продемонструвати його дію. Він ввімкнув ліхтарик і став приставляти його до обличчя, рук, дав потримати Ніангу, а потім і осмілілому капітану. Той ненароком зсунув важілець, і ліхтарик погас.
— Герцог, — занепокоївся Дієго, — з холодним вогнем щось скоїлось…
— Не може бути, — спокійно мовив Кудряш й, увімкнувши знову ліхтарик, показав, як ним користуватися.
— Герцог! — в дитячому захваті вигукнув Дієго. — Нічого подібного за своє життя я не бачив! Ви вільні! Вважаю цей холодний вогонь достатнім викупом за вас. Коштовнішої речі я ніколи в руках не тримав.
Матроси мовчки дивилися на свого зачудованого капітана. Сміючись від щастя, Дієго скеровував яскравий промінь то на одного, то на другого із членів екіпажу, освітлював верхівки щогл, немов прожектором, вимальовував на палубі чудернацькі вензелі.
Коли ж Федя показав, що в ліхтарику є зелена й червона пластинки, за допомогою яких можна змінювати колір променя, захопленню капітана не було меж. Розщедрившись і забувши про те, що він уже раз дарував Феді Ніанга, капітан великодушно заявив:
— Герцог, можете забрати з собою й негра.
Спостерігаючи все, що відбувалося, Гуго не в жарт налякався. Його витівка ось-ось мала розкритися. Алхімік став нишпорити по палубі очима, розшукуючи Педро. Але бородача ніде не було.
Бавлячись ліхтариком, капітан ненароком освітив алхіміка.
— То як же це розуміти, мій любий? — злісно прошипів він. — Дракон на корабель не нападав. Дурня Альфонсо налякав холодний вогонь… Ти що ж, хочеш ошукати мене? Добув золото, сховав його десь, а тепер киваєш на дракона?.. Ану, лишень, дай відповідь негайно, куди подів зливок?
Дієго звів курок і. скерував пістолет на астролога.
— Я не знаю, що бачив Альфонсо, — якомога спокійніше мовив Гуго, — але на мене напав дракон. В цьому легко переконатися. Накажіть оглянути мою каюту. Можете застрелити мене, якщо я сказав неправду.
— Зараз оглянемо, — погрозливо обізвався Дієго й рушив до каюти Гуго.
Слідом за ним подалися й зацікавлені матроси.
Почало сіріти. В світанковому серпанку можна було розгледіти загадковий острів — стрімкі скелі, темну смугу лісу.
Тим часом матроси, заважаючи один одному, намагалися проникнути в каюту алхіміка, щоб на власні очі спостерегти все, що там скоїлось. Та більшість змушена була задовольнятися лише відомостями, які надходили з каюти.
— Ну, що там? — допитувались нетерплячі голоси. — Правду сказав Гуго? Є драконові сліди?
— Тут сам дідько нічого не розбере! — вигукнув Луїс, який один із перших зумів протиснутись у каюту. — Все побито, поколошмачено, купи скла лежать…
Скориставшись із того, що всі подалися до каюти, Гуро, нарешті, розшукав Педро. Алхімік багатозначно кашлянув і злодійкувато озирнувся. На палубі вони були з бородачем самі.
— Восьминіг, ми, можемо розпочинати, у тебе все готово? — нетерпляче спитав Гуго.
— Не розумію, ти про що? — витріщився Педро.
— Як про що? Не бійся, круг нас нікого нема… Мій знак бачив?
— Який знак?
— Кружечок з двома крапками посередині. Ти ж сам його стер!
— Клянусь Мадонною, я ніякого знака не бачив!
— Невже?! — зблід від страху алхімік. — Хто ж тоді його стер?
— Не знаю, не я, — знизав плечима Педро.
— Якщо не ти стирав, тоді стер хтось інший… — ледве ворушачи язиком, промимрив Гуго. — Але навіщо?.. Нас вистежили! Біля мене весь день вертівся шпигун Кривого — Доменіко. Це, безперечно, його робота…
— Невже він встиг виказати на нас Кривому? — збентежився Педро.
