Слово…
Дора притискає блокнотик до грудей, читає по Максових вустах, геть нічого не розуміє: про що він? Навіщо так багато слів?
Макс не помічає збентежених Дориних очей. Думок і сумнівів - годин на п’ять вдумливого монологу. Про честь, звитягу, вроджену шляхетність, бруд на щойно вимитих долонях, зворотну реакцію - та вшануй же, юрбо, визнаючи гідні справи. Не плюй у писок ближнього, людино! Не все ж життя тобі у юрбі животіти заради оманливого відчуття безпеки, що воно у зграї тільки і є. Колись же - відійдеш. Принаймні додому заскочити хоч на годину, аби з відразою змити із себе істерику масового божевілля. І от тоді… Коли - сам-один, нікого поряд… Знайди у голові хоч одну думку. І проростити її заради усього святого, щоби…
Макс задихається. Замовкає. Усміхається гірко - перед ким душу навстіж?
- Доро!
Дора дивиться, очей не зводить. Тремтить… Ох, нещасний. Простягає тоненьку руку, ніжно веде по Максовій щоці - та заспокойся, тихо, тихо… У тебе все буде дуже… дуже, дуже добре! От повір мені!
Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!
- Ти… поговорити хотіла, - мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.
Дора відкриває блокнотик, пише швидко.
- Маю працювати. Заробляти, - читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.
Яке паскудство! Він їй - найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих - Одрі! - ніхто не помічав…
- І… скільки мама тобі платила?
“1 тис.”, - виводить Дора.
Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню - на!
- За грудень, - вимовляє чітко. - Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати - то найтяжча праця. До нового року - так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?
Локони тремтять - гак, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів - ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…
- Забудь, - відмахується Макс. - Тепер я…
Хотів було сказати - “твій хазяїн”, а - ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. “Володар, керуючий, пан…” Та що ж це?!
- …Хазяїн, - здався. - Тепер ти у мене працюєш, - додав непотрібне. Упав у формалізм. - Питання є?
Є! І очі додолу.
Макс усміхнувся поблажливо - дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з’явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз’яснюватиме. Він - таємниця, варта уваги. Дюк.
- То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… - дозволяє милостиво.
Дора киває - зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.
- Ну! Сміливіше! - підбадьорює Макс.
Дора смішно закусюе губку і врешті пише: “Не скривдь мене”.
Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…
- Боїшся мене? - і збудження раптове.
“Так, так”, - киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак… Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна - може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.
Макс дивиться у чорну безодню.
- Ніколи, - каструє сам себе. - За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?
Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно - дякую… Усміхається винувато.
- Врешті! - іронічно говорить Дюк.
Торкається Дориної щоки.
- Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…
Щоденник роздобрішав - ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори.
Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там - бозна-що. Одна стіна - шоколад. Інші - молоко з медом. Дорі б волю - галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.
- А більшого й не треба, - сказав Макс. - Тут - спати, перевдягатися, читати… Читати - обов’язково. їдять нормальні люди у їдальні. Миються у ванній. А увесь інший час у кімнаті робити нема чого. Життя не тут вирує.
Так, так. Електрошокер байдикує - й не знати, у якій кишені забула. Засинає скоро. Мама сниться. І Ромко. А тато - ні. То через Галю. Вірші татові інколи сняться - “люба - згуба”, “море - горе”, “рада - зрада”, “сало - мало”. Замкова гора сниться, пані комендантова Софія Хжановська. Дора б теж убила ворога. Якби був такий.
А усі навкруги - вкрай лагідні. Ганна Іванівна щоранку папірчик Дорі подає:
- Прошу, пані Доро. Ваш розклад на сьогодні.
А там - три слова: підйом, життя, спати.
Дора усміхається - хіба за це платять? - спішить поратися по хаті. Має заробляти. Спочатку вмовила Ганну Іванівну дозволити свою кімнату прибирати, потім і до інших апартаментів добиралася у ті дні, коли Макс залишав її вдома. Та частіше пил збирала служниця, бо зазвичай відразу після раннього сніданку Макс наказував Дорі:
- Біля під’їзду чекай.
