очі: на перехресті “лек- сус”. Мама?.. Похапцем озирнувся у бік темної арки - нікого… Фу ти…
…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:
- У тебе тут усі сусіди - крейзі? Переїжджай до мене…
- Ні, - сказала лиса дівчинка. - Тут буду. Тут є космос.
П’ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов - місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: “Женечко, а чим зараз твій Максим займається?”, старий тато ГІерепе- чай - завжди допомога! - цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…
- Скрутять і вмить додому доставлять, - казав.
- Щоб навіки зненавидів?! - обурювалася пані Женя.
Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж
жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається - та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика - неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти - освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, “мазераті”, та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць - живи та радуйся, синку. А він… “І не шукайте!”
Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо - на Поділ. Там він… Лишала ав- тівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?.. Мамі без тебе геть зле…
Бог почув. Як побачила збудженого сина - біг до Контрактової, наче зграя псів п’яти рве, - коліна підкосилися від несподіванки. У ручку “лексуса” вчепилася:
- Максиме!
1 за ту коротку ми гь, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?
Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…
- Здрастуй, мамо… - сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?
- Запіканку зробила… - пробурмотіла знічено. - Повечеряємо, як маєш час…
… Автівка вже пролетіла “Арсенальну”, сумний насторожений Макс сидів поряд із матір’ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б - нічого не бачить. Та він рантом зітхнув.
- Ти… змарніла, мамо, - прошепотів тоскно.
Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, - розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.
Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.
Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів - годин на п’ять вдумливого монологу. Він сказав би матері - нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: “Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон”. З- посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв’язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато - той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Во лодимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей - нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу - облиш! Не згадуй.
Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав - не треба світла…
- Прости мені, Максиме… - шепоче розгублено.
Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.
- За що, мамо?..
- Не знаю… - щира.
Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. “Забери мене!” - відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках “Мій Мій”. Підхопила сина на руки. “Мама поряд! Поряд!” - повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: “Забери мене”. Мама не зрадила. Мама… поряд.
- Ти мені прости, - шепоче глухо.
- За що? - обережно закидає пані Женя, а в душі - дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…
- Не знаю… - знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…
Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при
синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.
- От, приміром, я би впала з мосту…
- Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, - відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.
- Знаю, синку! Бо ти - прекрасна, порядна, шляхетна людина.
От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить - про те,
що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.
На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…
- Накажу Дорі, щоби постелила… - чує голос матері.
Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний
голод.
Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці “Camus”? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім’ю руйнувати.
Стіл заповнюється наїдками - тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.
Коньяк накриває залишки роздратування - ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.
- Що за Дора у нас тепер є?
- Служниця.
- І живе тут? - дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.
- Надто гірко самій 6уло> - пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.
- І де^ її поселила? - Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір’ю (він думає саме так: не сваритися - дискутувати) не бажає. Не зараз.
- У гостьовій біля татового кабінету.
Макс киває - зрозуміло.
- Дякую. Смачно… - відсовує тарілки від краю.
- На здоров’я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…
- Пам’ятаю…
За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. “Так і є!” - переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п’ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.
Стає перед дзеркалом - гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м’язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…
Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.
Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього - ясно. Вдивлявся - аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?.. Він навіть устиг розібрати, що середнє - найдовше, але ніяк не “експропріація” чи, приміром, “сільгосптехніка”. Літер шість, не більше. Перше - коротше. А останнє, третє - найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…
- Мамо!
Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина - тільки й устиг рушником обмотатися.
- Геть нічого не бачу. Чисто…
Z2-.
Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба - ромашкою війнуло.
— Що з тобою, синку?
- Усе гаразд, - чемний, сука.
Один, два, три, чотири, п’ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від’їздом до Санкт- Галлена, їх ставало рівно п’ятдесят. …Двадцять чотири, двадцять п’ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських - однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…
- Сорок… - уголос. Став у дверях власної кімнати.
Біля ліжка спиною до Макса - невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.
- Доброго вечора… - голосніше.
Дівча не озвалося. Вошкалося - усе ту постіль поправляло.
- Дора глухоніма, - пані Женя за спиною.
- Що? - та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.
- Глухоніма, - повторила мати. - Вже місяцо, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до
