Макара, як про тюк із сарафанами. — Я в татові справи не втручаюся, Ярославе Михайловичу.
— Марта, то й Марта, — відповів Новаковський. Зиркнув на механіка. — До зустрічі… мануфактурщику.
— О котрій я повинен бути у вас? — запитав механік, хоча хотів дізнатись інше: навіщо йому пхатися до Новаковського.
— Як сонце сяде, — розпливчасто відповів Новаковський, рушив геть.
— Зустрінемося, — пообіцяв Макс, пішов за Новаковським услід.
— Безумовно!
Стояв посеред упакованих сарафанів, дивився гостям услід. «Дідько, ну до чого ж пафосні, суки! — тремтів від люті. — Покидьки, козли, мажори довбані.. Звикли в баблі купатися. Спробували би… Як я! Самі! Нічого… Ще подивимося, хто крутіший… у нічорі бовтатися». …Про Новаковського — не думав. У мізках верещала сирена — «Danger!». Аж роззинувся — звідки?.. Фантазії — на! Макс голий… Любу хоче! Та де йому? Після Макара…
Зі злих думок — у реальність: швачка Бубнова на порозі.
— О! А що ви тут робите? — цікава.
— Працюй, Злато!
— А що це ви… наче випили й не закусили? Хто це приходив? Наїжджають? — Злату Бубнову зупинити — легковиком на КамАЗ. — Так ви їм скажіть — колектив за вас! Хай тільки спробують. Ми їм влаштуємо армагеддон на три дії без перерви на каву.
— Усе в порядку, Злато. — Всміхнувся. — Не переживай. Нікуди я від вас не подінуся.
Швачка Злата Бубнова стала першою беззаперечною перемогою «мануфактурщика» Макарова. Йому би від початку в справу вникати, виробництво вивчати, контакти налагоджувати, а тут колектив забродив, трясця матері. Бубнова на коні. Шаблюкою розмахує:
— Дівчата! Молокосос нас закриє! От побачите! Воно ж — ніяке… І куди Ганна Григорівна дивилася, коли йому «Есфір» продала?!
Макар не став витрачатися на слова. Бубнову — на контроль якості, план — удвічі, технолога Роберта з дочкою Олею — на вихід. Скандал вийшов немалий.
— Ви не маєте права нас звільняти! — кричав Роберт.
— Роберте, без образ, — сказав Макар. — Ви баласт. Нащо мені технолог? Краще я на вашу ставку дизайнера візьму, бо на цих сарафанах скоро загнемося. І секретарка мені не потрібна. Я сам можу слухавку знімати і каву заварювати.
— Ми — акціонери! — підгавкнула секретарка Оля.
— І залишаєтесь акціонерами, — відповів Макар. — Краще запрацюємо — вам же зиск. Кінчайте цирк! Ідіть! Хоч до суду, хоч до чортової матері!
Під гарячу руку хотів був і охоронця Пилипенка викинути на фіг, та бухгалтер Гурман засмутився:
— Пропаде людина. Зіп’ється! Ганна Григорівна його була теж звільнила, а потім назад узяла. П’є, нещасне, як без роботи.
— Добре, хай поки працює, акціонер хріновий. Тільки я тоді не розумію: навіщо ми встановили сигналізацію і платимо охоронній фірмі?
— Щоб охороняли, — сказав Гурман.
— А Пилипенко нам навіщо?
— Щоби не пив.
Отаке воно — «своє».
Першою стратегію нового власника оцінила Злата Бубнова.
— А Саньок наш кебу має, — сказала. — По всьому видно — працюватимемо.
За два місяці, коли вже бачила, як вимордовується хлопець — з ранку до ночі на фабриці, — перейшла на «ви».
Макар і справді жили рвав. Із задоволенням! Із відчайдушною радістю. Геть нові відчуття — «на себе пашу!». Немає втоми. Ніхто ж не змушує — сам. Воля його така. Воля… Нічір зник. Сонце! Сонце — то не Марта. Світло. Тепло. Люди є — твої! Різні геть. То й добре. Уже не один. Татко їм. Блін, приємно. Себе не забути. Гроші — чудово. Гроші від свого діла — кайф!
Постачання, тканини, сарафани, у туалеті унітаз забився, огорожу відремонтувати, заґратувати єдине незаґратоване вікно, що виходить у внутрішній дворик, їдальню в червоному кутку зробити, постачання, тканини, сарафани… «Моє!» — врешті вірив. Трусився-жахався-наступав: «Фарт! Не віддам!» А ніхто й не рвався. Тиша незвична. Санстанція та пожежники були поткнулися. Гроші дав, згадав мимохідь — парафія нардепа Сердюка. Чули про такого? Чули! Гроші взяли, більше не надокучали. Та й без них проблем вистачало. Крихітне виробництво працювало з крихітним прибутком. Голобородьковій мамі, певно, вистачало. Макар планував вторгувати світ. Добре, хоч допетрав: заради перспектив не варто руйнувати створене.
— Сарафани? Нормально… — розмірковував. — Є час збагнути, куди рухатись.
А тут — Макс із Новаковським: привіт від Сердюка. Уже вирішили, куди йому йти?
— Марто! — у слухавку. — Обов’язково заїдь до мене сьогодні!
— Спробую, — демонстративно-оптимістично відповіла партизанка.
