закусити, коли Олюня врешті схаменулася: мамо рідна, а вона ж жодного запитання не поставила! Та її у редакції приб’ють.
- Останнє. Можна останнє запитання!
Підвелася. Розгублено зиркнула на набундючених колег - їм би за планом: фуршет-прес-конференція-фуршет, а тут - на тобі!
- Чому у вас білий стіл?.. - запитала й сама знітилася.
У кабінеті зависла незапланована пауза. Журналісти вп’ялися поглядами у стіл. Дійсно, кумекали, дивна примха! Меблі у кабінеті шоколадом відливають, а робочий стіл посередині - як блідолиций в оточенні африканців.
2 Биті Є Макс
- Символ. Благодійні справи мають бути незаплямовани- ми, - сказав хазяїн.
Гості напружилися, проковтнули слину радісного професійного голоду: так гра тільки починається?! І похєр, що самі тільки- но бавилися формальними запитаннями. То - несуттєво. То фіг- ня! На єдине живе Макс відповів пафосно і формально. Приховує щось? Час рвати до кістки?
- А дівчата? Теж щось символізують? - рипнувся лисий Олександр. Зиркнув на панянок - стовбичили за Максовою спиною: чорнява знай усміхалася, наче горя їй нема, русява не відривалася від блокнота, увесь час зосереджено записувала щось.
- А нардеп Сердюк має відношення до фонду? - підхопив телевізійник.
- Ви ж Лондонську школу економіки закінчили? Чому раптом благодійність? Короткий шлях у політику? Ви самі заробили на “мазераті”? Яку частину коштів фонд витрачає на своє утримання? Яка у вас зарплатня? Чим займаєтеся у вільний час? Августа Альфредовича Закса відсторонено від справ чи він залишається у фонді? А скільки у вас… - цунамі.
Макс випростав руку - та зачекайте! Досить. Досить! Гості замовкли, наче й самі не очікували від себе такої кусючості, та лисий Олександр усе ж устиг вигукнути:
- …І які дівчата вам подобаються?!
- Дівчата?.. Розумні.
- А…
- А давайте так. Я поставлю вам запитання!
- Без проблем! - хвалькувато погодився лисий профі. - Хоч сотню!
Макс кивнув. Вийшов з-за столу. Став навпроти гостей - серйозний.
- Три слова… Якби ви помирали… Ні - померли! Якби вважали, що винуваті перед людиною, яку любили. І та людина винувата перед вами. Якби у тих нових світах ви зрозуміли щось неймовірно важливе… Які три слова ви б сказали коханій людині із тих світів?
Олюня вразилася і протверезіла. Здуріти, як романтично… Він неймовірний…
- Три слова? “Прости мене, любове!” - не забарився лисий. - Вони ж, я так розумію, завинили одне перед одним?
Макс кивнув, обернувся до русявої:
- Записуйте, Скачко.
- “Пам’ятай мене завжди”, “Я простив тебе”, “Не прощу ніколи”, “Знайди собі щастя”, “Пропади ти пропадом”, “Залишайся вірною мені”, “Випий за мене!”, “Помолися за мене”… - горохом.
Олюня видихнула.
- Я люблю тебе! - вигукнула натхненно.
Журналістська братія завмерла. Макс вигнув брову. Русява
відірвалася від блокнота.
- Думаю… Ті три слова… “Я люблю тебе”, - знітилася білява Олюня і, скільки ото потім слухала розпатякування підстаркуватого Олександра, що він крутився біля неї під час другого фуршету, переконував у вигодах інтимним стосунків із досвідченими чоловіками, усе ковтала біле сухе та зиркала в бік дверей Максового кабінету: новий очільник міжнародного благодійного фонду “Сила добра” затьмарив усіх, хто до цієї похмурої грудневої днини міг розраховувати на її прихильність, і Олюня навіть подумала, що Макс Сердюк не просто чарівний, стильний і розумний. Він, певно, ще й прекрасна людина.
А за дверима… За біл им, як свіжий сніг, столом сидів спантеличений, незадоволений першим публічним виступом Макс, перечитував варіанти трьох слів, кривився роздратовано - не те, не те…
- Дякую, Скачко. До журналістів приєднайтеся. Прослідкуйте, щоб усе - без ексцесів.
На хвилі журналістської зацікавленості русява красуня Юлія Скачко хотіла було запитати: чому шеф ніколи не звертається до неї на ім’я? Промовчала. При старому керівникові фонду Ав- густові Альфредовичі Заксі помічницею була. І при цьому, молодому - ровесники, їй-богу! - утриматися мріяла.
- Добре, Максиме Володимировичу. Машину для Дори викликати?
І”
- Ні. Дору я сам відвезу, - відповів Макс.
Дора
Дора Саламан пам’ятала свою радість. Вона нічим не різнилася від радощів звичайних людей.
