фініш там, де механік промацував можливості старту, тож про що з ними?.. Самі визначили себе маленькими — не роздивитися.
Проте були й треті — малопомітні, впливові, багаті. Такі, як Марта… І Макар подякував Богові за те, що роздивився у гладкій тітці з обвислим задом немалий діловий потенціал: Марта зробить його нардепом. Та що більше спостерігав за народними обранцями, то ясніше розумів: ох, і марудне діло. Усі депутати логічно розпадалися на дві купки. Перші — політиканствували все життя, постворювали партій, дехто — не одну, і все заради того, аби брати гроші за лобіювання в парламенті чужих інтересів. Другі таку важливу справу чужим не довіряли, тож відстоювали власні грошові інтереси персональними депутатськими картками. Певно, були й треті… Справжні… Та хіба їх розшукати у мінливій депутатській юрбі?
До заповітної мрії — стати багатим і незалежним — тільки два шляхи: зануритися в політику по тім’ячко, щоби врешті прибитися до більш-менш значущої партії, разом із нею влитися в парламент, або мати власний бізнес… Тоді партії самі приповзуть.
Макар — хоч у кишенях вітер — схилявся до другого варіанту.
— Мати власну справу, — розмірковував. — Нормальний хід…
— Скоріше би Сердюк повернувся… — цідив. Без Сердюка усі смикання — коту під хвіст. Нічір…
Однієї такої темної години Макар допізна засидівся в депутатському офісі на пару з Сердюковим іміджмейкером Ромою Шиллєром. Шиллєру — обробляти одкровення шефового тестя, Макарові — несила у Мартині пазури. Ото й товклися. Зголодніли, замовили піцу, видудлили пляшку «Cardhu» з депутатського сховку. П’яний Шиллєр умостився у шефове крісло, хитався, дивився крізь механіка скляними очима.
— Макаров! Не ображайся, але ти… Ти, сука, — курка! Догнав? Навіть не півень! Півень хоч курку трахає, а ти… Курка! Тупа посередність, що вірить у власні куці крила, і її за оцю віру траха-а-ають усі, хто тільки може. Що ти тут шукаєш, чувак? Чого сподіваєшся? Ти — не полетиш! Ти — ніколи! І оця посада… Шеф… Оце все — не допоможе! Повір!
— Помиляєшся. — Макар ледь стримав лють.
— Я?! Ніколи! — запевнив Шиллєр.
— Невже? І коли зрозумів? Коли писав книгу під диктовку Сердюкового тестя? Як воно — бути літературним негром старого? Крила відростають? — Півпляшки шотландського віскі не минулися, Макар утрачав пильність.
Рома Шиллєр нервово смикнувся, одним пальцем намалював у повітрі: но-но!
— Що ти знаєш?! Спеціальне завдання! Стратегічно важлива інформація! Таємні джерела… Блін! Як же мене дістав цей маразматик! Коли ж він уже сконає, виродок!
Рома Шиллєр схлипнув, упав мордою на стільницю нардепівського стола і відрубився. П’яний Макар ледь зіп’явся на ноги, зміряв іміджмейкера звірячим поглядом і уже хотів був податися геть, та наштовхнувся очима на фото на стіні — зі світлини посміхалася шефова сім’я: гладка дружина Євгенія, син Макс, якого так кохала Люба.
— А-а… Ти… — без добра сказав механік Максові.
Штовхонув Шиллєра, тицьнув пальцем у світлину.
— Ти Максову тьолку мав? А я тобі скажу: ти — ніколи! А я мав! Спочатку я, а уже потім Макс! Люба… Пам’ятаєш, шукали її минулого літа… Думали, потонула. А вона… поїхала… Мабуть, не змогла після мене з Максом…
Гикнув, виматюкався.
— Погано ти мене знаєш, Шиллєре!
Рома Шиллєр тільки захропів у відповідь.
Макар плюнув іміджмейкеру під ноги, поплентався геть. «Курка… Зачекай, дурний йолопе! Ще будеш дупу цій курці цілувати…»
Наступного ранку Рома Шиллєр уїдливо зиркнув Макарові у вічі, закивав бовванцем:
— Поважаю, поважаю…
— За що? — Макар не міг пригадати, що такого особливого бовкнув учора Шиллєру. Голова розвалювалася.
— Ну… Мужик!
Макар зиркнув на світлину на стіні. Напружився.
— Тобто?..
— Ти ж не вирубився вчора, як ото я! — нахабно усміхнувся Шиллєр.
— Ти був не останній, з ким я вчора бухав, — буркнув.
І то правда. Вчора він ще багато чого встиг. Залишив п’яного Шиллєра у депутатському кріслі, автівку біля депутатського офісу на Печерську — куди п’яному за кермо? — викликав таксі. Поки тупцював на порозі офісного центру, ловив дрижаки березневої прохолоди, дурним бавився — роздивлявся автівки, вибирав, яку би хотів мати. Ні, «мерседеси», «лексуси», «бентлі» та «мазераті» для людей без фантазії. Він купить витончений елегантний «ягуар». І Марті в ньому місця не знайдеться… І придуркуватий Рома Шиллєр зійде заздрісною слиною…
Коли поряд загальмував іржавий «ланос» — таксі викликали? — навіть образився. Цирк!
— До цирку…
Їхав, дратувався: чому кляте життя щохвилини нагадує: знай своє місце, хлопе!
— Подивимося… — вийшов біля підземного переходу, почвалав у бік Мартиних апартаментів, та раптом на парапеті біля цирку побачив худе дівча з червоними від помади губами — сиділо собі, гризло насіння, наче не ніч — білий день.
— Ось ти й нарвалася, сучка!
Макар устиг ступити лише кілька нетвердих кроків, коли дівча підхопилося, гайнуло у підземний перехід.
