стояла ж, ні! Лежала на постелі, до себе манила. «Круто! — дивувався механік. — Останнім часом і без Ченової травиці все виходить. Сила волі таки мобілізує… Певно, я сильний».
Нані малювала дивного білявого хлопця. Миті на набережній вистачило, аби запам’ятати найдрібніші риси його обличчя. Та не це було визначальним. Вона запам’ятала більше — його експресію, почуття… У них не було фальшу. Ні, вона не мучилася над тим спеціально. Навпаки… Білий папір чекав чергового архітектурного ескізу. Нані відкривала альбом, окреслювала простір вертикалями… Упевнено домальовувала ризаліт — вона саме билася над тим, щоби логічно вбудувати його в різні архітектурні стилі. «Сіни»! Вона іронічно називала ризаліт сіньми, без яких не уявляла справжньої затишної оселі. Олівець зависав над ескізом — тарілка чужопланетян над Землею, що ті саме в роздумах: трощити цю планету на фіг чи все ж таки спробувати поспілкуватися, — торкався паперу. Поряд із чіткими лініями Нані малювала… очі. Замислювалася. Його очі випромінювали зухвальство і відчайдушний смуток. Чого більше? Брови констатували — більше смутку. Вуста… Тремтячі. Як намалювати тремтячі вуста? Олівець спотикався, ковзав…
Вона й давніше довірялася відчуттям миті. І донині перевіряла здатність архітектури бути логічним продовженням власних емоцій. На ескізах поряд із будинками, хатами, палацами виникали — осінній лист, дирижаблі, розкидані, поламані скрипки чи пагорб, що він більше скидався на величезного переляканого захеканого собаку: пузом до землі. А чи просто — сльози. Нані не бачила архітектури без настроїв навколишнього світу. Вони сповивали ескіз, та ніколи не виступали на перший план. Ситуація, активне тло — не більше.
Та цього разу все було інакше. Будинки з сіньми блякли, поступалися простором засмученим очам, що Нані малювала їх знову і знову.
Як дивно! Він сказав, двадцять сьомого квітня. Білі крокуси… Було. Та чому Нані ні того дня, ні пізніше не помічала погляду цих засмучених очей? Від них же — шквал почуттів. Як не побачила, мала би відчути… Вона завжди відчуває… людей. Ось тато… Їй не треба татових слів: вона відчуває його неймовірну, трагічну любов, у якій намертво злилися ніжність, туга за Анукою, страх за неї. А чи Боря… Батьки дружили, вони з дитинства поряд. Нані зі шкільної лави знала: Боря безнадійно і приречено закоханий… І до тата працювати пішов, аби постійно бути поряд із нею. Нані ніколи не прожене Борю, Нані ніколи не скаже йому: «Так…»
— О! Саня Макаров, — безпристрасно констатував сумний журавель. Він заїхав у київську квартиру Новаковських, щоби везти Нані в Проців. Натрапив поглядом на малюнок в альбомі.
— Ти знаєш цю людину? — вразилася Нані. — Цього не може бути, Борько!
— Чому?
— Я малювала не конкретну людину, — напівправда. — Радше емоції… Почуття.
Боря Рудь знизав плечима.
— Це Саня Макаров, — сказав. — Відвезу тебе у Проців, а по тому — чекатиму на нього в офісі. Справи…
— Я не їду в Проців! — здивувала сама себе, хоча насторожувало інше: хлопець з альбому має справи з її татом?..
— Добре… — Боря Рудь не звик ставити зайвих питань. — Тоді я пішов…
— Зачекай! Борько… Ну куди? Я… Я мучуся, а ти мене кидаєш. А ще друг. От скажи… Чому в цієї людини такі сумні очі? І вуста… Як намалювати тремтячі вуста, Борько?
Журавель знизав гострими плечима.
— Може, ця людина… закохана?
— Закохана?.. Хіба любов — таке горе?..
Журавель похнюпився.
— Знаєш… Як математик…
— Усе, Борько! Досить! Теорія функцій дає тобі відповіді на всі запитання?
— А тобі архітектура! Будуватимеш хату з сумними очима?
Нані скептично насупила чорні брівки.
— Ні. Для цього треба пізнати людину з сумними очима. А я її… не знаю.
Заспішила, ніби ще слово у баддю безглуздої розмови і з бадді — окропом.
— Ну, все… Побалакали, й годі. Мені в бюро… Мають уже доставити альбоми Клімта і Курцвайля.
— Підвезти тебе?
— Жартуєш? — здивувалася. — Іди вже, Борько, не сміши! Спішив же.
Бюро — теж на Оболонській набережній. Як і столична квартира Новаковських. «Місце компактного проживання», — жартував тато. Прораховано чітко: домівка, його офіс, Нанине бюро — усе на відстані двохсот метрів одне від одного. З вікна кімнати Нані видно татків офіс. З вікна кабінету Новаковського — бюро доньки. Віддалятися від єдиної дитини на більшу відстань не дозволяло навіки сполохане серце Ярослава Михайловича.
…Нані стояла біля вікна, дивилася на надто акуратний і надто зелений, як для спеки за вікном, газон перед татовим офісом. Ось до дверей іде Боря, мляво перебирає довгими, як у баскетболіста, але не такими міцними й м’язистими ногами. Ось поряд із ним зупиняється автівка… З неї виходить білявий хлопчина… Так! Це він. Макаров? Його звати Сашко Макаров?.. Гучно гримає дверцятами. Усміхається… Усміхається? Так! Не примарилося. Сміється задьористо й азартно. Від такого сміху вітри лоскочуться. А сум же де? Як і не було… Йде до Борі, показує немалу теку, говорить щось, жестикулює по-італійськи так… доречно…
Нані звела чорні брови, рвучко відійшла від вікна.
