Шеф-кухар похитав головою, однак наказав виконати все, що було загадано… Він бачив, що дівчатка стараються з усіх сил, зішкрябуючи тонку шкірку, чув, як їхній капітан, спритно орудуючи ножем, розповідає історію картоплі.
Хто сказав, що картопля не екзотичний плід? Та якщо хочете знати, вона дорожча за будь-яке золото на планеті. І знайшли незвичайну бульбу в горах Південної Америки, коли шукали золото інків. Поки картопля не завоювала всієї Європи, її подавали у вельможних домах як найвитонченішу страву. На щастя, ця страва стала їжею простих людей, і під час історичних катастроф — голоду, хвороб, війн — картопля не раз рятувала цілі народи від загибелі. Картопля може бути вареною, печеною, смаженою. Може бути приготовлена у вигляді соломки, хрумких пластівців, по-віденському, по-берлінському, по-варшавському, по-білоруському, по-литовському, по-смоленському, по-московському. Не обов’язково як простий гарнір…
Потріскували плити, гуділи духовки, розжарювалися сковороди, стукали ножі. Здавалося, все було звичним, крім нових ароматів, що вабили в далеке дитинство. Та ще оцієї пісеньки, яку виспівували дівчатка
Від знайомої пісеньки йшов не тільки картопляний аромат, а й димок багаття. Що ж вона нагадувала?
Шеф завітав до кухні, й голова в нього пішла обертом. Якщо не триста, то сто картопляних ласощів майже готово! І шеф нарешті впізнав пісню — пісню перших піонерських вогнищ:
— А картопля в мундирі? — запитав шеф.
— Буде! — хором відповіли кухарки — Соління — за вами!
Шеф збігав на склад.
— Оселедці, на жаль, закінчилися, — пояснив він трохи зніяковіло. — Але є кілька…
— Кілька підходить, — погодилася новий шеф-кухар. — І квас. Якнайбільше квасу!
Ніколи ще з таким апетитом не дегустував шеф нові страви. А незабаром увесь табір уминав за обидві щоки картоплю по-віденському, смоленському, сільському, піонерському! Дівчатка ледве стримували усмішки, спостерігаючи, як їх хвалять хлопчаки. За обіднім столом лунала пісня:
СІЛЬСЬКЕ Й КОСМІЧНЕ ЖИТТЯ РЕССІ
Влітку не тільки людина, але й собака стають зовсім іншими: їм хочеться незвичайного, дуже рухливого життя, нових пригод.
Рессі справно виконував у таборі свої обов’язки. Він, як маленький літак, літав на великій швидкості над полями, опилював їх, знищував бур’яни й шкідників. Гуляв з дітьми. Носив з палати в палату записочки. На світанку підправляв квітковий календар, складаючи точне число, а ночами засвічував полярне сяйво. Здавалося б, що ще потрібно! Проте у схемах Рессі поступово накопичувався якийсь опір. Річ у тім, що в електронного пса з’явилося непереборне бажання стати звичайним псом.
Коли весь табір сапав капусту, Рессі втік до сусіднього села. Він вихопився на головну вулицю, що простягалася вздовж річки, і назустріч йому з усіх дворів вибігали з гучним гавкотом вільні пси — без міських повідків і намордників. Рессі ніколи ще не бачив стільки собак одразу. Його зустріли по-свійському: його обгавкували!
Світило пекуче сонце, від річки повівало прохолодою. На лавках сиділи бабусі в білих хустках. Дітлахи вудили рибу. Ніхто не звернув особливої уваги на собачий переполох. Зграя насідала на зайду. Мабуть, не в усіх голосах було чути особливу приязність.
Рессі рикнув на нападників, вишкіривши ікла-кинджали, але тут же дружелюбно махнув хвостом. Його відразу признали. Дворняги — а їх було не менше десятка — одна за одною обнюхали електронного пса й, хоч не знайшли в нього споріднених запахів, не виявили ніякої підозри. Підбігали все нові й нові сільські стражі. Хтось приніс Рессі обгризену кістку, й він на знак солідарності потримав її в зубах.
Вся зграя, а з нею і Рессі, помчала за околицю, на зелену, в жовтих кульбабах і білих ромашках луку, що бриніла й пахла літом. Та, мабуть, тут більше було волошок. Яскраво-блакитне кільце, що зливалося із синім небом, оточувало маленьке село. І чи не тому назвали його Волошки?
Поряд з Рессі мчав довгоногий чорний пес с білими плямами на боках.
“Грамоти навчений?” — запитав його” Рессі по-собачому.
“Навчений”, — радісно гавкнув білобокий.
“Що вмієш?”
“Ганяти, сторожити, гавкати, полювати”.
“Пополюємо разом”, — запропонував Рессі.
“Зараз не можна, заборона до серпня, — прогавкав новий товариш і пояснив: — У них малята…”
“А-а”, — протягнув Рессі, висунувши, як і його приятель, язик.
Вони розляглися на траві, на самому осонні.
“Літеру “А” я знаю, — прогурчав білобокий, і вся зграя глибоко й сонливо позіхнула, при цьому чутко прислухаючись до розмови. — Далі — ні”.
“Ти живеш серед людей”, — нагадав Рессі.
“Літери в собак не проходять, — признався білобокий. — На все село два першокласники, та й ті поїхали”.
“Доведеться вчити абетки”, — прогарчав уголос Рессі.
Кілька псів посхоплювалися й відбігли на край луки.
“Чого боїтеся, ледарі? — прогавкав білобокий — Це свій!”
Ледарі боязко наблизилися
А Рессі вже здійнявся, розпустивши крила, над лукою і, пікіруючи до землі, накреслив у повітрі знайому фігуру: “А”
“Р-р-ра-а”, — повторили за ним дворняги.
Потім були наступні літери: “Р-р-рбе-бе… Р-р-рве-ве-е”
І зграя завершила перший урок граматики переможним виттям і валуванням:
“Р-р-рабв… Р-р-рабв!..”
Рибалки на річці опам’яталися від задуми, оглянулись: чого вони там не поділили?.. А дворняги після напруженої праці побігали по траві й завалилися спати
“Ти з міста?” — поцікавився білобокий.
“З табору”, — Рессі назвав себе й дізнався, що його нового приятеля господар називає Сторожовим.
“Що ж ти стережеш?”
“Усе, — признався пес. — Човен. Мотоцикл. Корову. Будинок. Господаря. А ти навчиш мене літати?” — запитав цікавий Сторожовий.
“Навчу, — пообіцяв Рессі. — Але тебе треба начинити електронікою”.
Білобокий здригнувся, схопився на міцні лапи.
“Не треба, — прогарчав він. — Я і сам навчуся літа ти!” — І кинувся бігти щодуху.
