фабрикою усе так повільно вирішується, — сказав.
— Чому? — здивувалася Марта.
— Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.
Почервоніла до скронь, вирячила очі — оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.
— Не розумію тебе, любий… У чому справа?
— Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? — ва-банк. — У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…
— Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, — ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.
Механік сіпнувся, підскочив.
— А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!
— Сашко! Сашенько! — учепилася у нього. — Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!
— Що я для тебе зробив? — щиро здивувався механік.
Практична Марта замовкла. А й справді?
— Ну… Не варто все вимірювати грошима…
— Не можеш знайти аргументів?
— Я люблю тебе.
— Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… — Ох і ризиковий. — Ти рахуєш…
— Сашко! — обхопила його руками, притулилася.
— Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! — Хитрий.
— Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!
— Ні!
— Коханий…
— Облиш, Марто! — відштовхнув її. Зиркнув похмуро. — Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.
— Та чому? Я позичу тобі гроші.
Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!
— Позичиш? — Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім — тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…
— Так, любий. Позичу. А ти віддаси. Потім. Добре?
— Скільки?
— Триста тисяч…
— Доларів? — злякався механік.
— Гривень, любий. Смішні гроші…
— Смішні… — Серце упало. — Хіба за такі гроші продають фабрики? Хай навіть такі невеличкі, як «Есфір»?
— Ми ж із тобою не пересічні громадяни. Нам Володимир Гнатович помагає, — збрехала. — То домовилися?
Кивнув, наче рот багнюкою заліпило. Є! І страшно… Ні! Моргана правда: треба вбити страх. Та й хто знатиме, що він винен Марті…
— Чудово! — почув голос коханки. — Напишеш розписку, і наша угода…
Макарові здалося: не розчув. Розписку? Клята Марта.
— Безумовно, — підтвердив серйозно.
За хвилину Марта акуратно вкладала у прозорий файл аркуш паперу з письмовим потвердженням: Олександр Макаров позичив у неї триста тисяч гривень і має віддати їх на першу Мартину вимогу.
— Сподіваюся, завтра не вимагатимеш? — запитав підозріливо.
— Формальність. Стандартна форма, — знизала плечима обережна Марта. — Не зважай, любий. Коли зможеш, тоді й віддаси. Нам ще треба її викупити, ту фабрику…
Аби усе пройшло без збоїв, у Мартиному плані залишався останній крок, четвертий, — знайомство Сашка з полковником Бакланом, а також їх обох з американським громадянином Голобородьком. Для кожного з трьох у Марти малася своя версія подій, тож хвилювалася вкрай.
— Чоловіки… — дратувалася. — Бовдури! Аби хтось не ляпнув зайвого.
До діла підійшла ретельно. Спочатку привела коханця на фабрику. Пану Голобородьку сподобався незворушний, як Будда, майбутній молодий хазяїн з розумними очима — його не збила з ніг ціна питання у півмільйона баксів, він поважав шитво і не збирався перепрофілювати «Есфір». І де йому знати, що перед зустріччю Макар пройшов суворий інструктаж коханки: нічому не дивуватися, нічого не заперечувати, з усім погоджуватися. Так і робив, а волосся дибки: «Блін! Про які півмільйона баксів мова?!»
Тим часом стараннями Марти американський громадянин познайомився з полковником Бакланом у материній квартирі. Баклан знав суть плану, тож усе пройшло гладесенько і навіть закінчилося чаюванням у вітальні.
За тим — суперскладне завдання. Баклан, Макар і Марта мали повечеряти в «Егоїсті». І тільки задля того, щоби полковник допетрав, коли мова зайде про фабрику і про те, що платять за неї його грошима: Макар і Марта виконують замовлення Сердюка, Баклану з того діла перепадає квартира, тож сіпатись і задавати зайвих питань не слід. Зокрема й Сердюку. Макар, натомість, не повинен був зрозуміти, що Марта не вкладає у справу жодної своєї копійки.
Полковник врубався після першої чарки.
— А! Маячня! Я свого не втрачу, — облизнув Марту хтивим поглядом. — Тебе, лялечко, першою в нову хату запрошу. Давно мріяв про холостяцький барліг. Служба, мать її, напружена… Життя на вістрі. Злочинці, суки, передихнути не дають. Свої, суки, копають…
Макар уперше бачив коханчиного коханця так близько. Мовчки їв-пив — помічник Сердюка, не більше. Виконує завдання шефа. Вдивлявся у рельєфну грубу морду полковника, навіть жалів Марту: хіба з доброї волі під такого ляжеш? А дядько, певно, впливовий…
— Чуєш, хлопче! — запитав Макара, коли сечовий міхур загнав Марту у туалетну кімнату і чоловіки залишилися за столиком удвох. — Не бачив… Марта ні з ким там не… зустрічається?
