Прибулих, здавалося, ніхто не помітив, хоч вони стояли посеред кімнати.
Але Вовка Корольков на мить підвів голову над атласом, якого він вивчав, і запитав Громова:
— Послухайте, шановний добродію, ви не пам’ятаєте розміру острова Робінзона?
— Не пам’ятаю… шановний, — чемно відповів Громов.
Вовка схилився над картою; він явно не впізнав професора.
— Го-ол! — затрубив Макар таким нестямним басом, що Громов мало не впустив свою довгу люльку
— Чи не можна тихіше, юначе?
— Гей, старигане! — крикнув Гусєв. — Облиш лаятися, іди сюди. Чудовий м’яч.
— Казна-що, — сказав сердито Громов, втрачаючи самовладання. — Ви забуваєтесь, юначе!
Проблиск свідомості майнув у Макарових очах і тут же зник. Макар втупився в екран.
— Що з ними, Гелю Івановичу? — спитала жалібно Елечка, а Рессі запитально гавкнув.
— По-моєму, зниження коефіцієнта самооцінки, — задумливо промовив Громов. — Винятковий випадок у робототехніці. Зараз перевіримо, наскільки злоякісний цей “его”.
Він підійшов до лежачого Електроника:
— Ти чуєш мене?
— Чую, — відповів робот, не розплющуючи очей.
— Ти проаналізував, що з тобою сталося?
— Проаналізував.
— Ти можеш повернутися до робочого стану?
— Не знаю, — сказав Електроник, — я шукаю вихід.
Професор уважно й довго дивився на нього. Тільки досвідчений роботопсихолог з найдрібніших зовнішніх ознак міг установити, що сталося з його улюбленим сином. Здавалося, зникли кудись у далеч надокучливий телевізор і сама кімната з поваленими чемпіонами, лишилися творець та його діти.
— От що, — порушив нарешті мовчання Громов, — я тобі поставлю лише одне запитання. У тебе йде переоцінка основних понять?
— Так, — відповів Електроник. — Я не знаю, чому таке діється.
— І я поки що не знаю, — сказав професор. — Допомогти собі можеш тільки ти сам. Слухай уважно…
— Я слухаю.
— Якщо ти не самовідновишся, не повіриш у цінності життя, ти перестанеш бути Електроником, загинеш як особистість. Зрозумів мене, Елеку?
— Зрозумів, — озвався робот, простягаючись неприродно рівно на ліжку.
— Даю тобі, — професор глянув на годинник, — рівно п’ять хвилин. Працюй, Елеку!
Громов підсунув крісло до ліжка, сів біля хворого. Потягнулись важкі хвилини. Якась внутрішня перебудова відбувалась усередині робота, але відбувалась значно повільніше, ніж цього хотілося б Громову. Обличчя професора було серйозним, він застиг на місці. Елечка вся напружилася й відчула, як поступово змінюються всередині лежачого схеми, як відновлюються колишні контакти, однак Елек не подавав ніяких ознак одужання. Очі Рессі миготіли зеленими спалахами, відлічуючи швидкі секунди, й Елечка нетерпляче запитала:
— Він устигне… відновитися? Громов мовчав.
— А як же я?
— Що ти?
— Я без нього не можу. — В Елиному голосі бриніла тривога.
Дівчатка переживали за свого капітана, усвідомивши всю серйозність моменту. Професор сумно усміхнувся.
— Все залежить тільки від нього.
Тоді Елечка взяла лежачого за руку, голосно промовила:
— Послухай, Елеку, це свинство — так підводити товаришів!
— Я робот-свинтус, — ледь чутно прошепотів Електроник.
— Він відповів! — торжествуюче сказала Електроничка. — Він просто свинтус.
Громов занепокоєно глянув на годинник.
— Повільно, повільно, — пробурмотів він.
І Елечка здогадалася, що настає критичний момент у видужанні: бути її товаришеві Електроником чи якимось іншим, зовсім новим роботом. Ні, вона не хотіла бачити когось іншого!
— До чого ти дійшов, — сказала Елечка розпачливо, майже грубо. — Ти втратив людське обличчя!
Робот намагався щось відповісти й не зумів. Миготіли секунди — спалахи в очах Рессі. Нарешті Електроник промовив:
— Я майже людина й можу дозволити собі слабкості…
— Ти не людина, бо не розвиваєшся, — пояснювала електронна дівчинка, — не хочеш видужувати…
Громов підвів голову, з цікавістю спостерігаючи за незвичайним поєдинком.
— Гаразд, я не людина, — сонно погодився хворий. — Супер-робот теж має свої слабкості…
Електроничка підійшла до ліжка.
— Ніякий ти не супер! — відрубала Електроничка й раптом затнулася. — Ти… ти так намагався стати людиною… Згадай, ти нею майже став!.. А тепер… Ще трохи — й ти перетворишся в купу залізяччя!
Дівчатка затамували подих: як їхня Елечка бореться за життя товариша!
— Електронику, залишилася хвилина, — нагадав професор.
Робот зітхнув:
— Добре, я зостануся залізним Елеком…
Елечка оглянулася, побачила сонних хлопців на постелях, обличчя подруг у вікнах, спекотне літо за їхніми спинами, і їй вперше в її електронному житті зробилося тоскно й страшно.
— Отже… — промовила вона дзвінко, — отже я, як і ти, ніколи не зможу стати справжньою людиною?
Елечкині очі мимоволі зволожніли, вона швидким рухом протерла їх, щоб краще бачити. Щось незвичайне сталося в ній цієї миті. Електроник зразу вловив її стан, ледь помітно ворухнувся.
— Плач, плач, — тихо сказав він, — це так само корисно, як і сміятися. Я особисто пам’ятаю, як я засміявся… Я навіть реготав…
— Ну й смійся! — Елечка тупнула ногою. — Тобі це корисно. Смійся і регочи!
— Не можу…
Вона подивилася в очі Рессі й зрозуміла, що час, відведений професором її товаришеві, закінчується.
— Ель-ель-елечка! — раптом отямився від сплячки Гусєв. — Ось де ти! Ель-ель-елечка!..
Елечка ще секунду вдивлялася в обличчя Електроника. Потім повернулася до дверей, випалила:
— Усі ви обманщики! Я іду звідси!.. Прощайте!
Одним стрибком дівчинка проминула веранду, прослизнула повз кущі, перескочила через табірний паркан і зникла.
Тієї ж секунди в очах у Рессі мелькнув останній зблиск відрахунку часу. П’ять хвилин закінчилися.
Електроник розплющив очі, сів, оглянувся. Передусім побачив Рессі.
— За нею! — наказав робот. — Рессі, наздогнати! Повернути Елечку!..
Громов ледь помітно усміхнувся: все-таки Елек зумів пересилити хворобу, довів свою життєвість. Він уловив знамениту фразу філософа, яку Електроник промовив сам собі: “Я мислю — значить, я існую”. Так, криза минула…
Рессі, підкоряючись наказові, блискавкою майнув у вікно й шугонув у небесну вись — над табором, над Волошками, над світом, щоб відшукати самотню бігунку.
— Хлопці, що ж це ми?.. — голосно сказав Електроник, і всі очутилися, немов від зачарованого сну.
