У перший день канікул людині найчастіше нічого робити. Точніше, є що робити і справ навіть дуже багато, але важко визначити, яка з них найголовніша, і людина губиться серед численних можливостей і принад.
Аліса попрощалася з Бертою Максимівною, вийшла на вулицю й подивилася на повітряний годинник, що висів у небі над містом. Годинник показував дванадцяту. Попереду ще був цілісінький день, а за ним ховалася безліч зовсім вільних літніх днів, обіцяна татом підводна мандрівка, екскурсія в Індію, експедиція юннатів у пустелю і навіть, якщо мама дістане квитки, поїздка до Парижа на трьохсотліття взяття Бастілії, яку парижани вже спеціально збудували з легкого пластика. Життя обіцяло бути цікавим, але все це належало завтрашнім дням.
А поки що Аліса вирушила на Гоголівський бульвар. Мієлофон лежав у сумці, й Аліса час від часу поляпувала по сумці долонькою, щоб перевірити, чи на місці апарат. Узагалі кажучи, варто було зайти додому й покласти його на місце, але шкода було гаяти час. Зайдеш додому, робот примусить обідати й говоритиме, що ти знову схудла, і що скаже мамі, коли вона повернеться, і всякі інші жалібні слова. Марсіанський богомол попроситься гуляти, а гуляти з ним — одна мука: він зупиняється під кожним стовпом і обнюхує кожну подряпину на бруківці.
Отож зрозуміло — Аліса додому заходити не стала, а вирушила на бульвар.
Гоголівський бульвар, широкий і тінистий — кажуть, там якось заблукала ціла дитсадівська група разом із вихователькою, — простягається від Москви-ріки до Арбатської площі, і в нього, як річки в довге й широке озеро, впадають зелені вулиці й провулки. Аліса звивистою стежиною, повз апельсинові дерева, які дуже гарно цвіли, рушила просто до старовинного пам’ятника Гоголю. Це сумний пам’ятник, Гоголь сидить, кутаючись у довгий плащ, — Гоголь хоч і писав веселі книжки, сам був досить смутним чоловіком. За пам’ятником, на бічній алеї мають рости ранні черешні Вони відцвіли вже місяць тому. А що коли ягоди вже поспіли?
На лавочці сидів дідусь із довгою сивою бородою, в чудернацькому солом’яному брилі, насунутому на кущисті брови. Дідусь, здавалося, дрімав, проте, коли Аліса проходила, точніше, пробігала мимо, він підвів голову і сказав:
— Куди ж ти, миршавко, мчиш? Куряву здіймаєш, туди-сюди!
Аліса зупинилась.
— Я не здіймаю куряви, тут же крупний пісок, він не куриться.
— Отуди к бісу! — здивувався дідусь, і борода його підвелась і втупилася рябим кінцем в Алісу. — Отуди к бісу! Заперечуєш, виходить? — Дідусь вочевидь був не в дусі.
І Аліса про всяк випадок сказала:
— Даруйте, я не зумисне. — І хотіла вже бігти далі.
Але дідусь не дав.
— Подь сюди, — мовив він. — Тобі кажуть!
— Як це — подь сюди? — здивувалась Аліса. — Якось дивно ви розмовляєте.
— А ти посперечайся, посперечайся. Зараз візьму хворостину і відшмагаю тебе по м’якому місцю!
Дідусь був зовсім незвичайний. Як старий Хоттабич. І говорив дивно. Не те щоб Аліса його злякалася, але все-таки їй стало трохи моторошно. Більше нікого на алеї не було, і якщо дідусь і справді вирішить шмагати її хворостиною… “Ні устигну втекти”, — подумала Аліса й підійшла до дідуся ближче.
— Що ж це виходить? — сказав дідусь. — Залишили мене на цьому триклятому місці, а самі вшилися! На що це схоже, я питаю!
— Авжеж, — згодилась Аліса.
— У тебе в торбі калачика не знайдеться? — запитав дід. — А то від ранку макової росинки в роті не було.
— Ні, — відповіла Аліса. — А що таке макова росинка?
— Багато знатимеш, скоро старою станеш, — відрізав дідусь.