— Не розумію. Про що мова? — нахабно запротивився Макар. — Марта щодня з десятками людей зустрічається.
— Що ти не розумієш? Мужика має чи ні?
— А-а… Он ви про що. Звідки мені знати, — видушив механік. — На роботі всі дуже помірковані, а що в кожного вдома відбувається — таємниця. — Помовчав. Піддав жовчі: — Певно, має. Жінка інтересна. Недарма ж Володимир Гнатович при собі тільки одну жінку тримає — Марту.
— Ну, так… Інтересна… — буркнув Баклан. Насупився. — Забудь. Я тебе про Марту не питав.
— Безумовно, — ввічливо всміхнувся Макар.
Марта повернулася аж занадто швидко, підозріло стрельнула оченятами по задумливим лицям чоловіків, та питати не стала.
— Сподіваюся, завтра усе пройде успішно, — запевнила схвильовано.
— Їдьмо, Марто. Відвезу тебе. — Баклан підвівся, гикнув — переїв. Простягнув Марті руку.
Ошелешений механік лишився за столиком. Второпив очі в стільницю: дивитися на Марту не міг. Усе ж зрозуміло! Злигаються прямо в автівці, як полковник до постелі не втерпить. Нащо Марта звела його з ментом? Що, взагалі, відбувається? До чого тут якась квартира, яку необхідно купити разом із фабрикою, яка тут роль Баклана і чому Володимир Гнатович Сердюк наполіг, щоби Саня Макаров здав посвідчення помічника нардепа, якщо стане фабрикантом? «Начхати! — рознервувався. — Я придурок! Написав розписку на триста тисяч гривень. Навіщо? А що, як завтра… нічого не відбудеться? Що, коли я частина якоїсь афери? Полковник цей… Сердюк… Цікаво, куди Марта мою розписку сховала? Треба дізнатися…»
Насупив брови. Допив мінералку, оплатив вечерю за трьох. Аби скоріше стало завтра…
Шістнадцятого травня дві тисячі дев’ятого року в нотаріальній конторі на Печерську каша зварилася. Пан Голобородько приволік кволу маму — як без неї? Мама — власниця і квартири, і колишнього будинку побуту. Полковник Баклан так міцно тримав немалий кейс, ніби всередині ота горезвісна червона кнопка. Марта демонструвала товариству оптимістичну усмішку, спиралася на лікоть Макара й усе перепитувала:
— Ти паспорт не забув?
Він видавався дещо збентеженим, уважно слухав нотаріуса — беземоційного, як звук на одній ноті, лисого чоловіка в окулярах. Нотаріус швидко перевірив документи, підготував свої — договір купівлі-продажу на квартиру, свідчення про передання акцій «Есфірі» від громадянки Голобородько Г. Г. до громадянина Макарова О. М., відклав папери. Підвівся.
— Залишаю вас. Розраховуйтеся, — сказав. — Як закінчите, покличте мене. Тут є апарат для перевірки купюр. Якщо виникне потреба — прошу. Після повного розрахунку поставите підписи, зареєструємо угоди, і вони матимуть законну силу.
Нотаріус вийшов. Марта видихнула, виклала на стіл пакет.
— Чотириста тисяч гривень, — пояснила коротко. — Сто тисяч — квартира. Триста — «Есфір». Тут у доларах — п’ятдесят тисяч.
— Сергію. Що це? — злякалася Ганна Григорівна Голобородько.
— Усе в порядку, матусю, — американський громадянин хвилювався. — Це тільки офіційна частина… Поклади до своєї сумки.
Полковник Баклан зітхнув із прикрістю, мовляв, що тут незрозумілого, поставив на стіл чималий кейс. Відкрив — затиснута банківськими упаковками з доларами, у кейсі зеленіла пляшка шампанського.
— Відзначимо, — всміхнувся. Поставив пляшку на стіл, підсунув кейс Голобородьку. — Рахуйте! Рівно сімсот тридцять тисяч доларів США.
Макар очманів — що? Йому ж не почулося? Сімсот тридцять тисяч баксів?.. І ще п’ятдесят, що дала Марта. Затамував подих, зиркнув на Марту. Коханка ледь помітно хитала головою. «Ні слова! Ні жесту! Мовчи!» — прочитав по очах.
Американський громадянин години зо три рахував і перераховував бакси. Врешті склав у кейс.
— Даруйте за затримку. Все! Я закінчив.
Марта покликала нотаріуса. Ганна Григорівна, Макар і Баклан поставили підписи на своїх документах: Бакланові — квартира, Макарові — «Есфір». Поки нотаріус реєстрував угоди, Баклан оперативно відкоркував шампанське.
— Хай вам щастить за океаном! Здоров’я, удачі…
— Дякуємо! — розчулилася старенька.
— Мені ще в
