— Що це? Де ми? Що трапилося?
Поступово обличчя ставали осмисленими, пам’ять відновлювала минуле. Он та людина, яку Макар обізвав стариганом, — їхній кумир Гель Іванович Громов: він, як звичайно, щось ретельно записує у свій блокнот. Елек на місці, він рухається, розмовляє; певно, він самовідновився. Ще хвилину тому тут, здається, була Електроничка й хтось миготів зеленими очима. Куди вони поділися? Мабуть, у кімнаті сталося щось неймовірне, щось дуже важливе.
Хлопчаки з’юрмилися навколо Електроника. Дівчатка боязко зайшли до палати.
— Товариші, що ж ми накоїли?! — питав себе й друзів Електроник.
— Електрошо… — Сироїжкін торкнувся плеча друга. — Ти здоровий? Я так і знав, що ти прикидаєшся… — Він потягнувся. — Ох і виспався ж я!
— Мовчи! — обірвав його Елек, прислухаючись до ефіру. — Рессі повідомляє про Елечку.
Діти здогадалися, що Рессі, не відстаючи від Електронички, передає важливу інформацію.
— Говори! Переказуй! Коментуй! — вимагав Громов.
— Повернути її неможливо! — прокоментував Електроник сигнали Рессі. — Вона біжить по шосе з великою швидкістю. Вона прямує… прямує… до моря!
— До моря? — збентежено запитав Громов. — На Білозерськ?
— Так. — Елек сів на стілець, обхопив голову руками. І зараз же зірвався на ноги. — Якщо її не зупинити, вона загине!.. Ви розумієте! — вигукнув він. — Вона загине!
Вони остаточно отямилися від сплячки — волейбольна команда хлопчаків, стали рядом, поклали руки один одному на плечі, оточили капітана. А ззаду їх підпирала волейбольна команда дівчаток, теж готова на все заради свого капітана.
— Вона бігтиме аж до моря, — палко говорив капітан електроників. — І не зупиниться. Побіжить далі — під водою, по морському дну — ви знаєте Елечку. І бігтиме доти, доки морська сіль не роз’їсть схеми. Як її врятувати?
— Наздогнати! — пролунав голос професора. Громов вибіг із палати.
— Вперед, друзі! — вигукнув Сергій.
Елек вискочив услід за професором. Дітлахи помчали за ним. Ростик і лікар не відставали ні на крок. їх супроводжувала мовчазна собача зграя, що випірнула з кущів.
На шосе їм пощастило: третя вантажна машина, яку вони зупинили, їхала в Білозерськ.
— Ану, в кузов! — скомандував Ростик, допома гаючи дітям залазити. — Лікарю, наглядайте, щоб їх не продуло. Професоре, прошу в кабіну.
За машиною деякий час бігли дворняги, потім вони відстали, полягали вздовж дороги — чекати повернення Рессі…
І почалося запаморочливе мелькання полів, гайків, сіл під бездонним безхмарним небом. Колись по цьому шосе Електроник уперше прогулювався з електронною дівчинкою, пояснював їй усю складність навколишнього світу. Зараз світ сам летів назустріч, дзвенів у вухах, куйовдив волосся, освіжав розпашілі обличчя — світ, відкритий заново Електроничкою. Щойно вона промчала тут, цією розпеченою, курною дорогою, прямуючи до своєї, невідомої поки що і їй самій мети. І треба було за всяку ціну наздогнати того, хто врятував життя ЕлектрониковІ, наздогнати й пояснити цю мету.
Врятувати Електроничку!..
Громов намагався розтлумачити сенс нового винаходу в робототехніці й роботопсихології допитливому шоферові, й той оцінив ситуацію по-своєму:
— Та наздогнати — наздоженемо! Але ж які дива творяться… неймовірно!
Проте гнав, гнав, гнав свій покірний ваговоз.
Й автоінспектори розуміли стрімкий біг машини: тільки що повз них проскочила із страшенною швидкістю дівчинка-робот з чорним кудлатим собакою. Треба було їх наздогнати, спіймати, тобто врятувати… Міліціонери давали команди по рації, звільняючи дорогу для прудкого ваговоза.
— Рессі, — волав Електроник, — затримай її ненадовго. Ми рухаємось услід.
“Неможливо, — радирував Рессі. — Якщо відвернути її увагу, вона може розбитися”.
— Скажи, що я відновився, я її врятую.
“Я не вірю, — відразу ж передав Елечкину відповідь електронний пес. — Я нікому не вірю”.
— Передай їй, — підказав Сергій другові, — що ми їй віримо.
“Пізно…” — прозвучала відповідь дівчинки з очима, які не сміються.
— Згадав! — закричав раптом Вовка Корольков і схопився з лави, ледь не випавши за борт Його ривком пасадили на місце. — Згадав! — радів класний Професор. — Згадав усе! І розмір острова Робінзона… І площу Африки… І відстань до кінцевої галактики…Все, все згадав! — І щасливий Професор несподівано усвідомив, яку хворобу він недавно пережив.
— Скажи їй, що я ніколи не буду елелекать. — буркнув Макар, штовхнувши ліктем Елека. — Будь другом, не пошкодуй енергії…
— Скажи їй, — механічно повторив електронний хлопчик, — що Макар ніколи не задаватиметься. Передай, будь ласка, Рессі, що я обов’язково буду людиною… Я допоможу їй…
І почув по рації відповідь Електронички: “Що ж ви, хлопці?.. Ех, ви… Які ж ви товариші?..”
— Тримайся, Елечко! — гукнули дружно дівчатка. — Ми з тобою!
Слова Електронички, промовлені майже пошепки, оглушили Електроника. Він схопився, ступив на борт і на повному ходу сплигнув з ваговоза.
— Ти куди? — встиг лише крикнути Сергій Сироїжкін.
Лікар затарабанив по кабіні. І раптом обличчя його просвітліло. Електроник не упав, не розбився. Він на бігу порівнявся з ваговозом, що пригальмував, обігнав його, помчав уперед. Дівчатка закохано дивилися йому вслід: от якби до них хтось так поспішав!
Шофер, увімкнувши граничну швидкість, напружено стежив, як поступово зменшується на шосейній стрічці хлопчача постать.
— У вас усі такі відчайдушні? — запитав він професора.
— Коли йдеться про справжнє… про людське ставлення до людей, то всі, — коротко відповів професор, попахкуючи люлькою. — Жени!
В кузові, підганяючи швидкі колеса, лунали дівчачі голоси:
Решта дітей підхопили табірну пісню, складену Елечкиною командою:
Елек вийшов на берег моря і зразу ж побачив її.
Вона стояла на великому гладенькому камені й дивилася за горизонт. Біля її ніг сидів кудлатий пес.
Він підійшов до неї неквапливим кроком, уважно подивився в її обличчя:
— Ти зовсім інша, — ледь здивовано промовив Електроник. — У тебе… у тебе усміхнені очі. — Він простягнув руку. — Мир?
Електроничка у відповідь міцно потиснула її і засміялася.
— Мир!
Вона здогадалася: її очі бачили світ по-новому.
