— Чого б тобі хотілося, Максиме? — урочисто промовив Гум-гам. — Автук може зробити що завгодно. Я дарую тобі будь-який подарунок.
Максим несподівано для себе попросив:
— Портфель.
— Бррр… — поморщився Гум-гам. — Ну гаразд, нехай буде портфель — прошу!
Він натиснув на кнопки, і Автук приємно засвітився зсередини, пустивши на стіни й на стелю синіх зайчиків. Розчинилися блискучі дверцята, і Гум-гам подав гостеві новенького портфеля.
— Тримай!
— Дякую. — Максим здивовано розглядав подарунок.
— Якщо хочеш, я подарую тобі тисячу таких портфелів, — пообіцяв Гум-гам. — Що тобі ще треба, Максиме? — щедро продовжував господар Автука.
І тут Максим аж здригнувся, про щось згадавши, зблід од хвилювання. Ступивши крок вперед, він хрипко промовив:
— Коня! Я дуже хочу білого коня…
— Дерев’яного чи пластмасового? — спитав Гум-гам.
— Живого!
— Живих Автук не робить, — зітхнув Гум-гам.
В цю мить Максимові здалося, що повз нього процокотів по гладенькій підлозі білий скакун. Процокотів поряд з Автуком, вискочив у вікно та й поплив у повітрі. Сам, без вершника. Ось він — сніжна хмарина тане в синьому неба.
Ех, не вдалося Максимові покататися на білому коні…
Не кінь процокав повз Максима — то голосно стукотіли Гум-гамові черевики. Він прибіг із сусідньої кімнати з пошарпаною товстою книжкою і, зазираючи в неї, затріщав кнопками Автука.
— Ша. Шахи. Одержуй, Максиме, шахи… Ем. Моторолер… Прошу, ось тобі моторолер. Ніж… Це на “С”. Складаний ножик… Знаєш, Максиме, коли я був такий, як ти, мені подарували маленького Автука й оцю книжку, де позаписувано різні дарунки… Добре, що вона збереглася! Як тільки її не викинув Вертун!
З Автука один за одним вискакували подарунки: вудка, конструктор, велосипед, сачок, бінокль, мишоловка, окуляри від сонця, рогатка, годинник, тенісні ракетки, компас, лук із стрілами, олов’яні солдатики, водяна ракета, хлопавка, транзистор… За кілька хвилин кімнату було завалено речами, що їх вистачило б на цілий двір, а Гум-гам і далі перегортав сторінки свого довідника.
— Уже ціла гора. Дякую, Гум-гаме, досить, — заспокоював друга Максим.
Щоки в нього палали: він міг задарувати своїми подарунками всю вулицю.
Але Гум-гам, відсапуючись, і далі клацав кнопками, тож Максим вирвав у нього книжку подарунків.
— “АВТУК. Автоматичний універсальний конструктор”, — прочитав Максим слова на заяложеній обкладинці. — Що означає у-ні-вер-саль-ний, Гум-гаме?
— “Універсальний”? Певно, це розумний. Автук дуже розумний: він робить усе із звичайного повітря.
— Розумний, — повторив Максим.
— Дуже розумний! Яку гру в нього не попросиш, він усе зробить… Я, коли тікав від міліції, тільки встиг сказати, щоб машина перетворилася на якусь дрібничку, і — будь ласка: я стою на тротуарі й тримаю дитячу коляску.
— Значить, Автук керував вантажною машиною, якою ми їхали? — спитав Максим.
— Авжеж.
— І летючими бантами? І співучими замками? І теплоходами? І каруселлю?
— Авжеж, авжеж, авжеж.
— І це він зробив місяцит?
— Звичайно, він.
Автук виблискував перед ним своїм обладунком, і Максим, глянувши на нього, злякався. Він підійшов до прозорої стіни. За стіною висіло вічне сонце. Безлюдне місто гойдалося в небі: кулі, кулі, гнані вітром кулі. Ніхто не грається, ніхто не гуляє, ніхто не літає на вулиці. І в кожному будинку — там, за склом, — свій Автук.
“Мені сім з половиною, — казав собі Максим. — І якщо я залишуся тут, мені завжди буде сім з половиною. Завжди”, — повторив він дуже страшне слово.
І він спитав, стоячи до Автука спиною, а обличчям до спокійного безлюдного міста, дзвінко й виразно промовив у тиші:
— Чому сонях росте під сонцем, яке…
Він замислився й почув, як хтось повторив:
— …яке гасне, тільки-но ніч настане, яка…
— Яка… — зітхнув хтось важко.
— …яка ховає Землю, яка…
— Яка… — простогнав той самий голос.
— …яка вранці чекає Сонця…
— Ой, Сонця! — вереснув голос.
— …під яким росте сонях?
Максим важко дихав, насилу виплутавшись із складного запитання, яке в нього несподівано виникло.
У нього за спиною щось упало. Озирнувшись, він побачив Гум-гама, який сидів на підлозі.
— Що з тобою? — кинувся до друга Максим.
— Оце так запитання! — видихнув Гум-гам. — У мене від твоїх “яких” аж голова запаморочилася…
— От бачиш, — прошепотів Максим, допомагаючи приятелеві підвестися, — бачиш, анічогісінько й не сталося. Я запитав, а він анітрохи не розсердився.
Максим посміхнувся, вимовивши ці слова: як це машина може сердитися!
Автук, як і досі, сяяв холодним сріблом.
Гум-гам, наморщивши лоба, тривожно дивився на Автука і нічого не говорив.
— Чому я став падати на землю? — спитав голосно Максим, підбадьорливо всміхаючись до Гум- гама. — Чому я падав униз, а не вгору?.. Чому Чо-мук полетів на землю?.. Чому його звали Чо-мук? — Максим підійшов до безмовного Автука і з почуттям зверхності зміряв його поглядом з голови до ніг, холодного і скляного. — Ні, — промовив він зневажливо, — у цій КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ ніхто… ніколи… нізащо… не відповість!.. — Він стукнув пальцем по кнопці і скрикнув: — Ой!
Усередині Автука наче спалахнув вогонь. Він стояв такий самий — сяючий, неприступний, — але від нього аж пашіло. Навіть кнопка, до якої торкнувся Максим, була гаряча.
— Що таке? — підбіг до друга Гум-гам. — Він тебе скривдив? Відповідай!
Максим дивився на Автука злякано й очікувально, як дивляться на велетня, що прокидається від сну.
— Та відповідай нарешті! — насідав Гум-гам, стиснувши кулаки.
— Він прокидається, він дуже гарячий! — захоплено промовив Максим. — Зараз він щось скаже…
Автук мовчав. Але було помітно, як він розжарюється, як поступово золотіють зсередини його стінки: в ньому немов розгорялося живе сонце.
— З ним щось сталося! — тривожно сказав Гум-гам.
— Не знаю, — відповів Максим. — Зачекай одну хвилину… Зараз усе побачиш… Ти побачиш, хто твій вірний друг… Побачиш, що тобі більше нічого боятися…
Він ширше розставив ноги, засунув у кишені міцні кулаки. Проказав, дивлячись у розгніване обличчя машини:
— Автук, ти чуєш мене?
Автук світився так яскраво, що, здавалося, з нього зараз посиплються іскри. Гум-гам завмер поруч з