Перша радість - усе життя аж до того дня, коли мама не поїхала на заробітки. Ох, уже дітлахи заздрили, бо Дору після уроків батьки забирали з інтернату щодня, а не тільки на вихідні. А вдома… Мама киселицю подавала справжню, з вівса, а не як ото ліниві ґаздині з “Геркулесу”. І коропа запікала, аж слинкою зійдеш, поки дочекаєшся. А при погоді, як грибами і туристами не пахло, тягла їх із татом на замкову гору до старовинних руїн, щоб отут, на висоті дивитися на теребовлян- ські дахи і співати на весь голос, бо ж нікому не заважаєш. І Дора підспівувала. Диво. Мама казала: “Ти чудово співаєш, сонечко!” Дора усміхалася, очей з маминих рук не зводила, бо мама співала й рукою позначала для доньки ритм. І виходило. От би самій почути… А татові як мама - “Горіла сосна, палала…” А він їй - Дора по вустах читала - “Поцілуймося, мила… Поцілуймося доволі…” А чи читав мамі свої вірші. Мама сміялася, обіймала тата, Дора хапала за ноги їх обох, притискалася - ох же, люб/по я вас!
А взимку свої забави. Дора приходила на фабрику ялинкових прикрас, де мама розмальовувала новорічні кульки, їй давали кілька прозорих кульок і волю: малюй, що заманеться. І хіба то біда, що раз у раз Дора малювала тільки червоні сердечка та веселих галасливих пташенят. Мама нахвалювала - гарно” доню. Підростеш - разом малюватимемо.
Не судилося. Чотири роки тому, як Дорі п’ятнадцять стало, поїхала мама до Європи старій пані памперси міняти. Ох, не хотіла. Ох, відтягувала, усе вихід шукала: як прожити?! А ніяк. Дора мала, тато поет… Проплакала всю ніч, увесь ранок Дорі й татові вказівки давала: і щоб тато з Дорою займався, і щоб Дора тата берегла, і щоб разом хату в чистоті тримали, і щоб слали їй СМС-ки щодня, бо ж мамине серце жалем зійде, як не знатиме, чи живі й здорові. Вдень разом із ще трьома жінками на буси- ку рушила у бік кордону. Дві жіночки в Іспанії залишилися, а мама із подругою аж до Португалії дісталися. Подруга на самий південь на сільгоспроботи подалася, а мамі, писала, пощастило - у місті Каштелу-Бранку в заможну родину доглядати за старенькою пані взяли. За рік аж шість тисяч еврів до Теребов- лі переслала, і щодня оце Дорі СМС-ками: скоро повернуся, сонечко! Ще трохи, трохи…
Та одного дня звістки від мами обірвалися - німо. Тато з відчаю ледь усі ті єври не пропив, бо куди тільки не кидався - нема помочі! Ні МЗС, ні португальське консульство, ні землячки, що у Португалії батрачать, - ніхто ні сном, ні духом. Щезла людина й поготів.
Тато геть побляк. Спочатку перестав забирати Дору з інтернату щодня після уроків. Потім і на вихідні залишав. А як Дорі виповнилося сімнадцять, зійшовся із Галею, дебелою майоршею :”і слідчого відділу міліції - помагала йому свого часу дружину шукати. На тому й зблизилися. Та й зарплатня Галина татові подобалася. Сам-то не працював ніколи - поет. Вірші складав, як Іюжа ласка. В інший час - ґазда. Як доню провідувати заїжджав, усе обіцяв:
- Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.
Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім’я - Марічка. І Софія - про це вам кожен із теребовлян- ців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина - мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис - “Марічка + Стефан”. А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора - то музика. Хіба?
Дора гладила тата долонькою по грубій руці - мовляв, не тужи. Усміхалася.
- Горе ти моє… - зітхав теребовлянський поет Стефан Са- ламан.
А мама завжди казала - щастя ти моє… Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу - слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама - бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку” відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова - “Чекаю тебе, матусю”. На тому кінці - “прийнято”. Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама - сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне - він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…
У дев’ятнадцять Дора закінчила школу- інтернат, тато забрав доньку додому - новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.
- Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у ‘Геребовлі помічник пана Перепе-
чая - дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, - й мою візьміть!
- Калічку?
- Вправна! - благав. - І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.
Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені - старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.
А від’їжджала ж Дора з Теребовлі - серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.
- Куди?!
- Треба, - відповідали Дорині руки.
- Нащо?!
- Грошей зароблю. Маму знайду…
-Не їдь!
- Та як можу?!
- Писатимеш?
- СМС-ку скину…
- Як біда - то я миттю…
- Не буде біди.
- Знаєш… - долон ю до вуст, від них до серця. То - любов.
Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей,
