роботи. Зарахується…
- Навіщо ж глухоніму? - захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…
- А досить уже з нас балакучих, - несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.
Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно - так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі - чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда - порцеляна, очі чорні вологі - нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст - метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п’ятнадцяти.
Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:
- Добрий вечір… Я - Макс.
- Макс! - чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.
Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли - Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно - Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері - мовляв, можу йти?
- Відпочивай, - усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.
- І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.
- Добраніч, мамо… - прошепотів Макс.
Заприсягся б - не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено - забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю - чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?.. Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?.. Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!
- Нігті б відполірувати…
Здивувався. Він про важливе, а в голову - сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не від- воліче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: “Ти у мене перший…” Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: “Ти уже пізнала плотську любов?” І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.
Збудився: п’ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльон- дру з довідкою про здоров’я викликай. Чим загасити несподіване жадання?.. Припіднявся на ліжку й остовпів…
- Люба?..
Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п’ят. Та неспокійно - крутилася.
- Голки… - виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.
- Люба? - прилип до постелі.
Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили - так у руці й лишилися. А на голові - чорні кучері до плечей. І очі - наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.
- Так краще?
Макс дивився й віри не йняв.
- Люба… - як отой телепень, усе “Люба, Люба”, а що далі - хоч убий - не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала 6… лишитися там… На Костянтинів- ській…
- Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… - читала його думки.
Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою - на блідо- кофейній оббивці лишилися червоні плямки.
- Кров, - зітхнула. - От біда…
Руки до неба. З неба крізь стелю - дощ. Та рясний. ГІадає на крісло, і уже з крісла на підлогу червона від крові вода лине… Онде, ще мить - і попливе Максова постіль…
- Що… Що ти робиш? - вигукнув, самий жах у голосі.
- Прибираюся… - у воді по коліна. Та заклопотана вкрай, серйозна - усе те крісло від крові миє, ялозить по ньому долонькою.
Врешті зупинилася. Роззирнулася розгублено.
- А коси… Коси ж мої де?
А нема рудих кіс. Під червоною водою й не роздивитися, що на підлозі.
- Ти пірни… - Максові у вічі. - Я не можу… Потону…
- Люба…
- Гаєш! Гаєш час… Що ж ти? Як же я без кіс?
- Зачекай… Треба 6… зрозуміти…
Зойкнула, головою захитала - ой, гірко - нахилилася до води червоної та раптом - шубовсть у неї! І нема…
Макс став на постелі, як на острівці, - навкруги море червоне хвилями б’є. Крісло у тім морі гойдається. Вітер його до Мак- сового острівця жене. Стиснув щелепи, аж у вуха стрельнуло, заплющив очі і хотів було стрибнути з постелі в море! Заплутався у простирадлах, повалився на ліжко і щосили учепився в подушки, як у рятівні буї.
На ранок пані Женя зайшла до синової кімнати. Присіла на край ліжка, торкнулася синового плеча - знала, як кінестети- ка пробудити.
- Максимчику…
Макс розплющив очі, здивувався безмежно.
- Що ти тут робиш, мамо? - похапцем підхопився, роззир- нувся. Дідько! Він же вдома. - Вибач… Доброго ранку.
Як той дурний - по кімнаті, лоба пальцем тре, очима стріляє. Зупинився біля крісла, зиркнув на нього.
- А це що? Кров?..
Пані Женя насупилася стривожено - що з сином коїться?! - ближче підійшла: на блідо-кофейній оббивці темні, ледь помітні плямочки.
- Сліди від шоколадних крихт. Невже забув? Як із Лондона приїжджав, так усе “Hershey’s” нам привозив, наче ми того не бачили. Давно хотіла це крісло викинути, та ти його любив…
- А… Так.
- Поснідаєш? Дора омлет із шинкою та пармезаном тільки- но підсмажила.
- Дякую… - усміхнувся. “Hershey’s”… Дійсно. Щоразу, як додому з Британії їхав, якогось біса тягнув батькам шоколад.
Накинув м’який махровий халат.
- Умиюся і буду.
