обтрусилась і побачила, що гравці по обидва боки сітки застигли з розтуленими ротами. М’яч стрімко падав до центру землі, на спортмайданчик елечок.
— Бий! — несамовито зарепетувала Еля.
Майка опам’яталася першою і ледь помітним рухом кисті послала м’яч через сітку.
Трибуни вибухнули.
Навіть Ростик не витримав, гучно, на весь стадіон оголосив:
— Справді феноменальна гра! — І, отямившись, висваривши себе за поспішність, вимкнув мегафон.
Хлопчаки дуже хотіли виграти й спрямовували всі удари в бік Ніни. Бідолашна Ніна, за три хвилини вона пропустила чотири м’ячі; в неї аж сльози навернулися на очі. Тільки підбадьорливий голос Світлани не дозволив їй зовсім занепасти духом.
Тоді Елечка та її команда обрали нову тактику: всі найсильніші подачі й удари вони спрямували на найсильнішого суперника, на Електроника. Вони розуміли, що капітана хлопців не втомиш, не проймеш дрожем, не зіб’єш з пантелику, але, не даючи грати його товаришам, вони немов випробовували Елека та його команду: ану, покажи, електронне чудо, на що ти здатний!
Треба віддати Елекові належне: він був здатний на все. Однаково надійний у захисті й нападі, парируванні “важких” м’ячів, у бомбовому ударі і всіляких трюках. Поступово він набирав очки для своєї команди, незважаючи на дружний опір елечок. І хоч Електроник був у повному значенні слова чудовий гравець, симпатії глядачів усе-таки перейшли до “слабкої статі”. Не тому, що дівчатка програвали, а тому, що трималися до останнього всією командою. Тільки досвідчені болільники Ростик та, мабуть, Рессі, помітили, що Електроник більше не бив у бік Ніни. Ніна зрозуміла це значно пізніше й несміло посміхнулась капітанові супротивників. Як багато вона спізнала протягом гри!
Свисток судді сповістив, що перемогла команда “Електроник”. З перевагою у два очка.
Команди втомлено вишикувалися біля лінії, безладно попрощалися.
Рессі легко сплигнув із суддівської випіки й побачив своїх знайомих. Зграя дворняг з Волошок сиділа на лужку з висолопленими язиками.
“Прогуляємося?” — прогарчав Сторожовий.
“Залюбки”, — відповів Рессі й, упустивши свисток, помчав з приятелями до лісу.
— Гей, а протокол! — гукнув було Ростик, забувши, з ким має справу, й затнувся.
Він поздоровив з цікавою грою обидві команди й пішов писати звіт у міністерство. Мабуть, варто подумати про метод тренувань Електроника й Електронички. Якби ще хоч трохи наполегливості дівчаткам, і вони виграли б. Завтра, він певен, і в тих і в тих з’являться наслідувачі… Ростик і не підозрівав, що дуже скоро новий метод зазнає серйозних випробувань.
Команда Елечки відпочивала на лаві, переживала поразку.
— Це я в усьому винувата, — говорила Світлана. — Іншим разом ми неодмінно виграємо.
— Ні, це я винувата! — сказала, підводячись, Ніна. — Даремно ти, Світлано, на мене понадіялася. Я тебе підвела.
— Ні, Ніно, не даремно.
До неї підійшла Елечка, обняла за плечі:
— Зрозумій, Ніно, головне в грі не швидкість, не сила, не удача й навіть не виграш. Головне — відчути себе новою людиною, бути до кінця з друзями. Так завжди каже професор Громов.
— Я відчуваю, — тихо призналася Ніна.
І тут Світлана охнула:
— Дівчатка, а як же наша клятва? Хто тепер у нас закохається?
Дівчатка не встигли відповісти. За їхньою спиною пролунав сміх. Сироїжкін, непомітно підкравшись, підслухав розмову.
— Ха-ха, теж мені — знайшлися люди! Хочуть виграти в нас, у елеків!.. Хочуть, щоб у них закохалися! Правда, Елеку? Ось вона — авторитетна думка самого Громова!
