зателефоную… коли скінчу. Добре?
— Безумовно, — процідив Макар і ввірвав зв’язок.
Вересневий вечір дурив — літо, розливав теплу кров помираючого сонця. Вона притишувала звуки і рухи, ворожила — спішити нема куди, допийте спочатку цей день.
Макар кволо сунув у бік цирку, дивився на щільний потік автівок. Здавалося, вони не по заторах скніють — неспішно сунуть верблюдами у нескінченному каравані, набиті більше жаданнями й мріями, ніж людьми й крамом, і навіть пронизливі сигнали потягів від близького залізничного вокзалу не псували ілюзії несподіваного і нелогічного спокою. «Куди я йду? — думав байдуже. — І чому мені усе пофіг? Може, трава так діє?..»
Зупинився біля підземного переходу поряд із грудастою тіткою — у кожній руці по п’ять букетиків волошок, під ногами — відро синіх квітів.
— Цвіти, цвіти! — вигукувала неоковирне.
— Мальчік! Цвіти не треба? — запитала Макара.
— Давайте…
— Двадцять!
У Макаровому портмоне — самі сотні.
Грудаста тітка роздратовано пхикнула — знову сотня! — заходилася шукати здачу. Мигцем оцінила Макара, поманила пальцем.
— Дєвочку хочеш? Давай, пограйся… Недорого… І мені добре: однаково здачі давати нічим.
Макар прислухався до себе: хімія нахабно ґвалтувала фізику. У горлі стало гаряче. І навіть грудаста тітка здавалася… сексуальною.
— А дєвочка хто? Ти?.. — запитав уїдливо.
Тітка реготнула — жартівник! — кивнула на худе дівча років чотирнадцяти у легкому сарафанчику — сиділо на парапеті циркової огорожі, гризло насіння, плювалося червоними від помади губами, роздивлялося клоунів на афіші.
— Давай, давай… — умовляла тітка. — Пограйся… У нас тут квартирка за рогом…
— Ну, давай…
За п’ять хвилин у під’їзді звичайної п’ятиповерхівки поряд із пафосним будинком Марти двоє туберкульозних мужиків із синіми від зонівських наколок руками притисли механіка до стіни. Один тримав за горлянку, другий вправно вивертав кишені. Портмоне, годинник, мобільний…
— І в рожу йому дайте! — нахабно вигукнуло дівча. Поруч тирлувалося, спостерігало.
— Пельку заткни! — цикнув один із мужиків. Посунув геть услід за другим, та потім чогось обернувся, харкнув Макарові під ноги і таки врізав. У живіт. Під ребра.
Макар задихнувся і впав на підлогу.
До цього дня механіка Макарова били тільки раз у житті. Гоцик. По ділу. Гоцик взагалі зробив для нього немало добра…
Макар лежав на запльованій підлозі чужого під’їзду, паморочилося… Та він бачив: горобці цвірінчать, сонце у вікна… Орендована квартирка на Костянтинівській — вони розкошували там утрьох: він, Гоцик і Люба. Гоцик знущався з філології в універі, Люба вивчала соціологію в Могилянці, а він, Макар, мав стати механіком після «Політехніки». Голота! Один на трьох провалений диван, пиво і цигарки на останні. Вони з Гоциком любили Любу. Не зізнавалися — ні їй, ні собі, ні один одному. А Люба кохала красунчика Макса. Він приїжджав по неї на крутому «мазераті», і Макар із Гоциком давилися пивом, підглядаючи, як Люба летить до любого. Вона боялася здатися Максу недолугою і затурканою… Вона соромилася власної цноти. Вона обрала Макара, і він погодився на той дивний секс не заради Любиної любові до Макса. Без надій сподівався стати для рудоволосої гордійки тим єдиним мужчиною, до якого вона обов’язково повернеться… А Люба… щезла! Зникла без сліду, і Гоцик, замість їхати додому, узявся шукати Любу. Ні, він не просив механіка стати поряд. Він навіть глузливо всміхнувся, коли побачив зібраний рюкзак і квиток додому… І Макар залишився. Пошуки привели до Любиного коханого Макса. Від Макса ланцюжок довів до його жирного тата — впливового нардепа Володимира Гнатовича Сердюка, а поряд із нардепом намалювалася його помічниця Марта, енергійна жіночка років сорока. І отут… Тут скажений, як ведмідь по весні, Гоцик запанікував: упізнав у гладкій тітці з обвислим задом випадкову коханку, з якою переспав півроку тому на політичному ґрунті, шукаючи швидкого заробітку. І вперше попросив механіка:
— Макар! Візьми на себе Мартазавру, мать її… Розпитай… Може, знає щось про Любу.
Гоцик називав Марту страшною, як первісні жахи, Мартазаврою і знав її сексуальну примху: любила стара корова, коли коханці їй потилицю чухають. Із тим знанням Макар і пішов на зустріч із Мартою…
Так… Гоцик зробив для Макара немало добра… Й трьох місяців не минуло… Гоцик, певно, й досі скніє на Костянтинівській, бігає в універ, а механік… Перейшов на заочний, живе у дворівневих апартаментах коханки Марти і — отака іронія! — працює помічником того самого нардепа Сердюка, чийого сина так любила Люба… Побачили би вони його зараз…
Зіпнувся на ноги.
