усвідомила: вона на вершині. Не на тій благословенній, що дарує задоволення, спокій і радість після неймовірного сходження. Ні. Тут місця того — клаптик ґрунту для однієї ноги! Вітер дме: мить — і скине. А до спини торба прилипла, і не знати, що в ній — парашут, що врятує й перенесе на іншу, вищу вершину, чи каміння — ляп на землю! І тільки жижа…
— Як же його все викрутити? — Лежала під крапельницею, схеми — торговками на базарі: кожна своє пропонує.
Гроші знайти — півсправи. Як Сердюкові все подати, щоби не психонув, не поруйнував, допоміг чи хоча би не заважав? Сашко, фабрика, шеф, політика, вибори, гроші, гроші, гроші… Вони з Голобородьком домовилися зустрітися сьогодні надвечір. Марта мала глянути на фабрику, обговорити ціну, щоби уже остаточно вирішити, чи варто у халепу лізти.
— На роботу, коханий! Ти — на роботу! — наказала Макарові, коли той привіз одяг. — Раптом Володимир Гнатович повернеться.
— А як же фабрика? — ляпнув наївний механік, ніби однієї нічної розмови достатньо і вже цього дня він мав стати хазяїном невеличкого двоповерхового приміщення у центрі з усім, що є всередині.
— Думаю, любий, думаю… — ошелешила.
Макар ледь стримався: значить, питання ще не вирішено? А він знав… Такого не буває. Маячня. Вона просто знущається! Подався геть, а Марта обережно встала з постелі, пішла до ліжка Ганни Григорівни Голобородько, що так і спала собі біля вікна, ніби за все життя відсипалася.
Надвечір, енергійна й збуджена, мов кобила на іподромі, навантажена вкрай корисною інформацією після розмови зі старенькою мамою пана Голобородька, Марта стояла перед колишнім будинком побуту на Печерську, обмацувала його чіпким поглядом.
— «Фабрика швейних послуг “Есфір”», — мовила вголос. Обернулася до Голобородька, що він тупцював поряд. — Чому «Есфір»?
— У мами близька подруга була. Есфір Мойсеївна… Видатна людина. Через Майденек пройшла. Рано померла. На її честь мама назвала фабрику.
— У вас надзвичайна мама…
— Ходімо всередину. Побачите, як вона виробництво налагодила. Усе блищить, працює.
Марта йшла охайним довгим коридором, та дивувалася не чистоті й порядку. «Як такий ласий шматок прямісінько у центрі міста досі нікому в око не втрапив? Вчасно я…»
У директорському кабінеті присіли.
— Ну? І скільки просите? — без церемоній запитала Марта.
Американський громадянин виявився справжньою капіталістичною сволотою — затребував півмільйона доларів і гарантії того, що профіль виробництва буде збережено.
— Це важливо для мами, — пояснив.
Марта гідно витримала удар.
— Справедлива ціна.
Задумалася. Несподівана думка — пунктир, не більше — раптом окреслила настільки несподіваний вихід, що Марта ледь втримала себе у вузді.
— Може, уже й квартиру покажете? — мовила байдуже. — Що, як вона мене зацікавить і за два об’єкти ми з вами… поторгуємось.
За півгодини тремтіла від паморочливих перспектив на розі Саксаганського й Горького. «Господи праведний! — очам не вірила. — Саме те, що треба!»
Немала квартира була на третьому поверсі старовинного будинку за номером 33, що він до революції належав багатію Хаїму-Беру Гронфайну. Тому самому, чия донька Євгенія полюбила бідного студента Київського комерційного інституту Ісака Бабеля… Усупереч татковій волі вийшла заміж за коханого, що набагато пізніше став знаним письменником.
Марта не знала, хто такий Бабель, а тим більше Хаїм Гронфайн, та оповідь пана Голобородька про історію будинку таки вразила. Усе ж ясно! Доля! Вона — багата і красна, як та Євгенія, а він… її Сашко… точно Бабель.
— Ох, тут ремонту… — йшла квартирою, своє правила.
— Так. Як я поїхав, мама з того часу нічого не робила. Така сентиментальна. Отут на стіні біля дверей і досі позначки… Мама відмічала, як я ріс…
Голобородька залило спогадами. Та про справу не забув — за дев’яносто метрів запросив скромні триста тисяч баксів.
Марта тільки кивнула у відповідь — ціна вже не мала значення. «Аби тільки Баклан не підвів», — плигали азартні думки. Та виказувати справжні наміри не збиралася.
— Скільки вступите? Давайте тисяч сто скинемо на фабриці і п’ятдесят на квартирі.
— Ні! Ні…
Голобородько почервонів, розхвилювався, душу навиворіт: він цих грошей дуже сподівається, бо у Штатах хоч і не бідує, але й не розкошує. Такі часи… Дітей треба навчати, а бізнес ледь дихає, а ще кредит, та й для мами треба відкласти.
— Двадцять тисяч… Більше не можу, — резюмував, наче перепрошував. — Згоден усе віддати за сімсот вісімдесят тисяч.
— Дайте мені тиждень, — попросила Марта. — Тільки сім днів.
— Не можу! Для мене час — гроші.
— Ви мене не зрозуміли, шановний, — пояснила Марта. — Не для прийняття рішення. Рішення я прийняла. Гроші треба зібрати. Немала сума, хоч і не космічна.
— Марто, ви ангел! Мені вас Господь послав, — розчулився американський громадянин. Тиждень? Прошу! Він устигне підготувати документи.
«І я за тиждень викручуся», — поклялася собі Марта.
У тиждень не вклалися.
Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили — готові.
— Пропоную не відкладати справу, — сказала Марта. — Зустрінемося завтра в нотаріуса.
— Завтра ж субота, — здивувався американський громадянин.
— Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, — відповіла Марта. Пояснила: — Та й не можу я таку велику суму готівки вдома зберігати. Вкрай небезпечно. Ви ж розумієте?
Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.
— Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, — пояснила Голобородькові. — Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…
Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.
— Дякую, що напоумили… — сказав Марті.
Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.
— Що робитимете до завтра? — запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. — Із Києвом прощатиметеся?
— По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, — відповів той.
— А я до церкви… — мовила партизанка. — Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.
Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.
— Хіба я не заслужила щастя?
Крок перший — Сердюк.
— Володимире Гнатовичу, — закинула наживку. — Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.
— Кажи, — наказав Сердюк.
— Олександр Макаров… — обережно, — вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо — матимемо свою людину й підприємство, через яке…
Сердюк думав кілька днів.
— Хай купує, — дозволив. — Після виборів віддаватиме половину прибутку.
— Безумовно! — підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.
Крок другий — Баклан.
— Пане полковнику, є апартаменти для вас, — вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.
— Скільки?
— Метрів?
— І метрів…
— Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…
— Замало!
— …За п’ятсот тисяч…
— Ти здуріла, Марто?!
— … Гривень.
— Гривень? — примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів — ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто — вразила! Що натомість попросить?
— За певних умов зможете й ці гроші повернути, — заінтригувала Марта.
— Нормальна схема! — запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.
Крок третій — Сашко.
Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала — доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.
— Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? — осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.
— Мені цікава перспектива. — Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок: «17900 дол. США — автівка; 5324 дол. США — одяг; 2767 дол. США — киш. гр., моб., інші витрати». Певно, вже немало дописала.
Одного дня наважився.
— Марто! Я навіть радий, що з тою