Підійшов Електроник, урочистим тоном прочитав жартівливу телеграму:
“Вітаю всіх, хто програв і хто виграв. Ваш еголог Громов”.
Електроничка взяла з його рук бланк, сказала:
— Тут друкарська помилка. Не еголог, а ерголог. Тобто роботопсихолог. Наш учитель — видатний ерголог, а не еголог.
— Ні, не помилка, — несподівано заперечив Елек. — Саме еголог, від слова “его”, тобто “я”. Цю гру виграв я! І професор Громов у даному разі не помилився: він не роботопсихолог, а мій болільник.
— Громов — твій болільник? — здивовано запитала Елечка. — Як це зрозуміти? Хіба ти один виграв гру?
— Я. Ми. Електроники, — уточнив Ел. — Королі повітря. Врешті-решт, мене сконструювали першого, а не тебе!
І “королі”, голосно сміючись, пішли.
— Що з тобою? — прошепотіла Елечка услід товаришеві й розгублено оглянулася на подруг.
Уперше вона зазнала незбагненного, незнайомого їй почуття — тривоги.
ЩО Ж ВИ, ХЛОПЦІ?..
Науці захворювання це мало відоме. Точніше, воно до цього часу не носило масового, епідемічного, як грип, характеру. Згодом йому дали десятки різних назв, але в усіх них був характерний префікс “его” — від справжньої причини хвороби — еговірусу. Еговірус уражав як людину, так і машини. Визначити хворобу було надзвичайно складно. От чому в боротьбі з “его” об’єдналися медики, лікарі, інженери, педагоги, психологи, роботопсихологи та інші фахівці.
Було винайдено унікальну машину “егограф” — величезну сталеву підкову, під якою повільно рухалися носилки з пристебнутим пасками хворим. Машина шар за шаром досліджувала живий чи механічний організм; на десятках екранів мерехтіли різнокольорові кружальця, ромби, многогранники, зрозумілі лише фахівцям; лічильні автомати підсумовували інформацію і ставили діагноз. До класичних визначень “егоїзм” і “егоцентризм” додалися нові, медичні назви хвороби: “егокір”, “егогрип”, “егосвинка”, а потім і суто суб’єктивні, навіть дуже індивідуальні поняття — “еголінощі”, “егосамотність”, “егозвеличення”, “еготелеманія”.
Крім таблеток і мікстур, хворим приписували: більше читати, грати в хокей, відвідувати театри, спускатися вниз без ліфта, працювати в майстернях, полоти грядки, співати в хорі, ходити в турпоходи, займатися аеробікою, вести щоденник, складати план-максимум завтрашнього дня, мріяти на ніч. Перед людиною або роботом ставили ще надзадачу, яку треба було розв’язати одному або з товаришами. І уявіть, багато кому ці немовби знайомі заняття допомагали: буквально за тиждень-два хвороба минала.
Наступного ранку після матчу команда Електроника не вийшла на зарядку. Фізорг вирішив: гаразд, хай поніжаться, відіспляться після важкої гри — переможців суворо не судять. А за сніданком схаменувся: ось уже й чай холоне, а шість місць за столом не зайнято.
Ростик хвацько прогарцював до хлопчачої палати, але повернувся звідти розгублений.
— Лікаря! — голосно покликав він і, коли той прийшов, пояснив: — Я, звичайно, не ескулап, але, по- моєму, вони всі колективно знепритомніли.
— І Елек також? — іронічно запитав лікар.
— Уявіть собі — так!
— Ви явно не ескулап, — сухо зазначив лікар.
— Зараз ви побачите… — загадково відповів фізорг.
Як і Ростика, лікаря здивувала тиша в кімнаті. Шість нерухомих постатей простяглися під простирадлами на постелях. Та й на Елековому ліжку, вдень і вночі акуратно заправленому, зараз хтось лежав.
— Привіт, хлопці! — бадьоро промовив лікар. — Сніданок на столі. Пора вставати.
Ніхто не ворухнувся, не відповів. Ростик якось дивно почав озиратися, гукнув: “Агов!..”, ніби він був у