Добре, добре… Дора нашвидкуруч збиралася, спішила сходами вниз, бо у той самий час Макс спускався ліфтом і Дора ніяк не могла второпати, чому ніколи не скаже: “Поїхали, Доро!” чи, приміром, “За п’ять хвилин виходимо…” Дивний… Нарізно виходити з одних дверей, щоби за мить зустрітися біля автів- ки?.. Дора завжди встигала першою. Тупцювала біля “мазераті”, що вона - файна-красна - ночувала у дворі, відгородженому від вулиці червоно-білим шлагбаумом: чужим зась… За мить виходив Макс, натискав кнопку сигналізації автівки - пік! То значило - сідай. Добре, коли у фонд…
Благодійні проекти, обговорення бюджетів… Дора стовбичитиме за Максовою спиною, поки він сперечатиметься із сивим блідим чоловіком на ім’я Август Альфредович і щось наказуватиме русявій красуні Юлії Скачко. Потім відсуне папери. До Дори:
- Сиротам краще іграшки купити чи гречку?
“Людей”, - пише у блокноті Дора. Кладе перед хазяїном. Усміхається винувато: вибачте.
Отака дурна! Ну, запитали тебе чітко: іграшки чи гречка? То й обирай з двох!
- Ваша Дора, часом, із привидом Бакуніна не сперечається ночами? - вигинає тонкі сині губи Август Альфредович Закс. - Щодо примирення із дійсністю… А то з такими ідеями… Ми і нового президента до скону обиратимемо.
Макс сміється. Макс не приховує азартної радості в ті дні, коли Дора виводить із себе сивого сердечника Августа Закса.
- Августе Альфредовичу! Скачко і ви! Прошу! Приєднуйтеся! Чим не привід для дискусії? Якщо суспільству пропонують тільки дві одиниці. І не важливо, про що мова - про політиків, їжу чи спосіб мити тіло… Хіба люди повинні обирати з двох?
Хіба не мають права знехтувати морквою і буряком, якщо хочуть м’яса?
Юлія Скачко - змією поміж двох вогнів.
- Але ж… М’яса однаково немає. Тільки морква і буряк. Краще наїстися, аби вистачило сил дочекатися… м’яса.
Макс регоче недобре. Дора бачить - Макса дратує і принижує зміїне повзання.
- Скачко! - вибухає. - Ви станете вегетаріанкою з тою морквою і буряком. Ви уже не потребуватимете справжнього, свіжого м’яса, поки чекатимете у тих сподіваннях.
- То що із сиротами? - Август Альфредович Закс із легковажною упевненістю пальми, що їй одній тільки й рости на невеличкому острівці в океані, кілька років поспіль одноосібно керував фондом “Сила добра”. Та грім ударив - відсунули на другий план. Питай тепер молодого та пихатого, що там із тими сиротами, хай би вони…
- Із сиротами? - Макс ще збуджений. - Ви ж чули. Людей. Ми купимо їм людей.
- Тобто?
- Заохотимо волонтерів, аби ходили до дітей. Спілкувалися. До кіна водили чи просто морозивом пригощали. Друзі. Сиротам потрібні друзі, а не гречка.
- Хіба друзів купують? - нагадує про себе Скачко.
- Купують. Не обов’язково грошима, - відповідає Макс. - Покупка - це задоволена зацікавленість. А чим вона оплачена - грошима, часом, болем, сльозами, самоповагою, репутацією… Це ж просто! От цим ви і займетеся, Скачко. Завтра на ранок хочу бачити ваші пропозиції.
Дора любить ті дні, коли Макс бере її з собою у фонд. Завжди проситься залишитися - уже навчилася листи із проханнями про допомогу сортувати, інформувати пресу про найближчі плани фонду електронною поштою. Та й каву заварювала файно - навіть Август Закс прицмокував: смакота…
Та доводилося супроводжувати хазяїна не тільки у “Силу добра”.
Окремий кабінет розкішного ресторану - Макс вітається з двома молодими чоловіками, що вони сидять за столом, із цікавістю роздивляються Дору. А це що за екзотичний супровід? Розмова ж… конфіденційна. Макс усміхається приязно:
- Дора завжди поряд…
Дора застигає біля дверей і, скільки чоловіки товчуть - і їжу, і розмови, - стільки стоїть, аж ніжки терпнуть. Нащо йому це? “То нічого”, - вмовляє себе. Згадує гладкий від купюр щоденник. Нічого… До літа тільки… А там - до Португалії.
Та були дні, що Дора любила їх найменше. Макс сідав за кермо, вказував Дорі на місце поруч… Скеровував на Поділ. Як намазано. Гамір Андріївського, Сковорода у голубах, тихий провулок біля Могилянської бурси чи облізлі старовинні прибуткові будинки навколо Житнього… Зупиняв авто на узбіччі. Дора усміхалася збентежено, заглядала йому у вічі: невже знов так зле? Чому?
- Не можу пояснити… - відповідає Макс. - Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи - демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не
