— А як же Марія Василівна?
— Вона обійдеться.
— І все-таки… А втім, їдь. Тільки щоб на ранок повернутися, а то Марія Василівна…
Тут Чулюкін повернувся і щез у кущах. Наче його й не було.
— От бачиш, — сказав Герман. Він дістав із кишені відеофончик і набрав номер Алісиного батька. — Слухай, Ігоре, — почав він, — я в тебе хочу доньку вкрасти на півдня. А на ранок поверну… Та ні, на Чорне море, там тепло. Погоду я замовив… От і чудово!
Герман вимкнув відеофон і сказав Алісі:
— Твого батька такий варіант цілком улаштовує. Він усе одно затримається до ночі. Крумси діляться у нього. Що це таке, до речі?
— Якісь звірі з Сіріуса. Я їх ніколи не бачила. Але мені треба буде додому зайти.
— І не мрій. Натура не жде. Або ми летимо зараз, або ти залишаєшся в місті.
— Міш необхідно одну річ додому занести.
— Завтра занесеш. По машинах!
Ніяких машин не було, та їм і не можна заїздити на бульвар. Але після цих слів раптом у кущах щось загуркотіло й зашурхотіло.
— Апаратуру згортають, — сказав Герман. — Ходімо.
Алісі довелося піти. Хоч вона й шкодувала, що не змогла забігти додому й покласти на місце мієлофон, який тато заборонив чіпати. Адже неможливо ж відмовитися од такої поїздки, не часто тебе кличуть подивитися, як знімається справжнє кіно.
Флаєр чекав кіношників на даху одного з будинків скраю бульвару.
Флаєром летіти в Крим довше, ніж метро, але кіношники, хоч як вони квапилися, змушені були скористатися своєю машиною, тому що в них було багато обладнання — камер та освітлювальних приладів, — перевантажувати яке в вагони метро було довго й важко. Тим паче, що метро йшло тільки від Москви до Сімферополя, а звідти все одно на узбережжя треба летіти флаєром або їхати монорейкою.
Звичайно ж після роботи тисячі московських флаєрів і таксі вирушали в Фіга — Мазилово, до срібної бані з вели кою червоною буквою “М” над нею. Тут — московська станція Кримського метрополітену. Кілька паралельних тунелів тонкими ниточками з’єднують Філі із Сімферополем. Ниточки ці прямісінькі, й це означає, що на середині шляху тунель метро заглиблюється на кілька кілометрів під землю. Свого часу будівництво перших міжміських підземних ліній було дуже важкою справою, поки будівельники не ввели в роботу прохідницького автомату, який під температурою в кілька тисяч градусів розплавляв породу, облицьовував її тугоплавким пластиком і залишав за собою блискучу, оплавлену, гладеньку, як серединка керамічного стакана, трубу.
Такі самі лінії метро сполучають Москву і з Ленінградом, і з Києвом, і навіть із Свердловськом. А до 2100 року буде закінчено першу лінію Варшава — Нью-Йорк. Її будують уже третій рік, бо під океаном тунель проходить мало не по центру Землі й тому роботи там посуваються повільно, і про них двома словами не розкажеш.
А кримський тунель давно вже став звичним і зручним — кожен москвич може після роботи за сорок п’ять хвилин доїхати в снаряді метровагона до Сімферополя, а звідти вже п’ятнадцять хвилин на флаєрі до будь-якої точки узбережжя. До ночі можна повернутися в Москву засмаглим і накупаним.
Герман з Алісою, троє асистентів, двоє роботів, пілот розмістилися в мосфільмівському флаєрі. Він безшумно знявся з даху і, набравши висоту, полетів на південь, до Чорного моря.
Це був зовсім непоганий початок для канікул.
Аліса розгледілася, знайшла якнайзручніший ящик, щоб усістися на ньому, і присунула його до вікна. У неї за спиною хтось закректав. Аліса обернулася, здивувавшись, як це людина могла вміститися у такій вузькій щілині.