— Що робити? Що робити? — хапаючись за голову, простогнав астролог. — Ми загинули!
— Є вихід: за кормою прив’язано човен. Ходімо мерщій! — І Педро бігцем кинувся на корму.’
Слідом за ним побіг і Гуго.
Іншим разом астролог нізащо не зважився б спуститися по канату з високої корми каравели, але тут переляк забив йому памороки. Обшморгуючи до крові долоні об канат, алхімік слідом за Педро гепнувся в човен. Намагаючись не зчиняти шуму, втікачі встромили в розвилки весла, перерізали канат і відштовхнулися від корми “Улюбленця Нептуна”.
Розділ двадцять восьмий
Втеча
З наказу капітана Доменіко обнишпорив усю каюту, але золота так і не знайшов.
— Ваша милість, — доповів він, — нічого немає.
— Старий заховав золото в тайнику, — процідив Дієго. — Він не такий дурний, як ти гадаєш. Шукай тайник.
— Та хіба ж тут знайдеш? Нехай Гуго сам покаже.
— Ти маєш рацію, — згодився капітан й крикнув: — Гей, Гуго, ходи-но сюди!
— Гуго тут немає, — загукали матроси, — він лишився на палубі.
— Я зараз його приведу, — вихопився боцман і гайнув із каюти.
Минув деякий час, але ні Хуана, ні алхіміка не було.
Капітан став сердитись:
— Трясця б його взяла, цього боцмана! Куди він щез? Ану, Луїс, збігай, приведи їх о?ох… Та конопатник не встиг ступити й кроку, як з’явився розгублений боцман і, витираючи з лоба рясний піт, доповів:
— Я обшарив увесь корабель, навіть у трюм спускався, але Гуго ніде не знайшов. Він зник…
— Як це зник? — обурився Дієго. — Не провалився ж він крізь корабель на дно океану? Ти, видно, шукав не так, як годиться. Зараз я сам його знайду.
І капітан, грубо розштовхуючи зівак-матросів, вибіг на палубу. За ним поспішив Доменіко.
Вони обійшли всю каравелу, але астролога так і не знайшли. Капітан вирішив, що наляканий алхімік десь заховався, й наказав за всяку ціну його розшукати.
Матроси розбіглися по каравелі й почали нишпорити по темних закапелках.
Сонце вже визирнуло з-за обрію. З корабля чітко виднівся скелястий берег, порослий буйною тропічною зеленню. Федя підійшов до борту каравели й з цікавістю розглядав острів.
“Можливо, на нього ще не ступала нога людини, — подумав хлопчик. — А що, коли він заселений? От би туди потрапити! Все-таки нашим лісам з їхніми берізками, дубами, осиками далеко до справжніх тропічних хащів. Та й звірини, окрім зайців, їжаків, білок, путящої не зустрінеш…”
— Федю, — урвав його думки Ніанг, — ти що, забув? Ти ж хотів знайти Франсіско.
— Ага, — стрепенувся Кудряш, — спасибі, що нагадав. — І, нагнувшись до вуха товариша, повідомив про знак, який випадково помітив на дверях каюти алхіміка.
— Навіщо ж ти стер його? — шепнув Ніанг. — Педро й Гуго одразу ж зрозуміють, що за ними стежать…
У цю мить на каравелі почувся крик:
— Шлюпка за кормою!
То Габріель, який вирішив перевірити, чи не сховався Гуго в бочці на верхівці грот-щогли, піднявся на вантах і згори вгледів човен. Ранкове сонце било коку в вічі. Захищаючись від його сліпучих променів, Габріель приклав до очей руку козирком і розгледів у шлюпці втікачів.
— Там Педро й Гуго! — знову закричав кок. — Вони пливуть до острова!
Звідусіль, з кают, із трюму, повибігали матроси, що розшукували алхіміка, й з’юрмилися біля лівого