— Тато! — в мобільний. — Я їду до Процева.
— З Борисом? — уточнив трепетний тато.
— Ні. Таксі викличу.
— Чому так?
— Не хочу з Борькою! Він… у людях не розбирається! — спантеличила незрозумілим.
З таксі не склалося. Цього ще не вистачало! Новаковський прислав броньований «кубик». Нані забрала з бюро нерозпаковану посилку з Відня і, поки досвідчений водій керував на Проців, вивчала її зміст на задньому сидінні авта. Замість Курцвайля і Клімта їй надіслали один товстезний фоліант під назвою «Віденьский сецесіон». Засмутилася. У благополучній Європі усе плутають так само, як і в Україні. Почала гортати… Мозер, Хофман, Штер, Ольбрих…
— Треба було замовляти каталог Віденського історичного музею, — з прикрістю. — Там би вона точно була…
Перегорнула сторінку… Завмерла. На всю сторінку репродукція картини Курцвайля.
— «Жінка у жовтій сукні»… — прошепотіла. Вдивилася. — …Здрастуй, мамо.
Неймовірне відкриття Нані зробила зовсім недавно. Перебирала книжки і в одному підручнику, присвяченому модерну початку ХХ століття, побачила невеличку репродукцію. Макс Курцвайль був не тільки видатним архітектором, він малював неперевершено. На зеленому сап’яновому дивані легким ангелом завмерла жінка у розкішній жовтій сукні. Та не гармонія сюжету, кольору, не гра світла й тіні вразила Нані. Жінка на картині була неймовірно схожа на маму. Ні! Не так. То була Анука. Нані ніколи не бачила маму такою за життя. У неї не було такої сукні, і вона ніколи не збирала густе чорне волосся високо над потилицею, але то була мама. Ні! Не так! Вона стала такою десь там, у далеких світах. І Нані не мала у тому сумнівів. Вона би зірвалася до Відня: стояти перед тою картиною, сліз не ховати! Вона би замовила копію, але тато… Що станеться з татовим серцем? Нані не знала, як розпорядитися своїм секретом…
До чорного вечора просиділа у траві неподалік дому. Усе на маму дивилася. Молоду, задумливу, красиву, здорову, нескалічену… Коли сонце втопилося у воді, а навколо дівчини у повітрі закрутилась мошкара, вона врешті відірвала погляд від фоліанту, глянула на дім. «Господи! Що я накоїла?! — вразилася. — Навіщо я побудувала це страшне, неоковирне чудовисько?! Мама б ніколи не захотіла такого! У ті останні страшні дні вона малювала не дім своєї мрії… Вона намагалася відволікти і заспокоїти мене… Чому?! Чому я не зрозуміла цього?! Чому останній мамин подвиг перетворила на план будівництва?.. І як я тільки могла увічнити її біль, її страшний відхід, її тугу?! …Бідний тато!» Підхопилася. Ні, ні! Цього не можна так лишати. Вона знайде пагорб. Чи просто насипле його. На пагорбі виросте капличка. Замість ікон там буде «Жінка в жовтій сукні». А дім… Дім вона перебудує. Вона знає тепер, яким би мама хотіла бачити дім своєї мрії. Тато… Тато зрозуміє.
Нані скинула босоніжки. Притисла до грудей фоліант, пішла до ріки. Причал… Тільки причал можна не чіпати. Логічний, функціональний, зрозумілий. Сіла на дерев’яний настил, спустила ноги у воду і раптом відчула… Відчула… Озирнулася в бік густих куширів… По коліна в темній воді стояв… він.
— Ти… плив?! — спитала Нані.
Макар кивнув. Розвів руками.
— Охорона… По суходолу до тебе ніяк. По воді теж… складно, але вийшло.
— А чому… ти не знайшов мене у місті?
Він розсміявся.
— Я не знаю, де ти живеш. Уперше побачив тебе у квіткарні, вдруге — тут. Думав, гостя. Ти наказала Борі відвезти тебе до міста. Потім мені сказали… Ти тут… живеш.
— Я знаю, як тебе звати! — сказала вона визивно.
— Я теж…
Замовк, примружився — ліхтар на причалі якраз за спиною Нані. Вона його бачить. Її лице знову в тіні.
— Містика! — усміхнувся спантеличено. — Знову не видно твого обличчя. Я бачу тебе вчетверте і жодного разу не зміг роздивитися твоє лице. Ти… красива?
Нані знітилася. Дивний!
— Ти не знаєш?
— Ні.
— Ти не знаєш мого лиця. Ти не знаєш мого характеру і вдачі. Ти нічого про мене не знаєш! …Чому ти полюбив мене?
Макар видихнув, побрьохав по воді до краю причала. Торкнувся мокрою рукою тонкого шраму на дівочій нозі.
— Тут… Не знаю, як пояснити…
Від дому — шум. Вони обернулися водночас.
— Боря… — сказала Нані. — І охорона.
— Я, мабуть, піду… — сказав Макар.
Коли Боря Рудь із двома захеканими охоронцями добіг до причалу, Макар був поза зоною досяжності — відплив уже метрів на тридцять за водою. Боря щось болобонив про порушення периметру, охоронці віддано озиралися. Нані відіслала їх геть, запитала журавля:
— Боря! Я красива?
— Ти?.. Найвродливіша! — видав себе з головою.
— О-ой, дівчата! Саньок наш… Кабанчиком крутиться, очі сяють, либиться на всі тридцять два! Корочє, капєц! — докладала