Ззаду, насупившись, сидів дідусь із масовки й жував головку своєї товстої палиці.
— Ой, — зойкнула Аліса, — дідусь!
— Це що таке? — здивувався Герман. — Як він сюди пробрався?
— Чулкжін просив узяти про всяк випадок, — пояснив один із асистентів. — Можливо, знадобиться для першого плану.
— Я знадоблюся, я ті знадоблюся! — суворо сказав старий. — Я з генералом Гурком Шипку брав. Молокососи…
— Якщо ти, Алісо, боїшся, то пересідай до мене, — запропонував Герман.
— Цього ще тільки бракувало! — образилась Аліса. — Щоб я роботів боялася. Краще вже я тут, під віконцем.
Взагалі-то вона залюбки пересіла б, але признаватися, що вона злякалась, їй зовсім не хотілося. Все одно летіти менш як дві години.
І коли один з асистентів роздав кіношникам, і в тому числі Алісі, по галеті й склянці соку, вона навіть відломила половину галети й простягла старому.
— Не соромтеся, — мовила вона. — Беріть. Мені все одно стільки не з’їсти.
Але дідусь-робот похитав головою:
— Їж сама, миршавко. Я зранку щєц посьорбав, та й годі.
Аліса зрозуміла, що дідусь-типовик її обманює. Роботи не їдять щів. Але, напевно, в ньому таку закладено програму, що він думає про себе, ніби він. зовсім не робот, а старезний дід. Щоб природніше грати в кіно.
Не встигла Аліса дожувати галету, як флаєр пішов на зниження. Він прошмигнув поміж невисокими лісистими горами й полетів просто в синє, трохи світліше за небо, море. Над самим берегом, між двома високими сірими скелями, флаєр завмер на місці й м’яко опустився на майданчик, що круто спадав до води.
— Ну от, — сказав Герман. — Ми тут були на минулому тижні. Чим не рай?
На горбку стояв намет — маленька маківка з легкого пластика. З намету вийшов майже чорний чоловік у плавках. З’ясувалося, його звати Васею і він теж кіношник.
— Обстежив? — запитав Герман.
— Так, усі точки вибрано. Хоч зараз починай.
— Гаразд, покажеш. Але спочатку всім купатися. Ти, Аліса, підеш зі мною і ні на крок убік. Щоб не втонула.
— Як же я втону? Я навіть під водою плаваю скільки хочеш.
— І все-таки. Перед твоїм батьком відповідаю я, а не ти. Ясно?
— Ясно.
— Сумку залиш тут.
— Ні, я її з собою візьму.
— Ну, як хочеш.
Вася повів кіношників стежиною до води, а роботи заходилися лаштувати тимчасовий табір. Вода була тепла й лагідна. Аліса навіть пошкодувала, що батько не возить її по неділях на море, Інші діти їздять.
Дідусь у постолах спустився до моря за кіношниками і всівся на березі.
— Не спечно? — крикнула йому з води Аліса.
— Ти далеко не плавай, миршавко, — буркнув дід. — Риба яка вкусити може.
Він уже звик до Аліси, та й Аліса до нього звикла і зовсім не боялася.
Дід подумав-подумав і взявся роззувати постоли
— Ей, старий, — гукнув йому Герман, — і не думай. Перегрієш нутрощі, майстерні тут нема.
Робот зітхнув і слухняно взув постіл назад.
— Шкода його все-таки, — сказала Аліса.
— Шкода, звичайно. Та що вдієш, одяг для нього — та сама ізоляція. А переконливо зроблений?
— Переконливо, — згодилась Аліса й пірнула.
Під водою вона розплющила очі й так злякалася, що відкрила рот, наковталася води й кулею вилетіла на поверхню. Вона мало не пішла назад під воду, але Герман підхопив її і легесенько поплескав по спині, щоб вона відкашлялася.
