швидко читаєш, тоді вже й легко вчити всі інші предмети.
Незнайко важко зітхнув. І наліг на ноги, щоб не відстати від Граматика.
— І завжди треба читати уважно, — вів далі Граматик, — нічого не пропускати, в усе вдумуватися. А то дехто прочитає, наприклад, що після
— У мене найгірші справи з математикою. І інформатика не дається, — несміливо поскаржився Незнайко. — Якби мені це підігнати.
— Коли повернемося додому, я тобі допоможу, — пообіцяв Граматик. — Але спочатку візьмемося за мову, бо без доброго знання мови ніяку іншу науку засвоїти не можна. Мова — основа всякого мислення.
Якийсь час вони йшли мовчки. На обрії перед ними здіймалися чотири гори, за які їм треба було заглянути, щоб розвідати, що там діється. Праворуч від них м’яко світилося кружало рідної Землі.
— Це правду казав Капітан, що ми скоро летимо додому? — перший порушив мовчанку Незнайко.
— Мусимо летіти, бо все вже кінчається: і повітря, і вода, і харчі, — із жалем промовив Граматик. — А ми ще так мало зробили, навіть Місяця як слід не оглянули. І все через піратів.
— А я вже досить набувся на Місяці. Він гарний тільки тоді, коли з Землі на нього дивишся. Не подобається мені тут, — признався Незнайко. — Хоч би тобі якась травинка. Нема нічого. І сонце, мовби хто прип’яв його, стоїть на місці — не заходить і не сходить. І брьохатися по цьому слизькому попелі важко.
— А ти гадав, що тут як на Чорному морі в Скадовську? Ще й черепашки хотів збирати.
— Назбирав я трохи камінців, та й ті витрусилися з кишені, коли людолов ніс мене. Нецікаве тут каміння, кострубате, сіре якесь.
Незнайко, який спочатку ще мав силу йти поруч з Граматиком, тепер почав відставати. І він мимоволі скошував очі на плакат, що висів на Граматиковій спині. Такі плакати висіли й на ньому — спереду й ззаду. На них англійською мовою було написано “Let alone”, тобто “Залиши в спокої”. Це Капітан з Граматиком таке вигадали. Мовляв, роботи прочитають і не будуть зачіпати їх. Може, й так… Але все одно треба гав не ловити, щоб часом не попастися на аркан.
А до пагорбів було вже рукою подати. Принаймні так здавалося, бо кожен камінчик, кожна тріщина на них вирізнялися мов на долоні. Іноді здавалося: простягни руку — і доторкнешся до них. Насправді ж іти до них було ще з півкілометра.
— Може, відпочинемо під цим каменем? — попросився Незнайко.
— Гаразд, — погодився Граматик.
Граматик оглянувся назад. Корабля вже не було видно. Перевів погляд на Незнайка: лоб у нього був аж мокрий від поту.
— Сідай у тінь, — порадив йому Граматик. — Перепочинемо й розійдемося. Ти підеш праворуч, пройдеш між першою і другою горами і, як ми вже домовилися, розвідаєш, що роблять роботи, скільки їх, чи й далі готують променеву гармату, оту схожу, як ти казав, на велетенський казан споруду. А я піду ліворуч, огляну їхню ракету. Зустрінемося знову коло цього каменя, — Граматик подивився на годинник, — рівно через сорок п’ять хвилин. Чекаємо один одного п’ятнадцять хвилин. Якщо хтось за цей час не повернеться, все одно йдемо до свого корабля, щоб розповісти про все, що побачили, Капітанові. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Тоді бувай. І не засиджуйся в тіні, бо тут мороз сягає до ста градусів.
Незнайко неохоче підвівся й пішов у своєму напрямку. Граматик подався ліворуч.
Граматик вирішив зайти до піратського корабля поза Білою горою. Що ближче підходив вія до пагорбів, тим частіше на його шляху траплялися камені. Але це, може, й краще: за якимось можна буде сховатися при потребі.