Пані Женя ступила тільки крок, як побачив - з килима голка стирчить. Ще крок - мати на неї ступнею… Ухопив її за руку - стій!
- Що, синку?..
Нахилився, підняв з підлоги голку. І мимоволі обернувся до крісла, наче у ньому й досі сиділа Люба, спостерігала скорботно і байдуже. “Знову… не зміг”, - подумав спокійніше, ніж зазвичай…
Думкам, взагалі, полегшало. Роздобрішали надіями, заспокоїлися за ніч на шовкових простирадлах. Оптимістичні вилізли наверх, розсілися на страхах і сумнівах, тільки відразлива прикрість продерлася назовні, супилася - усе їй криво! Макс жував і жував омлет, наче то недосмажене м’ясо, відтягував час розмови, що вона невідворотно мала виникнути після смачного сніданку. Ранок мудріший за вечір тільки тому, що настирливо пропонує обмізкувати проблему. Мама уже заглядала у вічі: які плани, синку? Невже повернешся у злидні?!
Ні, того досить! Наївся. Втупився у тарілку: плямка червоного грузинського соусу - криваве море із нічних жахів. “Чому вони не лишилися на Костянтинівській?” - подумав роздратовано, наче сновидіння ночі заважали бачити білий день. Люба, голки, вода… Не те, не те! Кучері… Зірвала з голови руді коси, лишилися чорні кучері… Що сказати хотіла? “…Дора?” - здивувався. Зиркнув у бік вікна - білий фартушок, сіра спідничка, сіра блузка. Миша. Застигла, очей з матері не зводить… Дора? “А навіщо мені Дора?” - подумав. Згадав, як вночі майже неконтрольовано зажадав цього тендітного, майже дитячого тіла… Відчуття безвихідної самотності заполонило серце і знову збудило бажання. Реванш! Яка, в біса, сублімація? Замість сексу - тільки секс!
- Віддай мені Дору, мамо, - вимовив тихо і чітко. Очі в таріль.
Пані Женя вислухала синове прохання зі стриманістю скандинавського вікінга, хоч усередині перчило по-мексиканськи.
- Твою квартиру на Хрещатику прибирають тричі на тиждень, - нагадала обережно. - А як треба приготувати, то знайду кухарку…
- Не треба кухарки! Мені Дора до вподоби.
- Добре. Візьми Дору на кілька днів, поки не знайду тобі таку служницю, щоб око не муляла, - спробувала скорегувати.
Макс усміхнувся ввічливо-приязно - присікатися ніяк.
- Ні. Назавжди віддай. Дору хочу.
Пані Женя зиркнула на дівча - не розібрало базікання людей за столом, усе так же спокійно стояло біля вікна - нахилилася ближче до сина, прошепотіла:
- Ти ж… не скривдиш каліки?
- Мамо, прошу! - скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів - годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина утому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з’явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості - запрошу. У власні плани - ні…
- До себе поїду, - тільки й зумів.
- Зараз, зараз, синку…
Пані Женя підхопилася моторно - ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки - усе лишив, як біг хтозна-куди.
Лише кивнув. Дочекався, поки за матір’ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.
- У мене працюватимеш! - вимовив чітко.
Дора так широко розкрила очі - вії сторчма. Захитала головою заперечливо - ні, ні.
- Не хочеш?
Завмерла. Кивнула обережно - так, не хочу.
- Чому?
1 Ілечима знизала…
Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.
- Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! - ляпнув те, чого І сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу ікуіічилися музики - осанна!
Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.
- Ти… у місті була? - ні сіло ні впало.
“Ні”, - хитнулися чорні кучері.
- А сни бачиш?..
“Так”, - хитнулися чорні кучері.
- А ти… сама звідки? - й не помічав, що й досі стискає До- рин зап’ясток.
Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. “Теребовля” - написала. Закивала - так, так, я з Теребовлі.
Де воно таке?
- Ти… повнолітня?
“19”, - вивела у блокнотику.
Здивувався. Невже?!
- Київ покажу… - буркнув збуджено. - Хочеш? - додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не
