— Чарівник? Ти кажеш дурниці, Гум-гаме. Чарівників не буває. Я, Кри-кри, багато мандрував у космосі, але ніде не зустрічав чарівників. Я й мої друзі — ми просто любимо гратися.
І Кри-кри крикнув у нічне небо:
— Тілі-тілі! Чур-чура!.. Тень-пень!..
Вони виникали у глибині неба й спускалися на траву, що тихо світилася, — один на маленькій хмаринці, другий з величезним листком у руках, третій із в’язкою кульок.
Їхні імена звучали незрозуміло-казково! І хоча Кри-кри щойно запевняв дітей, що його друзі не чарівники, дивно було бачити, як вони стрибають на галявину прямо з неба. Щоправда, майстри ігор жили в іншому кінці зоряного світу, і, певно, там були звичними імена, схожі на калатання дзвоників, а замість парашута, як видно, користувалися кулями та хмарками.
— Тінь-лінь!.. — викликав Кри-кри. — Дін-до!.. Пом-лом!.. Дара-даг!..
З великою, ніби соняшник, квіткою, з пропелером, що крутився, з паперовим змієм, на прозорих крилах стрибали на галявину синьолиці мандрівники у своїх дорожніх скафандрах. Приземлившись, вони незграбно підстрибували на місці, з цікавістю роздивлялися навсібіч і махали дітям, як давнім знайомим.
— Мої друзі принесли подарунок, — сповістив Кри-кри. — Хочете, діти, гратися в усе на світі? Гратися в зорі, в місяця, в будинки, в літаки, марсіан, риб, звірів, птахів — хочете? Гратися вдень і вночі, Щогодини, щохвилини — хочете?
— Хочемо! Хочемо! Хочемо! — громом вибухнула галявина.
— Роздайте всім місяцит! — наказав Кри-кри товаришам.
Синьолиці ігруни обійшли дітей, вручили кожному місяцит. Круглий, як медаль, у синій обгортці, з таємничими блискучими словами: “Я ВСЕ ВМІЮ”.
— Що це таке? — питали діти одне в одного. Гум-гам підняв руку.
— Це не простий місяцит, це місяцит для ігор, — пояснив він. — В ньому місячний порошок і зоряне світло. Той, хто візьме місяцит у руки і відкусить шматочок, — найщасливіша людина. Місяцит можна впустити з вікна й знову знайти, можна з’їсти й дістати з кишені новий… Але можна і назавжди загубити…
Діти розгублено мовчали, розглядаючи загадковий місяцит. Ніхто не наважився розгорнути синю обгортку.
— Не бійтеся, місяцит вам сподобається, — усміхнувся Гум-гам. — Ви запитаєте: а що ми попросимо за місяцит? Нічого! Тільки нові ігри, в які будемо гратися разом. Між іншим, — провадив далі Гум-гам, — місяцит вигадав мій друг Максим. Я назвав його Великим Фантазером.
— Де Великий Фантазер? — покликав Кри-кри. — Покажися!
Максим підвівся. Сотні очей зорили на нього.
— Я дарую тобі камінь подорожувань, — мовив Кри-кри. — Він у тебе в кишені.
Великий Фантазер засунув руку до кишені й дістав кристал, що сяяв, наче маленьке сонце, такий самий, як той, що його підкидав у повітря Гум-гам, вертаючись додому. Діти, що сиділи поряд, зажмурилися.
— Ти знаєш, як з ним поводитися? — спитав Гум-гам.
— Так, — кивнув засліплений Максим і сховав камінь.
— Максим навчив нас гратися із змієм, а також у співучі двері, — сповістив Гум-гам.
— їв каруселі, і в літаючі теплоходи, — підказав Кри-кри.
— Теплоходи я вигадав! — пискнув Зайчик із юрби.
І тут усі засміялися, загомоніли, закричали:
— Ура! Будемо гратися! Хай живе місяцит!
Гум-гам оглянув присутніх і хитро посміхнувся:
— Я бачу, дехто вже скуштував місяциту і чекає, що буде далі. Скажіть тепер: “Р-раз!”
Глядачі злякано підхопилися, не розуміючи, куди зникли їхні товариші. Щойно сиділи поряд, балакали, жували місяцит, і вже їх нема — тільки прим’ятий слід на траві.
— Вони в ліжку, — пояснив спокійно Гум-гам. — А завтра нова гра.
“Р-раз!”.. Р-раз!.. Р-раз..”
Наче вітром зносить хлопчиків і дівчаток з галявини. Найсміливіші вже сплять удома. Найнерішучіші вагаються, переступають з ноги на ногу, а рука сама підносить до рота місяцит, і губи сонно шепочуть:
— Р-раз!..
Тиша. Гаснуть сині ялини. Потьмяніла трава.
І раптом спалахнули, вибухнули під ялинами різнобарвні кулі, ніби хтось величезний, багатоокий зирнув з лісу, — це космічні ігруни поверталися додому.
А вслід за спалахами — крик:
— Гум-гаме! Гум… га-аме!
Галявиною біг хлопчик.
— Гум… Га-аме!
— Це ти, Максиме?
Знайома постать у зоряному скафандрі виникла з темряви: Гум-гам спустився згори на парасолі. Максим підбіг до друга.
— Скажи, — задихаючись, питає хлопчик, — скажи, куди я потраплю, якщо підкину цей камінь? У космосі мільйон мільйонів зірок, а планет ще більше.
— Ти потрапиш на мою планету, — пообіцяв Гум-гам, — до мене додому.
— А як називається твоя планета? Твоя країна…
— Чи не все одно, як вона називається? Приходь, коли хочеш.
— Ні, ти скажи.
— Краще не питай, Максиме, — сказав блакитнолиций. — Ти порушуєш заборону…
— Ти чогось боїшся, — догадався Максим.
— Автук, — загадково промовив Гум-гам.
— Ав-тук, — повторив хлопчик незрозуміле для нього слово, що так дивно звучало.
— Автук керує усім на світі, — вів далі Гум-гам. — Якщо Автука про що-небудь спитаєш, гра припиняється…
Максим згадав, як повідпадали в нього прозорі крила, коли він розповів про Гум-гама, як обсипалися з дітей пелюстки, трава, листя…
Максим хотів дізнатися, що це таке — Автук, але не зважився.
— Я прийду до тебе в гості, — сказав Максим другові. — І не чіплятимуся з дурними запитаннями.
— Ти все побачиш сам, — відповів Гум-гам. — Моя планета називається Блакитна планета… Моя країна, — Гум-гам зітхнув, — моя країна зветься КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ. — І він стомлено сказав: — На добраніч! Не скучай, Максиме!..
Синій місяць пірнув за хмари і виринув звичайний, лимонно-жовтий.
Йшов безлюдною вулицею самотній хлопчик, тримаючи в руці виблискуючий камінь.
Міцно спали діти. Скільки їх не будили мами та бабусі, вони не хотіли прокидатися — відбрикувалися, щось мугикали, ховали голови під подушки. А коли врешті прокинулися, то щонайперше згадали про місяцит. Круглі плитки із словами на обгортці “Я ВСЕ ВМІЮ” були у кишені? Місяцит не зник, дарма що його вчора на галявині вже з’їли!
У багатьох квартирах сніданок почався з місяциту.
Петько Зайчиков, як правило спокійний і слухняний, заявив бабусі, що не їстиме вівсяної каші.
— Ну, Петю, ось ти тільки покуштуй! — умовляла його бабуся. — Од вівсянки ростимеш, станеш дужий. Ілля Муромець їв кашу. Та й спортсмени їдять. І навіть коні.
