Васька Павлусь захопив за предивною роботою. Розкуйовджений, у своєму спортивному одязі хлопець з засуканими рукавами зосереджено вовтузився навколо легенької очеретяної колиски. Вона стояла посеред кімнати на Васькових лижах. До споду її було припасовано фанерну коробку, на котрій великими фіолетовими літерами було виведено: “Акумуляторна скринька”, а з тильного боку спинки защіпками для білизни була причеплена табличка з загадковим написом “В-І”. З обох боків спинки товстим мідним дротом були надійно прикручені бамбукові лижні палиці. Коли Павлусь зайшов, Васько у поті чола свого саме мостив на гостряки цих палиць по електровентилятору, немовби садовив їх на палі.
— Що це ти робиш? — запитав Павлусь, радіючи, що розмову про марсіян можна трохи відкласти.
— Сам бачиш — монтую вертоліт, — з неприхованим захопленням відповів Васько. — Це буде вертоліт “В-І”.
— А що таке “В-І”?
— “В” — це я, а “І” — конструкція перша, — з неабиякою пихою пояснив юний конструктор.
Але Павлусь із сумнівом мовив:
— А хіба ж він літатиме? Де ти візьмеш мотор і пропелери?
— А вентилятори навіщо? — запитав Васько.
— Справді, навіщо? — запитав і Павлусь.
— Щоб літати — ось навіщо!
— На вентиляторах?! — здивувався Павлусь.
— А що тут такого? — ніби про звичайнісіньку річ, сказав Васько. — Скоро земне тяжіння до того послабшає, що й вентилятори потягнуть. — І в’їдливо додав: — Це тобі не підводний човен з бочки для квашених кавунів, а справжній вертоліт “В-І”. Я на ньому щодня в школу літатиму. А сідатиму на даху. Щоб усі бачили!
— Здорово! — вихопилося в Павлуся, бо це була прекрасна нагода здалеку почати осоружну розмову про марсіян. — Подумати тільки: якби не я, ти б свій вертоліт ніколи не змайстрував.
— Це ще чому? — визивно запитав Васько.
Павлусь охоче пояснив:
— А тому! Ось послухай. Якби не поменшало земне тяжіння, тобі і на думку не спало б робити вертоліт з вентиляторів. Так? Так. А чому поменшало тяжіння? Бо Місяць наблизився до Землі. Так? Так. А хто зіштовхнув Місяць з орбіти?
— Ну, хто? Хто? — роздратовано напосів авіааматор.
— Я! — велично вирік Павлусь.
Як і слід було чекати, після цих слів Васько аж закляк і не скоро повернувся до тями. Він тільки стояв поряд зі своїм “В-І” і ошелешено кліпав очима. А коли отямився, то насилу прохрипів:
— Брехло ти нещасний, ось ти хто!
Ви чули? Само собою, Павлусь обурився. Отак у житті трапляється. Ідеш до нього, як до друга, щоб врятувати від наглої передчасної загибелі, а він тобі меле, немов з гарячки, брехлом називає…
Рятувати його чи не рятувати?
Звісно, після таких образливих слів цього не варто було робити! Хай гине, коли йому так хочеться! Так йому і треба! Зрештою, хто через нього мало не втопився? Але з другого боку, якщо цього хвалька, а нині ще й конструктора “В-І” з колиски не врятувати, у космічній катастрофі загине безліч безневинних. Людство ніколи не подарує Павлусеві цих ні в чому не повинних жертв. Навіть посмертно йому ніхто не вибачить цього нечуваного злочину. Але щоб Павлусь через одного цього хвалька відповідав перед усім людством за цілу космічну катастрофу? Та ніколи в житті! Дзуськи! Не бути цьому! Нізащо!
— Слухай, ти, — грізно набурмосився він, — я правду тобі кажу. Ти пам’ятаєш, як я розповідав про марсіян?
— Будь певен! — пробурчав у відповідь Васько.
— Так от, ніяких марсіян не було! Я все набрехав. А щоб мені повірили, усім казав: “Щоб на мене Місяць упав, коли я брешу”. Місяць і почав валитися з орбіти на мене…
Васько з підозрою глянув на нього.
— Ти що, зовсім здурів? З глузду з’їхав? — тривожно запитав він. — Збожеволів, так? — і лагідно порадив: — Тобі, Павлику, лікуватися від брехні треба…
— Та я правду кажу! — у відчаї заволав Павлусь. — Саму правду і нічого іншого, окрім правди! — Він нервував, бо йому самому власні слова видавалися безтямними. — Це мене старий чаклун так зачарував!
Васько з виряченими очима позадкував від нього і насторожено зупинився за спинкою вертольота “В-І”.
— Тепер Місяць тільки тоді повернеться на орбіту, — волав Павлусь, — коли я перед усіма, кому брехав, визнаю свою брехню. — І в цілковитому розпачі він сказав таке, чого зовсім не збирався казати: — Допоможи мені, Васько! Може, ти пригадаєш, кому я ще наплів про марсіян? Бо я не дуже пам’ятаю…
Він з надією дивився на друга. У Васька ж чудова пам’ять, бо він відмінник!
І що ви думаєте?
Васько на хвильку замислився, а потім, на диво точно, точніше за будь-яку, хай навіть найдосконалішу, електронно-лічильну машину, понуро відповів:
— Всім…
Розділ 11,
Всім! Всім! Всім!
Всім Павлусь брехав!
Васько сказав саму правду. Хоч і гірку, але правду. У нього якось так виходить, що він ніколи не бреше. Примудряється якось.
Ех, таки Васько мав рацію! Ех, Павлусь таки брехун і до того ж нещасний… Хіба ж усіх, кому Павлусь набрехав про марсіян, тепер пригадаєш? Хіба ж він усіх запам’ятовував? До того ж хоч деяких і запам’ятав, але перед ними нині неможливо повинитися. Приміром, Сергій Ковальчук поїхав з батьками аж на Північне коло, аж у місто полярних шахтарів — Норильськ. А Павлусь і йому встиг набрехати! Ну, як за таких несприятливих умов змагатися навперегони з невблаганним Місяцем? А старий чаклун недвозначно застеріг, що для порятунку слід визнати свою брехню перед усіма, без жодного винятку. Таки причавить Місяць Павлуся усією своєю велетенською масою! Нема порятунку…
А дорогоцінний час минав.
Земне тяжіння до того послабшало, що горобці літали високо, мов орли. Славнозвісний ангорський кіт Досифей, вихованець Павлуся, ганяючись за горобцями, легко вистрибував з самої землі аж на дахи сімнадцятиповерхових будинків. Оленка вже вижимала таку вагу, яку колись ледве долав сам чемпіон чемпіонів Леонід Жаботинський. Васько кружляв над школою на своєму саморобному вертольоті “В-І”. А переможець багатьох Олімпійських ігор, найкращий стрибун світу, подолав недосяжну колись планку на висоті 39 метрів 99 сантиметрів 98 міліметрів. У переможному інтерв’ю видатний спортсмен прямо сказав:
— На черзі — сорокаметровий рубіж!
Жах!
Від цілковитої безпорадності Павлусь мучився. Павлусь страждав. Павлусь нарікав на свою лиху долю. Добрехався, негіднику! І хтозна, чим би уся ця історія завершилася, якби одного разу на перерві (великій) Васько не почав, як звичайно, похвалятися:
— Одного разу я прочитав у газеті об’яву…
Але далі Павлусь уже не слухав. Його наче осяяло. Ось він — порятунок! Павлусь напише в газету! Його лист надрукують, а газети читають всі! Отже, він перед усіма, навіть перед незнайомими людьми,
