шкарпетки, обмотані мотузком. Мотузок спускався до щиколоток і був прив’язаний до чудернацьких капців, страх знайомих, але досі Аліса їх не зустрічала. Ой, та це ж постоли, як на картинці у книжці казок! Дідові плечі накривав сірий піджак із підкладеними на плечах ватними подушками, щоб плечі здавалися ширшими. І ще був солом’яний капелюх, та його Аліса помітила з самого початку.
— Він несучасний, — сказала Аліса тихо й сама злякалася свого відкриття.
Звісно ж, дід був зовсім несучасним. Він і говорив дивно, і зодягнений був незвичайно.
— Постривай-но, — мовила дівчина. — Ви де живете? — спитала вона в старого.
— Багато знатимеш… — почав дід. Потім задумався і додав: — Сам уже не знаю.
— Може, вас провести додому?
— Дім мій за високими горами та за глибокими морями, — сказав дід упевнено, ніби повторював знайому всім адресу. — Ти мені краще скажи, землю ви орете?
— Оремо, — відповіла дівчина.
— І плуги у вас є?
— Плугів уже нема. Автомати орють і все. інше роблять.
— Отож я так і думав. А рік зараз який?
— Дві тисячі вісімдесят дев’ятий.
— Це що, від різдва Христового?
— Від нашої ери, — сказала дівчина.
— А ви з якого року? — запитала Аліса. — Адже ви мандрівник у часі?
— От тобі, туди-сюди! — буркнув дід. — Мандрівник, кажеш? А ти краще мені скажи, як у вас із м’ясом? М’ясо почім?
— М’ясо? — Аліса не знала, що відповісти.
Але їй на допомогу прийшла дівчина.
— М’ясо в нас, дідусю, безкоштовне, — пояснила вона. — І решта продуктів теж.
— Брешеш, туди-сюди! Хтой це з доброго дива, так тобі телятко різатиме?
— Ви ще з Дореволющї? — наполягала Аліса. — А як ви опинились тут? На нашій машині часу?
— А от скажи мені, — пожвавився дід, — хто у вас найголовніший генерал?
— Нема в нас генералів.
— От і брешеш! Не може того бути, щоб без генерала… Боже мій, хто йде!
Доріжкою, припадаючи на сучкувату палицю, йшов другий дід, такий самісінький, як і перший, тільки капелюх на ньому був не солом’яний, а сукняний.
Аліса так здивувалася, що. сховалась за спину дівчини. І тут же з-за повороту вийшо ще троє дідів, двоє з палицями, один так, без палиці; двоє в солом’яних капелюхах, а один простоволосий, і борода в останнього діда була довша, ніж у інших.
Всі діди спроквола простували до лавки.
— Хвала тобі,господи! — сказав перший дід. — А то, туди-сюди, жодної живої душі не знайдеш!
— Це правда, — відповів один із нових дідів. — Це правда, що жодної живої душі, всі якісь фіглі-міглі з квасом.
І він посварився палицею на дівчину й Алісу. Це вони й були фіглі-міглі з квасом.
— У них тут дірка в минуле, — прошепотіла Аліса, — і вони з неї вилазять. Треба зупинити. Адже, можливо, їх сто тисяч.
— Оцих ось провчити б не завадило, палицею, палицею!
— Авжеж, туди-сюди! — заволав другий дід.
— Зараз ми їх! — крикнув третій. — Я сам у городових служив!
Ззаду вийшло ще троє дідів. Тікати було нікуди. Діди, щоправда, з місця не рухалися, але галасували щосили. Аліса міцно вхопилася за руку дівчини.
І в цей момент ударив гонг, і гучний голос сказав:
— Ну ж бо, Глібе, знеструм масовку. Такі не підійдуть.
За кущами щось зашипіло, і діди завмерли в тих позах, у яких їх застав гучний голос.
Із кущів вискочило кілька молодих хлопців. Потім вийшов давній знайомий Алісиного тата, оператор Герман Шатров. Лоб Шатрова затуляв довгий зелений козирок від сонця, і на грудях у нього висів мікрофон.
Не помічаючи дівчини з Алісою, Шатров насипався на своїх помічників.
— Як могло статися, — сердився він, — як могло статися, що вісім роботів з масовки пішли із знімального майданчика? Хто за це відповідає? А раптом один із них на машину б налетів? Або дитину б до смерті налякав? Ні, я так цього не залишу! Я сьогодні ж серйозно поговорю з конструкторами.
— Вони ж дослідні, Германе, — втрутився один із асистентів. — Їх тільки зараз розпакували, навіть перевірити не встигли. От вони й розповзлися по бульвару.
— Та хіба ж це справжні селяни початку двадцятого століття? На основі чого їх програмували?
Із кущів вийшов ще один чоловік. Був він огрядний і сумний.
— Геро, — мовив він, — любий, ми ж не самі придумали. Взяли дідів із романів першої половини минулого століття, туди-сюди.
— Що?
— Туди-сюди, кажу. Це я, поки з ними морочився, дідівських висловів нахапався. У них років сто п’ятдесят тому були обов’язково улюблені слова, незвичайні.
— Забирай своїх дідів. Придумаємо щось інше.
— Ащо ж мені з ними робити? Вони ж ні на що не годяться.
— Поміняєш блоки пам’яті на стандартні, і вийдуть непогані роботи-доглядальниці. Бігме, навіть цікаво. З бородами і запасом казок, туди-сюди.
ВАЛІЗА-УСТАНОВКА ПРОФЕСОРА ШЕЇНА
— Ти що тут робиш? — спитав раптом Герман, помітивши Алісу. — І тут устигла?
— Ми дуже злякалися, — відповіла Аліса.
Вона хотіла показати дівчину, яка теж злякалася, але дівчина, виявляється, непомітно пішла.
— От, — занервував Герман, — я ж казав, що дітей типовими дідами злякати можна!
— Я гадала, що він із минулого, на машині часу.
— Ні, не бійся, таких примітивних дідів навіть сто п’ятдесят років тому не було. Хоч я достеменно не знаю. У тебе що, канікули вже?
— Канікули. А ви картину знімаєте?
— Історичну стрічку.
— З ефектом присутності?
— І симфонією запахів та термоефектом.
— А сьогодні зніматимете?
— Сьогодні? От не знаю, що нам тепер робити з масовкою. Діди невдалі… Знаєш що? Зганяймо лишень ми на натуру. На Чорне море Хочеш із нами?
— Дуже хочу! А як тато?
— З татом я домовлюся, — сказав Герман. — Треба тільки з режисером поговорити. Володю! Володю, Чулюкін! Де ти?
— Ну що? — запитав голос із кущів, і відразу ж на доріжці з’явився режисер — меткий, невисокий, у дуже модному американському капелюсі з балабончиками.
Режисер швидко рухався і швидко говорив, але думав він, очевидно, не швидше, і часто фраза у нього не докінчувалася, бо думки примушували, не закінчивши першої, починати другу.
— Що, у нас сталося нещастя? — спитав він. — Діди сплохували, і не тільки… А зрештою, в тебе є міркування щодо… Може, нам перейти в павільйон?
— Володю, відпусти мене на узбережжя. Мені потрібен захід сонця, щоб із фіолетовими хмарами. Все одно день пропав.
