— Це і є Грохольський провулок? — запитав Кир, пильно вдивляючись.
— Наш, Грохольський, а який же іще! — Я недбало махнув рукою. — Ліворуч, будь ласка, кінотеатр “Перекоп”, далі Ботанічний сад і лікарня Скліфосовського. А праворуч живу я. Гайда до нас у двір!
Діти мали дещо розгублений вигляд. Я зрозумів, що й мені не слід квапитися, треба трохи звикнути до минулого, до нового-старого світу. А раптом щось тут не так?
— Пройдімося? — запропонував я, і ми рушили вперед щільною, згуртованою групою, оглядаючись на всі боки, вбираючи в себе все, що траплялося на шляху
Хлопчики ганяли по газонах і стежках в азартних дитячих іграх. Мами несли сповитих, сплячих немовлят, відкривши світу їхні безтурботні личка. На лавках люди читали газети, плели, грілися проти сонечка, щось обговорювали.
Нас обігнали самокатники. Вхопившись за дерев’яне кермо, відштовхуючись однією ногою, вони швидко рухалися на гуркотливих шарикопідшипниках до своєї мети.
— Що це? — запитав Вітер, який досі мовчав.
Я пояснив будову самоката, хоч особливо розписувати тут не було чого.
— Зрозуміло, — озвався Вітер. — Цікаво: зроби сам і катайся.
Мовчки поспостерігали, як гурт дітей, стоячи навколішки довкола квадратної дошки, грає у гроші. Кожний по черзі ударом свинцевої битки намагався перевернути розкладені на дошці монети. Якщо переверне — забирає монету й грає далі. Вловивши кілька безмовних запрошень, я виразно ляпнув себе по порожній кишені й несподівано почув приглушений дзвін. Невже там дрібняки, захоплені сьогодні вранці з письмового бюро? Але ж наші монети зараз не на часі. Я подав знак друзям відійти: без грошей тут робити нічого.
— Вибивалки, — ніяково посміхаючись, я смакував давно забуте слово. — Ця шантрапа грає у вибивалки.
Олеся подивилася на мене трохи здивовано й повторила, ніби пробуючи іноземне слово на язик:
— Вибивалки… Як смішно: виби-вал-ки… Запам’ятаємо! А чому шантрапа?
— А тому! — недбало відповів я, сунувши руки в кишені старих штанів.
Раптом звідкись долинув пронизливий, такий ваблячий звук: “Іди-іди-іди!..” Ми відразу понасторожувалися, оглянулись і, не змовляючись, кинулись на бадьорий заклик у глиб скверу.
Біля шорсткої тополі, просто на лаві сидів на саморобній каталці безногий інвалід. Він був у солдатській гімнастерці з медалями — кремезний, з грубими рисами неголеного обличчя, величезними ручищами. Тулуб із підверненими холошами штанів міцно-преміцно прикручено пасками до дошки на шарикопідшипниках. Біля інваліда — скринька, у якій і приховувався винахід століття. Ось інвалід дістає сильними пальцями із своєї скриньки звичайнісіньку трубочку, дме в неї, і зразу з другого кінця вискакує, надимається червономордий чортик з витягненими ріжками, і трубочка, викликаючи загальне захоплення, дудить: “Іди-іди-іди!”
Я помітив, що Олесине золотисте обличчя стало сріблитися, і зрозумів її. Пробрався до лави, відчуваючи, як жарко дихають у потилицю мої приятелі, запитав, перемагаючи калатання серця:
— Скільки, дядьку, га?
— Руп. — Продавець висякався у несвіжу барвисту хусточку.
Я дістав з кишені дрібняки, швидко перелічив. Що буде, те й буде! Кругляки карбування п’ятдесятих і пізніших років загубляться в загальній масі монет…
— Мені треба три штуки! — заявив я, переминаючись з ноги на ногу.
— Скільки готівкою? — ліниво поцікавився продавець.
— Два з полтиною.
— Давай!