Зустрілися назавтра надвечір. Така в них тепер любов. Марта з обережним подивом звикала до нових життєвих обставин, що вона сама доклала максимум зусиль до їх реалізації. Зустрічі з Сасунькою стали безпечними, проте настільки рідкими й спонтанними, що Марта й сама не розуміла: так краще? То Сердюк затримував її до ночі, то Сашко не вилазив із фабрики. Зате вже як зачинялися в апартаментах біля цирку, ох уже Марта розкошувала — до ранку коханця слюнявила.
А цього разу й обійняти забула. Сиділа в салоні «кіа» поряд із коханим, торохтіла: усе встигнути Сашкові переповісти, поки до маєтку Новаковського доїдуть.
— Новаковський — потрібен. Сердюк із ним домовився, що Новаковський організує держзамовлення для твоєї фабрики. Вчора…
— А чому вчора цього лисого Макс привів?
— Сам напросився. Саме у Володимира Гнатовича був… Я вже зібралася, а Макс… Усе нормально?
— Безумовно. Про держзамовлення…
— Починається справа, Сашенько! Починається…
— А що від мене?
— Нічого! Тобто… Новаковський пояснить… Певно, шитимеш щось для армії. Важке питання! Та раз Сердюк із Новаковським домовилися… Головне — отримаєш державні гроші. На вибори підуть…
— На вибори? А що мені лишиться, Марто?
— Усім вистачить… — запевнила Марта. — Я навчу. Більшу частину треба буде віддати Володимиру Гнатовичу. А куди він їх витратить — на вибори чи ні, — то не наша справа. Іншу собі залишити. І так усе викрутити, ніби все пошито й передано замовнику.
Макар насупився — нічір…
— Тобто… можна й не шити?
— Можна…
— А якщо не віддавати гроші Сердюкові?
— Ти що?! — злякалася Марта. — І думати забудь. Якби не Володимир Гнатович — хіба була б у тебе фабрика?
— А я думав, тобі дякувати… — ляпнув механік.
Вони ніколи не поверталися до подій шістнадцятого травня. Марта уперто мовчала, Макар боявся ставити питання.
— Якщо Сердюк захоче твій бізнес прикрити, — відповіла, бо досвід мала, — й дня не пропрацюєш. У нас усе й виходить, бо під Сердюком…
Макар загальмував: попереду ліс, вогні посеред дерев. Проців.
— А Новаковський цей… — мовив. — Такий же недоторканний, як наш Сердюк?
Марта закивала.
— Поважна людина… Дуже поважна. Ти, любий, будь готовий…
— До чого?
— До будь-чого… — відповіла обережно.
Палац Ярослава Новаковського в Процеві скидався на недолугий пафосний торт, прикрашаючи який перестаралися спочатку п’яні кондитери, потім п’яні гості, а наприкінці й нетверезий хазяїн руку приклав. Величезна триповерхова споруда з круглими баштами, терасами, дахами-конусами і пафосними вітрячками на верхівках нахабною горою стирчала з-поміж високих сосен у глибині величезної, обведеної глухим парканом території. І хоча сосни силкувалися замаскувати «застиглу музику» чи бодай пом’якшити її для здорового ока, справа ця була деревам не до снаги.
Дістатися самої будівлі виявилося не так уже й легко. Макар і Марта залишили автівку на гостьовій парковці біля воріт, ступили на хазяйське подвір’я і розгубилися: попереду ліс стіною.
— Певно, англійський сад, — здогадалася Марта. — Десь тут мають бути стежини…
— Орієнтуйтесь на Венер! — порадив від воріт байдужий охоронець.
Макар вдивився: посеред лісового буяння сиротливо біліли недвижні жіночі постаті з обрубаними руками. Ступив крок — на метр попереду в траві засвітилися ліхтарики, висвітлюючи широку, мощену гравієм доріжку.
— Датчики руху! — зметикував.
Метрів за двісті англійський сад, більше схожий на тайгу, обривався стрункою солдатською лавою ніби покараних беріз. Крізь них виднівся величезний вибритий газон з альпійськими гірками, клумбами й ромбуватими кущами. А вже на тому кінці газону, посеред сосен, власне, і миготів яскравими освітленими вікнами дім Ярослава Новаковського.
Марта зупинилася, озирнулася розгублено.
— Надто тихо…
— Що менше люду, то краще, — нервово відповів механік. Розміри маєтка дратували уяву, розсмикували увагу, хоч Макар і заприсягся собі не відволікатися на дрібниці, сконцентруватись виключно на справі. Та надто вже приголомшливими були ті «дрібниці».
Біля парадного входу їх зустрів вишколений мажордом.
— Ярослав Михайлович з гостями у внутрішньому дворику, — всміхнувся доброзичливо. — Прошу! Я проведу…
Напружений Макар і Марта ввійшли до палацу, прострілили його кроками наскрізь, вийшли з протилежного боку прямо на терасу внутрішнього двору, такого ж величезного, пафосного й недолугого. Єдиною приємною його відмінністю був причал із білою яхтою — маєток Новаковського виходив прямо до ріки.
На терасі веселий броунівський рух. Макар скосив очі: десятки зо два чоловіків і жінок різного віку розважалися, як хотіли. Хтось сидів біля столиків, хиляв одну за одною, хтось танцював, хтось плескався у басейні, хтось збився у групу, теревенив завзято. Нема проблем! Одна в них проблема: дурні кури грошей не клюють.
До Марти й Макара уже сунув Новаковський, і тільки тепер механік зміг роздивитися його уважніше: невисокий, літній, лисий… Настільки простацького вигляду, що скидався на трударя з пропагандистських плакатів радянських часів. Хоча — ні! Хіба трударі