— Ні, не зараз… — у животі дірка. «Бріоні» — ганчірка, туберкульозна слина на штанях. Козли…
Визирнув із під’їзду, наче двійко з наколками і хвойда й досі поруч. Нікого. Скосив очі у бік Мартиного будинку… Біля нього саме зупинився звичайний для бідних чиновників «мерседес» CL-класу. Із салону випурхнула весела, як весняна пташка, Марта, за нею на світ божий поліз дебелий, схожий на обкусану картоплину дядько з погонами полковника на міліцейській формі. Махнув водієві — відпочивай, посунув до апартаментів за пташкою услід. Парочка аж ніяк не скидалася на ділових партнерів…
Макар учепився в ручку під’їзду, зіщулився, озирнувся злодійкувато, наче його ганьбу бачив цілий світ. «Блін, я таки “мальчік”…» Ноги самі понесли геть. Метрів за десять побачив у кущах випатране портмоне. Ключі від автівки й апартаментів валялися поруч.
— Сюрприз… — наче ніяким боком. Наче ключі від апартаментів прихопили туберкульозні. Слідкували за ним давно й уважно. Пограбували у брудному під’їзді тільки заради того, щоби забрати їх, і оце зараз швидко й безшумно відчиняють двері Мартиного барлогу. Вона, певно, уже заскочила на картоплину, а тут — сюрприз! Туберкульозні на порозі. Лежати й сцяти від страху! Голий полковник — не полковник! Зґвалтують Марту жорстоко й безбожно прямо на міліцейських очах, гаманці заберуть, килими, порцеляну, телек! Є що! Персні здеруть, сережки — разом із вухами!
…Ключі від апартаментів валялися в кущах. Поруч із порожнім портмоне і ключами від «кіа».
— Речі треба було забрати…
За хвилину — далеченько від цирку втік. Крутив кермо — і куди?! — м’язи на ногах викручувало, наче на гору пішки. Думки захекалися: то до Мартиних апартаментів войовничо кинуться, то давай годувати планами зі смаком димедролу. Пручався: розберуся!
До тями прийшов, коли «кіа» скотилася з Європейської на Поштову площу, і механікові раптом з біса невтримно захотілося побачити Гоцика. І Любу… А як повернулася?
Вікна прихистку на Костянтинівській зяяли темними питаннями. Макар залишив автівку біля воріт внутрішнього дворика, посунув усередину — ружі, кіт, лавка під вишнею, рипуча веранда, що вони з Любою й Гоциком називали її космосом. Піднявся дерев’яними сходами, смикнув двері помешкання, де ще зовсім недавно вони ділили на трьох біди й мрії. Нікого. Усівся у плетене крісло, що так і стояло на веранді, — зимно щось… І спогади не гріють. Нікого. А он за сусідніми дверима старенька Роза Сигізмундівна жила… Померла… Аби не померла, про всіх би Макарові розповіла. Спостережлива була…
Двері Рози Сигізмундівни відчинилися. На веранду визирнула лиса дівчина у військовому френчі та шортах.
— Чому ти лиса? — запитав Макар.
— Ти хто?!
Макар кивнув на власні двері:
— Я тут жив… Не знаєш, тут хтось мешкає?
Лиса дівчина знизала плечима:
— Я тиждень тому в’їхала. Не бачила нікого.
Макар кивнув, підвівся. Геть.
— А чого ти лиса? — запитав від сходів.
— Я не лиса! Я підстриглася на нуль! — із прикрістю вигукнуло дівча, гепнуло дверима.
Макар засмутився: ну, так… Різниця між завойовником і альфонсом — приблизно така сама. Хоча… Завойовник досяг мети, альфонс тільки… розбігається для стрибка. Нормально… Він альфонс!
…Вечір зливався з ніччю, укривав Дніпро прохолодою, навіював: скоро замерзнеш. Річка хвилювалася, тікала на південь… Макар сидів на гранітних сходах набережної біля пішохідного мосту, топив погляд у воді — як же він розумів відчайдушні жадання ріки! Куди не біжи — твоє місце тут. «Отож-бо, — признався. — Аби скоріше Сердюк із Брюсселя повернувся. Стати для нього незамінним. Так, щоби далі вже без Марти… А до тих пір… Нормально. Я альфонс».
— Добре, що сумку не взяв…
Місяць уже височенько застиг над водою, коли Макар плюнув у безнадійну річку, поплентався до автівки. Набережною тинялися люди, пили пиво, сміялися безтурботно. «Марнуйте час, йолопи!» — хмикнув роздратовано. Від’їхав від набережної, озирнувся і раптом подумав, що згори все це кодло можна легко покласти з одного кулемета.
— Цікаво, стара чекає?.. — наче з поля бою.
Стара не вважала себе старою. Озиралася на Мадонну, Демі Мур, але частіше на Ірину Білик. Із нею іноді заочно ставала до суперечки: якого біса на люди мальчиків виводити?! Е, ні! Марта не така наївна. Марта напевно знає: на життя треба генерала шукати, а що ти собі для серця і здоров’я маєш — при собі й тримай. Щоб не наврочили… Оце намолила собі Сашка, розщедрилася здуру — надто вже до серця припав. А тепер хвилюється — аби не задурно… Як не бачить його, усе цифри складає, і волосся дибки: за два місяці двадцять п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто один долар профінькав. А як він одяг скине й голий апартаментами — Аполлон, — так ще би давала й давала, усе би задля нього зробила… Хіба що справи би не відклала: надто дорого заплатила за нинішнє благополуччя. Так і Сашко справу на перше місце ставить. Може, того й злигалися, що Марта побачила у білявому студентові себе саму тринадцять років тому.
Ох, і часи були… Училка-фізичка із задрипаної Соснівки, що під Конотопом, до дев’яносто п’ятого Марта тільки тим і рятувалася, що м’ясом у Москві