“Одному все-таки якось страшнувато йти”, — подумав Граматик і оглянувся на Незнайка. Той теж саме повернув голову до нього. Граматик махнув йому рукою. І трохи відлягло від серця. Стала ніби затишніше.
Коли Граматик зайшов за гору, то аж сахнувся з несподіванки: здавалося, ступить ще крок — і стукнеться лобом у піратський корабель, хоч до нього було більше ніж сто метрів. Такий він був здоровенний, стільки багато простору займав порівняно з їхнім.
Бік ракети, повернутий до Граматика, був майже весь у тіні. Проте в розсіяному світлі, яке йшло від Землі й відбивалося від місячної поверхні, Граматик усе-таки помітив, що ілюмінатор вибитий і зяє космічною пустотою. На половині відстані між Граматиком і кораблем поблискували уламки скла, які залетіли сюди під час вибуху. Отже, операція вдалася, усе сталося так, як розраховував Друг.
І раптом Граматик помітив, що з-за ракети виходить циліндроголовий робот і повертає просто на нього. “Господаря нема, а робот його охороняє”, — мигнуло в Граматиковій голові. Поблизу не було за що сховатися, та й пізно було шукати сховку, і Граматик, скоріше інстинктивно, ніж свідомо, присів і підняв перед собою плакат, який висів у нього на грудях.
Коли через хвилину Граматик поволі виглянув поверх плаката, робот уже повертався до нього спиною. І Граматикові впало в очі, що на хребті в робота, там, де в людини сходяться лопатки, випинається вимикач. Таки-так, бо для чого б інакше була призначена ця ручка? Виходить, якщо треба, його можна зупинити. Адже буває, що роботи псуються й починають діяти не за програмою.
І в Граматика виникла думка підкрастися ззаду до цього робота й вимкнути його. А ховатися він буде за плакатом. Тільки треба зробити в плакаті отвори для очей, щоб можна було бачити все перед собою. Граматик намацав у кишені викрутку, проколов нею в папері дві дірки й рушив до піратського корабля.
Коли знову з-за ракети з’явився робот, Граматик застиг на місці й затулився папером. Робот не звернув на нього анінайменшої уваги. Пройшов кроків за десять від нього й подався далі своєю дорогою. Очевидно, ці роботи реагують лише на предмети, які рухаються і в яких є людське обличчя. Виконують те, на що запрограмовані, — і більше нічого їх не обходить. Це добре.
Як тільки робот повернувся до нього спиною, Граматик кинувся вперед. Добіг до ракети й зупинився. Серце бухкало так, що, здавалося, під ним гойдається місячний грунт.
Заспокоївшись трохи, він знову рушив обережно в той бік, де за ракетою сховався робот. Плаката виставив перед собою, наче щит. Коли побачив спину робота, аж ноги подерев’яніли. Але переміг себе й пішов далі.
Витяг перед себе руку, націливши її на вимикач. Проти дверей ліфта робот зупинився й почав розглядатися. Граматик відсмикнув руку й завмер, сховавши обличчя за плакатом. У голові в нього шуміло.
Постоявши кілька хвилин і розглянувшись, робот став робити велике коло перед ракетою, мов обходив довкруг якусь чималу клумбу. Граматик кинувся вслід за ним. Не бачив нічого, тільки вимикач у нього на спині. Ось нарешті дотягнувся до нього рукою, схопив міцно, крутнув, скільки було сили, і…
Потрощив (на)га?муз, (із)за дерев, зробив (на)перекір, (по)новому мосту, (по)під село, (за)допомогою лап, (під)час роботи, (з)під коліс, дивиться (в)глиб, (не)зважаючи ні на що, (наді)мною туман, (по)серед боліт, (по)новому вчимося, (в)глиб кімнати.
XXX. У роботів свої закони
