виконувати, він поки що не знав. При місячному світлі вони скидалися на сріблястих астронавтів, які поспішали назустріч зорям.
— З часом усе взнаєш, — пробурмотів Ел.
— З часом? — перепитала Елечка, і йому вчулася іронія в її словах. — Ти маєш на увазі який час — земний чи наш, електронний?
— І той, і інший.
Дівчинка притьмом зупинилася, тупнула ногою, і хлопчак трохи було не налетів на неї, зупинився за сантиметр. Елечкин кед придавив сандалю Елека, очі її дивилися в його очі.
— Скажи, хто я така?
Це було найскладніше для Електроника питання. І поки він опрацьовував десятки визначень, добираючи найпідхожіше для місячної ночі й обережно вивільнюючи з-під гумового кеда свою ногу, Електроничка, здається, зрозуміла ситуацію.
— Скажи, я справді супер?
— Супер, — кивнув Елек. — Суперелектроничка.
“Супер” — було наймодніше слівце в таборі. Вигадали його хлопчаки. Тепер не існувало просто Сергія, Вітьки, Макара, Вовки. Всі без винятку супери. Супергусєв за обідом з’їдав дві порції суперпечені й, набравшись сили, забивав у футболі суперголи. Суперсмирнов вивчав у велику лупу супержуків, комарів, мурашок, коників. Суперпрофесор синтезував на комп’ютері в кімнаті відпочинку найновіші твори мистецтва. А Суперсироїжкін, якому доручено шефствувати над молодшим загоном, зовсім здитинів: грав з малюками в усі ігри, блазнював і сміявся без упину.
Дівчатка явно підсміювалися над “суперами”, хоч і не подавали виду, та це першим уловив чуткий Сироїжкін. Он і Майка пройшла мимо, не повернувши голови. І Кукушкіна кирпу дере. Навіть ця миршава Світланка й та нічичирк, хоч і писала колись йому “твоя Світлана К.”. “Ну, які ж ми супери, — сказав спересердя Сергій Електроникові. — Ми стандартні, навіть суперстандартні”. — “Ми всі трохи втомилися, — відповів йому Електроник. — А от Елечка — супер…”
— Ні, я не супер, — сказала, тупнувши ногою, Електроничка. — Я звичайна нова машина. Вчусь, як ти й радив, у подруг. На старт, Елеку!
Вони знову побігли до місяця, що мерехтів удалині.
— Чого ти вчишся у них? — запитав на ходу Ел.
— У Зої Кукушкіної — допитливості…
— Сподіваюсь, не до пліток? — зіронізував Ел.
— Ні, не до пліток. Вона тепер інша…
— Цікаво, — посміхнувся Електроник, згадуючи, скільки тривожних хвилин завдала їм колись “допитливість” Кукушкіної.
— У Світлани — скромності й справедливості…
— Світланка — класна дівчинка, — погодився Ел.
— У Майї — правдивості й краси…
— Почув би тебе Сергій, — усміхнувся Ел, та Елечка його не зрозуміла.
— Навіть у Ніни, — вела далі Електроничка, — незважаючи на її вади, вчуся певною мірою гордості…
Електроник присвиснув: мовляв, чи варто чогось учитися в Ніни? Він не знав одного епізоду…
Ніна, як і раніше, наговорювала дівчаткам на Світлану. Смисл її застережень і натяків зводився до одного: не дружіть із Світланкою!.. Ніна — гарна, підтягнута, завжди охайно вдягнена — постійно спостерігала за Світланою і не могла зрозуміти, як така розпатлана тихоня стала душею команди. Звичайно, Ніна давно здогадалася, що Світланка — природжений лідер, але це було для неї загадкою.
І от якось Електроничка присіла на лаву, де в самотині нудилася Ніна.
“Уяви себе бабусею”, — напрямки заявила Елечка.
“Я? Бабуся?” — Ніна аж підстрибнула на лаві.
“Так, ти — бабуся, — підтвердила спокійно електронна дівчинка. — І ти розповідаєш онукам про свою подругу Світлану, котра побувала на Марсі…”
“Світланка на Марсі?” — здивувалася Ніна.
“Так, Світлана Іванівна першою з жінок висадиться на Марсі, а ти згадуватимеш усе життя це літо…”
Ніна чмихнула й пішла. Зустрівшись із Світланкою, вона пробурмотіла щось на зразок “вибач” і відвернулася. Гордість не полишала Ніну, та вона намагалася пересилити себе. І Елечка дійшла висновку, що вона майже розв’язала задачу їхнього примирення.
— А в Бубликів? — запитав Електроник, перебираючи в думці команду суперників. — Чого ти вчишся у Бубликів?
— Захопленого ставлення до тебе, — спокійно відповіла Електроничка.
Електроник від несподіванки ледь не спіткнувся.
— Чого-чого? — запитав він майже сердито. Елечка глянула йому в обличчя, очі її лишалися серйозними.
— Бублики в тобі душі не чують, як вони кажуть, — пояснила Електроничка. — Вони дуже раді, що знайшли одна одну.
“Знову ці чудні вислови, — подумав Ел. — “Душі не чують”. Він і досі одержував листи від дівчаток з найрізноманітнішими “признаннями”. Дівчатка! Що й казати — химерні істоти, що завгодно напишуть! А якщо розібратися, всі вони шукають ідеального героя.
Елек згадав деяких своїх кореспонденток.
Світлана в залі Виборзького палацу культури виконує концерт Чайковського…
Оксана у Свердловську пише вірші…
Марина в Нижньовартовську гуляє з малюками на вулиці…
Ніна з Челпок-Ати кличе його провести канікули на Іссик-Кулі…
Наталка й Оленка з білоруського села займаються плаванням, волейболом, їздою на мотоциклі, лазінням на дерева…
Дженні з болгарського міста Пловдива у шкільному зоопарку спостерігає за ведмедиками, рисенятами, вужами, різними птахами…
Бланка з олівцем та альбомом бродить по Празі, робить замальовки старого міста.
У Нагасакі хлопчик Ітіро й дівчинка Маріко грають у японський бадмінтон — “хане-цукі”, підкидаючи дерев’яними паличками кульку з пташиними пір’їнами — “хаго”, і запрошують Електроника взяти участь в їхньому шкільному турнірі…
Весь світ ніби складався із самих дівчаток і хлопчаків. І це було прекрасно. Адже ніхто не міг краще за них придумати найнезвичайніше в житті.
Ще багатьох друзів пригадав би Електроник, якби не почув дивного запитання.
— Скажи, а що таке кохання?
Тепер настала Елова черга раптово зупинитися. Він уважно оглянув супутницю.
— Ну, ти й даєш! — І кинувся назад до табору.
— Стривай! — Елечка його, наздоганяла. — Адже я серйозно.
І тут Електроник покликав на поміч Рессі:
— Рессі, до мене!..
Але Рессі з’явився не відразу.
Двоє бігли нічним шосе, й місяць сріблив їхні спини і блискотливі п’яти. Бігуни були схожі на гігантських світляків.
На кілька хвилин раніше Рессі викликав інший голос.
Сироїжкіну снився сон: сутичка незнайомих людей з літаючим собакою. І він мимоволі промовив магічні слова. Переговорна коробочка лежала на тумбочці. Рессі, що планерував над табором, почув заклик. Він ковзнув у відчинене вікно й звалився Сироїжкіну прямо на груди.
— А-а-а! — закричав Сергій, прокидаючись. — А-а, це ти, Рессі, — сказав він, заспокоюючись. — Ти мені снився.
Рессі стрибнув на підлогу. Вся палата в одну мить схопилася з ліжок.