Я висипав у тверду, як асфальт, долоню дрібняки. Дядько, не дивлячись, кинув їх у скриньку, простягнув три трубочки. Потім дістав зі скриньки дерев’яні колодки, трохи підняв свій візок на витягнених руках і спритно плюхнув з лави на пісок.
Олеся кинулась було до нього:
— Дозвольте я допоможу.
— Одзинь! — відмахнувся інвалід.
Він поставив скриньку на свій самокат, якраз на місце неіснуючих ніг, і, різко відштовхуючись колодками, покотив геть.
Я пороздавав друзям сувеніри. Вони взяли їх байдужно.
— А де його ноги? — спитала Олеся таким різким голосом, ніби це я був винуватцем нещастя.
— Як де? На війні. Ще війна…
— Дзинь, дзинь! — сумно відгукнулась Олеся й споважніла так, що в одну мить перетворилася на настороженого, наїжаченого хлопчака.
— А чому ж він на самокаті, а не в автоколясці? — прошльопав губами блідий Вітер.
— Старий, зараз немає ще КамАЗа, БєлАЗа та інших АЗів, — нагадав я. — Є гармати й танки.
— Дзинь, дзинь, дзинь…
— І ваговози! — Кир показав на вулицю.
— І ваговози, і підводи, і навіть один мировецький велосипед! — підхопив я. — Гайда, покажу!
Ми побігли до мого будинку — через сквер, униз бруківкою, повз молочну, повз старі, приземкуваті цегляні міщанські будинки. Будинки дуже вросли в землю, міцно трималися один за одного, вишикувавшись двома уступчастими стінами. Приязно й владно втягував нас бруковий простір. Мої друзі на бігу раз у раз випускали з трубок червоні бульки, й Грохольський відгукувався на їхнє “іди-іди-іди” споконвічним кам’яним смішком: “Прийди-прийди”… Та це чув лише я.
Ось і запашна крихітна булочна. Наш будинок — тридцять три. Я подав знак зупинитися, першим пірнув у темну арку воріт, навшпиньки прослизнув повз наше вікно, прорубане у камені. Крізь відчинену кватирку мені вчувся материн голос.
Двір відкрився, як радісний світ. Блакитний квадрат неба. Діти ганяють в куряві м’яч. Висить на шворках мокра білизна. З відчинених вікон линуть гучні голоси.
— Що це? — свистячим шепотом запитав за моєю спиною Вітер і навіть ткнув мене в бік.
Бабка Параша, як завжди, виставила на підвіконня чорну “тарілку” радіо, й вона горланила й веселилася на весь двір.
— Радіотарілка. Зрозуміло? Телевізора ще немає, — пояснив я.
Ми прислухалися, що співало радіо.
Брянская улица
По городу идет.
Значит, нам туда дорога.
Значит, нам туда дорога.
Брянская улица
На запад нас ведет.
— співав Леонід Утьосов.
— Перемога! Скоро перемога! — вигукнув я в самісіньку небесну височінь. — Через рік!
Моє пророцтво нічого не змінило в цьому світі. І без нього дух перемоги витав у блискотливій дворовій куряві, спалахував огненними квадратами вікон, бринів голосами радіодикторів, маршами, піснями.
Ніколи не забуду, як восени сорок другого ми з мамою та сестрою повернулися з евакуації. Площу трьох вокзалів, яка прилягала до нашого району, я не впізнав: вона була помережана колами, квадратами, смугами. Перехожих у цивільному одязі було значно менше, ніж у військовому. Дівчата в захисній формі, взявшись за мотузки, несли вздовж вулиць величезні пузаті аеростати. А вночі заметалися по небу прожектори, відшукуючи фашистських стерв’ятників, загавкали-забахкали зенітки.
А як незвично було побачити, відчути знову довоєнні речі — канапу, піч, етажерку з книжками, фотографії в рамках на стіні. Бухають за вікном зенітки, іде війна, а в кімнаті по-домашньому спокійно. Деренчливі шибки заклеєно навхрест папером, вікна зашторено, будинок міцний, а під вухом розлягається
