нервово наказує. - Аби дістатися до місця проведення балу, треба йти по ромашках… - замовкає. - Ні! Йдіть туди самі! Зустрічатимете гостей разом із Заксом!
Юлія страшенно змерзла - не літо. Киває.
- Ковдру… Можна мені взяти одну ковдру?
- Ну, звичайно! - сміється Макс. - Грійтеся, Скачко! А ми з Дорою зустрічатимемо гостей тут! Ідіть же! Скоро!
Який там “скоро”. Туфлі на шпильці. Довга сукня сніг мете. Поверх тільки норкове манто. Скачко обережно шкандибає стежиною у темряву. Зникає за мить.
- Гарно придумано, Доро?
Дора приголомшено роззирається - та що ж це?!
“Ні…” - заперечливо хитає голівкою.
Та сперечатися ніколи - до паркану одна за одною під’їжджають блискучі автівки. З них виходять прикрашені камінцями розфарбовані пані у вечірніх сукнях, пани у смокінгах. Ошелешено роззираються, та не питають: що в біса відбувається?! Витримані. І не таке бачили. А як це просто різдвяний розіграш? Непроста людина запросила. Володимир Гнатович Сердюк, кажуть, теж буде! Та й інші, не менш впливові. І навіть віце- прем’єр! Треба б без істерики. Гості линуть до Макса.
- Вітаємо!
- Прошу! Прошу! - Макс так приязно посміхається, що гості вірять - усе те й дійсно розіграш. Зараз спалахнуть теплі вогні! Світ наповниться звичним комфортом і розкошами - неодмінними супутниками будь-яких благодійних справ селебрітіс.
- А бульйончик Августа буде?
- Обов’язково! - обіцяє Макс. - Це наша фірмова фішка!
Гості з надією кивають, один за одним тупцюють стежиною,
зникають у темряві. Тільки одна панянка й смикнулася.
- Несторе! Я туди не піду! - прошепотіла відчайдушно.
Пан у смокінгу посміхнувся Максові оптимістично: мовляв, вибачте! Зиркнув на панянку вовком: що ж ти мене соромиш, паскудо! Обійняв залізними пазурами, поволік жертву в темряву. І десь там, у глибині захаращеної території, Дора врешті помітила слабкі вогні.
- Свічки запалили, - раптом дуже утомлено говорить Макс. - Нам час, Доро. Усі приїхали. Зараз і почнемо.
Ступає на стежину, очі у землю.
- Ромашки… На ромашки не наступай!
У покинутому цеху немає освітлення. Немає опалення і туалету. Похмурий простір освітлюється тисячами свічок так яскраво, що видно навіть кілька дерев’яних лежаків при стінах і щурячі кубла в кутах. Тхне гімном і сцяками, і одне це уже свідчить: тут ще живуть люди… Добре, що шибки не вибиті. Знадвору до скла сніг прилип: цікаво, що відбувається?! Посередині цеху розчищена площадка метрів триста завбільшки. Заслана червоними килимами щільно. Столи у білих скатертинах півколом навколо невеличкого подіуму з мікрофоном. Гості не сідають - туляться одне до одного на червоному килимі, ошелешено зиркають на биту цеглу. Гості все ще не вірять, що все це - насправді.
- Дизель- генератор гуде! - одними вустами шепоче ошелешений кремезний сивий пан силіконовій юнці у сукні з літньої колекції “Prada”. - Зараз пожене сюди тепле повітря! Зігрієшся, кицю!
У киці не ворушаться сині губи, кліпає накладними віями: не доживу, пупсику… На краю килима - одною ногою на червоній вовні, другою на битій цеглі - заходиться німим гнівом Володимир Гнатович Сердюк, подумки переписує Гоголя: я ж тебе породив, сучий ти сину! Я ж тобі усе віддав! Бери, тільки не вдавися! Що ж ти чудиш, гадюко?! Що це ти утнув, мать твою! Мати поряд. Насторожено поправляє масивні золоті прикраси на пузяці, посміхається оптимістично: зараз станеться диво, шановні! От побачите! Мій Макс такий неординарний! Недарма півжиття у Європах. Десь тут мерзне і Ярослав Новаковський із донькою Нані. Колись білява Олюня з солідного економічного видання - нині руда - спирається на руку підстаркуватого колеги Олександра: оце бал?! Та головне - тут стовбичить віце- прем’єр, хай би йому грець! І як тут ломонутися геть, коли те цабе - ні з місця?!
- Сюр… - задумливо каже татові Нані Новаковська.
- Реальність, - зітхає той. - Горілки треба, бо похворіємо…
Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина - ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем єру - бітте!
Макс із Дорою з’являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки - так тепліше!, нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!
Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною - як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею - як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.
- А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? - обурюється товстий пан у окулярах.
- Понти… Понти визначаюсь статус! - відповідає йому жвавий молодик. - Це його охоронниця. От побачите - раптом що, стрілятиме першою і без промаху!
- Тіпун тобі…
- Ні, ви гляньте! Кажуть, Макс без неї ніде не з’являється. Здається, він започатковує нову моду. Назавтра всі з екзотичними панянками за спинами ходитимуть. Чи з мавпами!
- Він навіжений? На ранок зляже половина влади цієї держави! - бурчить сивий пан.
- Цей нахаба вкрай сексуальний, і він це знає! - муркоче худа пані постбальзаківського віку в леопардовій шубці дебелій подружці з грудьми, що лізуть із декольте.
- Я у такому цеху починав у дев’яностих, - похмуро констатує бритий наголо чоловік з кривими ковбойськими ногами, впадає у спогади. - Бля… Ну, точнісінько у такому. Кут орендували, насичували ринок бразильською кавою з-під Одеси. Вночі працювали, бо вдень там карданвали для КамАЗів виробляли.
- Пупсику! Я хочу пі-пі…
- Кицю! Відійди у кут! Там темно…
- Ти… Ти знущаєшся?!
- Панове! - Макс починає говорити, і Дора усміхається, бо гості дисципліновано, як соняшники до сонця, повертають голови до мікрофона. Дора не знає, що говорить Макс. Тільки читає обурене здивування на лицях гостей.
- Шановне панство… - веде Макс. - Даруйте! Реальність руйнує будь-які плани і наміри. Ми хотіли спочатку пригостити вас симфонічною музикою, потім різдвяною трапезою і тільки потім перейти до найголовнішого… До того, заради чого усі ви сьогодні відклали справи і вшанували своєю присутністю благодійний бал, де ми збираємо кошти для нужденних. Але… ця клята реальність… - Макс замовкає, роззирається. - Ця! Що навкруги нас… У цій реальності живуть тисяч і наших співгромадян… У ній неможлива симфонія… І щедра трапеза… І звичне нам тепло… І ніякі аукціони, як прояв примхливої щедрості… - додає несподівано рішуче. - Тільки як прояв чеснот врятованої душі.
Гості остаточно губляться, кидають косяки на віце-прем’єра.
- Тобто? Аукціон відміняється? - хрипить той: і радий би гримнути владно, та змерз, як цуцик.
Макс мовчить. Макс вдивляється у лиця гостей. На иодіумі виникають Юлія Скачко і Ганна Іванівна, з одного боку встановлюють на подіумі прозору скриньку для пожертв. З другого кладуть кілька ковдр.
- А це що?! - врешті подає голос Сердюк-старший.
- Ковдри… Вибір же завжди є. Можна врятувати душу… А можна тіло…
- Пупсику! Я хочу ковдру! - цокотить зубами силіконова юнка у літньому “Prada”.
- Сто доларів за ковдру! - вигукує літній коханець юнки.
- Знущаєтеся? Вона у магазині п’ятсот гривень коштує! - недобре усміхається Макс.
- Тисяча! Доларів! - оголошує віце- прем’єр, і ніхто не наважується перебити ціну. - І налийте мені ще!
Макс власноруч огортає владне тіло теплою, спеціально підігрітою ковдрою, наливає горілку в гранчак.
- Зараз буде наш неймовірний гарячий бульйон! - обіцяє похмуро.
Тремтяча юрба заводиться:
- Тисяча! Півтори! Дві…
Дора спостерігає, як за двадцять хвилин бурхливих торгів теплі ковдри розлітаються поміж гостей, приносять фонду 150 тисяч зелених. Нізвідки виникають офіціанти, розносять олов’яні миски з гарячим бульйоном. Врятовані тіла у ковдрах врешті зігріваються, розсідаються за столиками - однакові, як однояй- цеві. Зверху лине музика, і тільки тепер гості помічають симфонічний оркестр, що він розмістився на металевих конструкціях під дахом цеху.
Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.
- Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? - пані Женя облизує олов’яну ложку, яка б символічно мала об’єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.
- Абсолютна істина! - шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Аль- фредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх усюд з”іжджалися, аби скуштувати. А справ тих - відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно” зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…
Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися - ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звіз- да ясна?..
- Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? - питає Август.
- Провели, - похмуро відповідає Макс. - Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п’ють і радіють, що не померзли.
- А ви стратег!
- Мене зараз знудить, - відповідає Макс. - Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.
- Дора вкинула. Я бачила, - сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. - І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу….
Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.
- Тисяча гривень, - телеграфно доповідає Юлія Скачко. - Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі
