тобі! Ах ти, собачий сину, ти ще кусатися?..
Він одчайдушно замахав однією рукою в той час, як другою тримав Віктора, що звивався в’юном, намагаючись вирватися з дужої хватки.
— Таки вкусив? Ач який? Ну гаразд, тепер я бачу, на що ти здатний, — приказував садівник, тягнучи Віктора до крана. — А це ще хто такий?
Він глянув на Льоню, який стояв, опустивши руки, навіть і не думаючи про втечу. За спиною садівника показалася ще одна постать — у білому халаті. Це була Віра Петрівна, стурбована зойками дівчат і галасом.
Вікно дівочої спальні яскраво засвітилося. З нього висунулися голови переляканих дівчат.
— Сумський! Куценку! Що ви тут робили? — закричала Віра Петрівна, впізнавши хлопців. — Та що це за лихо сталося?
Льоня ще нижче опустив голову. Він бачив, що й Віктор кинув опиратися. Тепер і йому це було вже ні до чого. Його впізнали!
— І питати нічого, Віро Петрівно, — похмуро сказав садівник. — Самі бачите, не для прогулянки при світлі місяця вийшли сюди ці хлопці… та один з них ще й кусючий такий.
Садівник швидко закрутив коліщатко пожежного крана і гукнув у вікно:
— Дівчата, ану, викиньте звідти шланг! Мерщій!
Шланг упав на землю. З нього ще лилася вода. Зойки й галас за вікном не стихали.
— Всю кімнату залило! — чулося звідти.
— І речі мокрі!
— Та хто ж це насмілився зробити таке?
— Які негідники!
З саду бігли ще люди, ще, ще… Віра Петрівна наблизилася до хлопців. Віктор спідлоба дивився на неї. Льоня не підводив очей, йому було невимовно соромно…
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
— Це ви зробили? — гнівно спитала Віра Петрівна.
Обидва хлопці мовчали.
— Ви ще й питаєте, Віро Петрівно, — втрутився садівник. — Хіба ж не видно одразу? У, негідники!
— Стривайте, Павле! — спинила його Віра Петрівна. — Я питаю вас, хлопці, це ваших рук справа? Сумський, чого ти тікав звідси?
— Та ще й вкусив руку мені до крові, — знову не витримав садівник.
— Куценку, може, ти поясниш, у чому річ? — звернулася Віра Петрівна до Льоні.
Льоня підвів очі. Губи в нього тремтіли. Він розкрив було рота, але побачив у той же час лютий погляд Віктора Сумського.
“Зрадник! Боягуз!” — прочитав він у цьому погляді.
І Льоня знову опустив очі, не наважуючись вимовити жодного слова. Він не мав права видати Сумського. Неписані шкільні закони не дозволяли йому розповісти про все, що сталося тут… Мабуть, вперше в житті Льоні здалося, що в цих законах щось не так. Чому він не має права сказати правду? Адже він не хотів усього цього, не хотів!
І Льоня мовчав, відчуваючи, як спідлоба, наче вичікуючи, стежить за ним Віктор Сумський.
— Значить, ви не хочете говорити? — суворо казала Віра Петрівна. — Шкода… Від тебе, Сумський, я й не чекала нічого доброго. Вся твоя поведінка у нас у таборі була така, що ти мене не здивував і цим своїм вчинком. Але ти, Куценку…
Вона сумно, дуже сумно поглянула на Льоню — і він зашарівся під її докірливим поглядом.
— Ти, Куценку… я від тебе ніяк не чекала чогось подібного. Ти здавався мені добрим, щирим хлопцем… Так, обманув ти мене, Куценку, дуже обманув. Ну, зараз не варто про це говорити.
Віра Петрівна махнула рукою і звернулась до садівника:
— Павле, допоможіть мені відвести цих героїв до начальника табору. Правда, я думаю, що вони й без того не втечуть, але краще все ж таки постежити. Дівчата, — гукнула вона у вікно спальні, — прибирайте в кімнаті, я незабаром буду!
Садівник, не випускаючи Віктора, якого він тримав однією рукою, схопив другою Льоню.
— Іди-но сюди! — мовив він. — Та дивись, без фокусів мені, чуєш?
Льоня йшов, похнюпившись. Все, все загинуло… А він же хотів, щоб нічого подібного не трапилося! Але так уже, мабуть, виходить, що нічого не може статися з ним такого, щоб він зміг когось переконати, зробити по-своєму… тільки завжди наражається на неприємності. Та ще на які! А батько ще побоювався, що Льоня і в таборі накоїть такого, за що йому доведеться червоніти. Так і сталося, хоч як Льоня не хотів цього…
Нараз він почув ззаду зляканий вигук:
— Льоню! Ти?..
Він хутко озирнувся. То була Тамара. Вона вибігла з палати разом з іншими дівчатами і дивилася на Льоню з глибоким здивуванням, змішаним з обуренням.
Льоня, не відповівши, знову опустив голову. Йому здавалося, що вже всі навколо нього кричать, галасують — глузливо, насмішкувато:
— Куценку, Куценку! Льоню!
Хай вигукують, хай кричать. Тепер усе байдуже, всьому вже кінець! Він навіть заплющив очі, щоб нікого не бачити. Але садівник рішуче потягнув його за руку:
— Ну, чого ти замислився?.. Ходімо!
Чи це говорить Віктор Сумський?.. Слово честі, це він!
— …Ходімо, я кажу тобі! Порадимося остаточно!
Льоня розплющив очі. Зник табір, замість нічної темряви, слабо освітленої примарним місячним сяйвом, очі засліпило яскраве денне світло. Він знову стояв біля вікна в коридорі школи, там, де він був, коли виписував талончик у книжці ощадкаси часу. Закінчилися двадцять хвилин, що їх він узяв цього разу…
Льоня знову в школі! Але в його вухах все ще лунають огі гнівні вигуки, перед очима стоїть обурене обличчя Тамари…
Проте хто це тримає його за руку? Невже Віктор Сумський?
Так, це був знов-таки Віктор. Він посміхався по-змовницькому, нахилившися до Льоні.
— Ходімо, ходімо! На великій перерві ми з тобою… — шепотів таємниче Віктор.
Отак він шепотів і тієї ночі, в таборі, так само посміхався й там, коли тягнув Льоню до пожежного крана, вдаючи, що змінив думку і вирішив уже нічого не робити з своєю вигадкою! Двоєдушний, нечесний він, Віктор!
Не стримуючи вже люті, що охопила його, Льоня висмикнув свою руку й відштовхнув Сумського:
— Іди од мене! Чуєш, облиш! Я не хочу знатися з тобою! Іди геть!
Віктор здивовано відсахнувся. Обличчя його скривилося. Але він опанував себе і крізь зуби процідив:
— Он як? Злякався-таки? Ну що ж, я завжди вважав тебе боягузом! До відмінників переметнувся? Гаразд, гаразд!
І він пішов геть, удаючи, ніби йому все це цілком байдуже, перевалюючись з боку на бік.
Льоня дивився Вікторові вслід. Він зблід і був схвильований. Так, так, завжди цей Віктор штовхав його на погане! І завжди примушував сваритися з іншими — хоча б узяти й останній раз, коли він явно вигадав побрехеньки про Мишка Розумієнка, наговорив, що Мишко навмисно хотів утопити Льоню. Ну й гаразд, хай
