на свіжому повітрі — озеро, оленина, вино, лебеді… Із самого ранку мізки сушила: як сказати? Що відповість? А як скаже: обирай?! Марта не збреше: тільки Сашко! Жахнулася! То вона уже вибрала? Для чого ж розмова? А для того… Нерви коханцеві полоскотати! Аби знав, як за нею генерали впадають. Хай цінує, бо щось… гризе і гризе в серці.
Так знервувалася, що вирішила, як завжди перед важливими справами, вимолити помочі в Бога. Прибила пишну зачіску темною хустинкою, побігла до Чорнобильської церкви, що з Русанівки до неї найближче — через місток, залізничну колію і двісті метрів звичайного асфальту. Хай Господь допоможе, щоби Мартині перспективи вдало поєднувалися з Мартиними сердечними хотіннями. Хіба багато просить?
Богові, певно, оті Мартині прикрощі в печінках. Не дійшла до храму. По містку — дріб-дріб. Залізничну колію козою. На асфальтівку вискочила, через порожню пляшку перечепилася, упала — нижче коліна кістка хруснула.
— Закритий перелом, — байдуже повідомив лікар у приймальному відділенні лікарні швидкої допомоги.
Макар вухам не повірив!
— Правда? — перепитав на радощах. Зиркнув на Гурмана й аудиторів — дивилися на нього із цікавістю. — Тобто… Біда! Як же так?! Допомога потрібна? Я буду! Обов’язково! У мене тут аудит.. Як тільки зможу…
— Я уже вдома, — простогнала Марта у слухавку. — Гіпс наклали, нога дерев’яна. Я тепер і з дому вийти не зможу.
— Вдома? — насторожився. Зиркнув на бухгалтера й аудиторів. — На Русанівці?
— На Русанівці…
— Буду, — зітхнув із полегшенням. Доля допомагала, як найнялася. Мало того, що Марта гарантовано не вийде з дому, тепер і для аудиторів аргумент має.
— Іване Марковичу, — бухгалтеру значущо. — Сподіваюся, ви і без мене надасте аудиторам усі необхідні документи. Я — як знав. Зранку усе підготував.
— Що трапилося, Олександре Миколайовичу? — не втримався цікавий Гурман.
— Мама! — ляпнув. — Ногу зламала…
— Господи, Боже ти мій! — схопився за серце сентиментальний Гурман. — Біжіть, біжіть! Я сам тут…
— Безумовно! — відповів механік уже від дверей свого кабінету, де і товклися аудитори з бухгалтером.
Серце калатало: оце фарт! Вискочив у приймальню… Йому назустріч сунув Боря Рудь. Ніби такий, як і завжди. А нібито й ні…
— Боря?.. Поспішаю. Давай, коротко.
Рудь мовчав.
Макар примружився, глянув на журавля уважніше.
— Ти набухався, чувак?
Рудь закліпав оченятами під окулярами. Непевно смикнув рукою і раптом закричав фальцетом:
— Покидьок! Залиш Нані у спокої! Ти… Ти її не гідний! Ти — скотина! Ти у гуртожитку… Я пам’ятаю, як ти в принципі ставишся до дівчат! Для тебе немає нічого святого! Ти… Якщо ти скривдиш Нані, я тебе знищу! Я тебе… розорю і пущу голим по світу! Я тебе попереджаю вперше й востаннє — залиш Нані! Вона гідна кращого, а ти…
Макар розмахнувся. Трах журавля в клюв. Боря хитнувся і впав на підлогу.
— Олександре Миколайовичу… — Борині волання змусили переляканого Гурмана визирнути з кабінету. — З вами усе гаразд? Хто це? Що сталося?
Макар обернувся до бухгалтера, позаду Боря корчиться: «Сука! Ах ти ж сука…»
— Продовжуйте! — процідив.
Іван Маркович закивав слухняно, зникнув у кабінеті, дверцята прикрив аж занадто обережно. Макар присів біля Рудя, видихнув із прикрістю:
— Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?
— Пішов ти, виродок… — Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. — Ти… не розумієш! Нані.. Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!
— Я люблю її, — сказав Макар.
Журавель зіп’явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.
— Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?
Боря набундючився:
— Ти не розумієш! Я… заради Нані…
— Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…
Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.
— Що вона в тобі знайшла?
— Сам не знаю, — засміявся Макар. — Щастить… Мені просто щастить, Борю.
— А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…
— Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…
— Нані?
— Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде — як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. — Раптом захвилювався, розчулився. — Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…
Рудь смикнув головою: ні!
— Ярослав Михайлович чекає на тебе.
— Жартуєш?
— …За годину. У «Царському казані».
— Де це?
— В районі Собачого гирла.
— А де Собаче гирло?
— Сам шукай, — смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.
«Двадцять на дванадцяту». — Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.
— Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!
Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об’єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині — смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.
«Вона ж у павутинні сохла…» — подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.
— Ну… — чує голос Новаковського. — Розказуй!
— Що? — піднімає очі.
— Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…
— Точку?
— Мета в тебе є?
— Безумовно.
— Ну…
— Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…
— Перший?
— Десь так! — нахабство проривається хльосткою фразою — на!
— Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? — Новаковського важко вибити з колії.
— Ні. Все моє…
— Кому ти триндиш?
Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»
— Ну… Добре. Ближче познайомимося — розкажеш…
— Може…
Над гускою — муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» — Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне — й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?
— Саша… — Новаковський вимовляє Макарове ім’я демонстративно зворушливо. — Саша… — повторює підозріло. — Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?
Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?
— Не напружуй мене, Сашо! — наливається Новаковський. — Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!
— Не хотів, щоби ви знали…
— Та ти страху не маєш, покидьку! — шаленіє ніжний тато. — Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.
— Ви не розумієте! — плює механік. — Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.
Муха жере гуску — людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку — на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»
— Так… Досить! — Не Макарові. Спогадам. — Потеревенили, й годі.
— Добре…
— Що «добре»?! — знову не втримується. — Ти уважно слухай… Сашо!
Макар не відводить погляду.
— Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я — не проти…
— Добре…
— Що «добре»?! — аж тремтить. — Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…
— Згода.
— Що ти так швидко на все погоджуєшся?! — Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.
— Не на все…
— Правда? І що мені зась?
— Не покину…
— Нані?
Киває. За-араза!
— Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… — Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці — а-на! Муху бив. Промазав.
— Отже, так… — наважується. — У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?
«Авжеж! — подумки смикається механік. — Пересплю з Нані — загризеш, не подавишся!»
— Безумовно.
— Дивись… Слово — закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?
— Безумовно, — повторює приречено.
Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»
Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами — хоч вий. Уже і вітер помагати взявся — підняв куряву, підганяє — цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить — і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.
Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.
— Сашенько… — у слухавку. — Мені