Аліса засміялась. Дідусь був зовсім не страшний і навіть жартував. Вона сказала:
— А тут неподалік кав’ярня є. Дієтична. Пройдете два повороти…
— Обійдуся, — буркнув дід. — Без ваших порад обійдуся. Ні, ти скажи, миршавко, що таке дєється?
“Оце так старий! — подумала Аліса. — От би його нашим дітлахам показати”.
— Скільки вам років, дідусю? — спитала вона.
— Всі мої літечка при мені, я ще царя-батечка Миколу Олександровича, царство йому небесне, пам’ятаю. Отакечки. І генерала Гурка на білому коні. А може, це Скобелєв був…
— Довгожитель! — зрозуміла Аліса. — Справжнісінький довгожитель. Ви з Абхазії?
— Це з якої такої Абхазії? Ти це що? Та я тебе!
Дідусь спробував зіскочити з лавки й погнатися за Алісою, але в останню мить передумав і вставати не став. Аліса відбігла на кілька кроків і зупинилася. Їй уже зовсім не хотілося йти від казкового діда.
— Отож, кажу я, — вів далі дід, ніби забув про спалах гніву. — Що ж це довкола дєється? Зовсім показилися, туди-сюди!
Якщо він пам’ятає царя і ще якихось генералів, котрих не проходять у другому класі, то дідові очевидячки принаймні двісті років. Як же він законсервувався, і навіть у газетах про нього ні слова не було, і тато про нього не знає? Адже якби знав, то напевне сказав би Алісі.
— Ні тобі городового, ні тобі культурного поводження! Ходють туди-сюди голі люди, махають собі безсоромними ногами. Ох, наплачетеся ви з ними, ох і наплачетеся!.. Не бачити вам…
Дід схлипнув і раптом закричав несамовито й тонко:
— Кінець світу! Кінець світу! Гряде антихрист покарати за гріхи великі…
“Ой-ой-ой, покликати когось, чи що? — забідкалась Аліса. — Напевно, в нього манія. Хворий чоловік”.
— А ти чого в трусах бігаєш? — зненацька спитав дід неголосно, але сердито. — Спідниці, чи що, в мамки не знайшлося? Либонь, загуляла мамка твоя, га? Загуляла?.. Дівчата ж бо хто в штанах, хто в трусах…
— У мене мама архітектор, — сказала Аліса.
— Отож-бо й кажу, — згодився дід. — Не ті часи настали. Бувало, вийдеш спозарання, взуєш постоли… Ти сідай, дівчинко, на лавку, казку послухаєш… Гніденький твій уже копитом креше. І підіймаємося ми слідом за генералом Гурком, царство йому небесне, туди, розумієш, сюди, на висоту дванадцять — вісімдесят п’ять, а там уже турок позицію собі риє… І за царя…
Дід повторив кілька разів “за царя” і раптом заспівав:
І за царя, вітчизну, і за віру
Ми гучно крикнемо ура, ура, ура-а-а-а!
Аліса поволі задкувала по доріжці, щоб непомітно щезнути з дідових очей. Вона думала, куди краще бігти, аби скоріше знайти поміч.
Та ось; із-за повороту показалася дівчина зі згортком креслень під пахвою, звичайна дівчина, мабуть, студентка. Вона була в шортах, безрукавці й без перуки. Коротке світле волосся спадало чубчиком на засмагле чоло. Дівчина почула дідову пісню й зупинилася.
— Ой! — зраділа Аліса.
Вона підбігла до дівчини й голосно зашепотіла:
— Цей дід, напевно, збожеволів. Він говорить дивні речі й зовсім відірвався од дійсності.
— Побачимо, — сказала дівчина.
Дідусь помітив її і дуже розсердився.
— Що далі, то гірше! — промовив він. — Ще одна безсоромниця, туди-сюди. Ти чого вирядилася?
— Здрастуйте, — привіталася дівчина. — Вам зле?
— Чого б це? Це ти що за слова такі собі дозволяєш? Я в своєму житті ще нічим не мучився, хіба тільки почечуєм. Отакечки.
— Дивно він зодягнений, — сказала дівчина Алісі неголосно.
І тут Аліса теж помітила, що дід дивно вдягнений. Як тільки вона раніше цього не бачила?
На дідові були сірі короткі штани, внизу яких звисала брудна торочка, з-під штанів виглядали вовняні