— А-а… Рятуєшся?.. Не вийде! — Хмільна лють у скроні.
Слідом біг. Вискочив на поверхню біля універмагу «Україна» — де?! Дівча спокійнісінько стояло біля фургончика з шаурмою, з апетитом жувало грубий бутерброд, з якого стирчали стрілки зеленої цибулі, залишало червону помаду на скоринці черствої булки.
— Зараз… Я тебе нагодую… паскуда! — Хитався-сунув…
Зі спини підкрався. Ухопив дівча за руку.
— Ну… Привіт, красуне!
— Шо нада? — Дівча відреагувало миттєво — колінкою механіку в пах, бутербродом у пику.
Він сміявся, як дурний, не відпускав малу. Смикав до себе.
— Шо нада? Тебе, сучко мала! Забула, як минулої осені твої другани мене у під’їзді розділи? А хто мене туди заманив? А? Згадала? Лягай, стерво! Отут я тебе…
— Та без проблем! У мене сифіліс! Поділюся безплатно.
— А! Відмазуємося… Не допоможе, падло вокзальне!
— Саня! У неї справді сифіліс… — почув за спиною. — А може, вже й СНІД.
— Може, і СНІД, — підгавкнуло дівча. — Мені в падло перевірятися…
Механік озирнувся. З пащі яскраво освітленого фургончику на нього дивився Фома.
— Фомін, ти? — Макар так здивувався, що й про малу хвойду забув. Розімкнув руку — пішла геть!
Дівча й не думало тікати — роздратовано кинуло зіпсований бутерброд на асфальт.
— Олегу! Зроби ще один…
Макар спантеличено кліпав: Олег Фомін, одногрупник із «Політехніки»… Якого біса він тут?.. Патлате, зарозуміле, у виші від нього гонор хвилями розходився: усі лузери — він один правду життя знає. Хай інші горбатяться, Фомі на роду інше написано. І хіба у цьому фургончику Фомі щастя? Хвацько ліпив із черствої булки нову смакоту для привокзальної хвойди. Усміхався Макарові.
— Ти як?
— Круто.
— Диплом пишеш?
Диплом? А, ну, так… Хтось пише… Макар уже забашляв.
— А ти?
— Написав… Не проблема. Наші кажуть, ти у шоколаді. Колеса маєш…
Макар засміявся придуркувато. Колеса? У їхній групі «колеса» мали всі, хто хотів.
— Блін, Фома… Давай… За зустріч…
Фома кивнув, простягнув бутерброд малій.
— Скажи Араму, я зачиняюсь… — до дівчини.
— Зачекай! — Макар знову ухопив малу за руку. — Де ті козли, що мене…
— Саня, не наривайся… — порадив Фома.
— Не наривайся! Бо точно трахну! — вигукнуло дівча, спокійнісінько пішло геть.
— Фома, що за фігня? Якого біса ти оцю паскуду захищаєш? — Ліз у фургончик, дивувався. — Що ти взагалі тут робиш?! Хіба ми на це вчилися?
Горілка після віскі. Нормально. Тісний фургончик без вікон — капсула космічного корабля: усе, що ззовні, цікаве, але другорядне. Вижити би тут, усередині обмежених залізними стінами, смердючих від пересмаженої олії, паскудних апріорі трьох квадратних метрів сумнівного прихистку.
— Як сам?
— Та нормально, Фома! Нормально! Півтори штуки баксів зарплатня, тачку купив. «Кіа Сіїд». Живу тут неподалік… Біля цирку, — вихвалявся горделиво. Давно мріяв утерти ніс колишнім друзям.
— І де зараз платять півтори штуки?
— Неправильне питання, Олежку! Інші помічники нардепів і штуки не мають, а я…
— Ти помічник депутата?
Кивнув із гордістю: що, Фома, щелепи від прикрощів звело?
— А ти? Блін, я очам не повірив… Ти й шаурма. Лажа, чувак!
— Не скажи… — Фома знову налив. Підняв пластиковий стаканчик. — Зате не шістка!
— А хто ти тут? Хазяїн? Не тринди!
— За нас!
— Та пішов ти! — Макар хитався. — Ти мене шісткою назвав? Чувак! Ти мене назвав шісткою?
— Саня, а хто ти?
— А ти?
— Я? — Фома перекинув стопку. — Я в нормі. Накрав тут трохи… У вірменів… На літо автомийку відкрию. На ДВРЗ. Батьки мені півбудинку відписали. Жити можна. Головне — двір великий. Для автомийки — саме воно.
— Мийку? Чи не фонтан!
— Власне діло, Саня. З власного діла мене ніхто не вижене… І роботу шукати не треба. Наші тепер тільки те й роблять, що резюме розсилають. Голяк, Саня. Нікому не потрібні. А власне діло… Це — перспектива. Середній клас. Зрозумів? Єдиний шлях… Так що я в нормі. А ти…
Макар тільки відмахнувся — теж мені відкриття! Уп’явся у Фому тьмяним поглядом. Козел! Чого не захлинаєшся від заздрощів, наче своєї шаурми об’ївся?!
— Чувак, я не шістка! Ти зрозумів?
— Усе нормально, Саня. Не шістка. Ще по одній?
— Пішов ти… — проварнякав механік і сам пішов. — Оце завтра твоєї шаурми тут не буде! Побачиш, хто тут шістка…
На вулиці віяло весняними пахощами. П’яний Макар чвалав до печери, де на нього чекала страшна звірюка Мартазавра, бурмотів дивне…
— Мийка? Блін, придурок… До кінця життя ті автівки митимеш… Не для того я з Костянтинівської від Гоцика з’їхав, щоб шаурмою блювати…
Згадав несумне життя на Костянтинівській, засміявся
