орбіти, я ж його й назад поверну.
— Ти?!
— Я! — гордо випростався Павлусь.
— Тьху на тебе, — сказала Оленка. — Аби ти знав, як мені набридли твої дикі брехні…
Від гніву Павлусь аж затрусився.
— Які брехні? Я тобі цілком серйозно кажу! — заволав він. — Ех, ти! Хіба з тобою можна нормально розмовляти? Краще я піду Васька рятувати від неминучої загибелі! Бувай! — І він рішуче попрямував на вихід.
А Оленка зухвало гукнула йому вслід:
— Чао! — і ще висолопила свого довгого язика, хоч це, безумовно, жодній дівчинці не личить.
Так, що не кажіть, а це нелегке і неприємне діло — займатися самокритикою. Якби не падіння Місяця, Павлусеві й на думку б не спало братися за таке невдячне діло. Де це бачено, щоб людина сповна розуму ходила по знайомих і паплюжила сама себе? Та ще свідомо наражалася на різні образливі слова… Сказитися можна!
Йшов Павлусь до Васька у вельми кепському настрої. Вже не знав, з чого й розмову починати. Васько не Оленка, він таке скаже, що ого! Краще й не слухати! Та що поробиш, коли безжальний чаклун поклав таку невблаганну умову?
