підтягувався на турніку сто разів - найсильніший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.
Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня - не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха - чує. Й сама не розуміла - як то? Очі розплющила - Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла - от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець - крейда, Дорина спина - класна дошка. “Я тебе люблю” - по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі - варто лише пригадати - на спині три гарячих слова.
Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.
- Давай разом… усе життя - Ромко жестами..
- Ні… Сам знаєш… - хитала голівкою.
Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах - не розлучимося! І Ромко завівся…
- Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.
- Страшно…
- Не бійся, Доро!
Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…
- Покинь ці думки, Ромко…
- Я. Тебе. Люблю… - літали долоні.
Дора - хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті гри слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:
- Ромко… Ні…
.. .Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. “Розучуся розмовляти…” - злякалася і якось уночі стала до чорного вікна - за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:
- Я гово-ри-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.
За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть - твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.
- Що?! Чого мичиш?! - і сама на максимальній загорланила. - Захворіла? Болить?
Дора замовкла. Голівкою заперечливо - ні, нічого не болить.
- Так якого ж біса ти мичиш?! - ледь не луснула від прикрощів пані Женя.
Дора видихнула спустошено, знизала плечима.
- Я. Більше. Не буду, - жестами.
- Мовчи вже, щоб тебе… - гаркнула хазяйка, забралася.
Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:
- Мовчи, Доро…
Тисяча гривень… Ги-ги…
Ромко навчив - тихо, на видиху - ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.
Дорі подобалося. Ги-ги…
Щоденник забув Дорині слова -¦ схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дори- не багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах - жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама - не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала - та бери, що завгодно, Доро! - ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?
А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.
- Файно, файно… - раділа Дора.
Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син - усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.
Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жаха- сгься:
- Мене звільнено?
- Це Дора! - Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. - Треба знайти Дорі місце.
Місце? Килимок у куті? З нього - тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.
Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…
- Ні, ні, - дратується Макс.
- Гостьова… Біля сауни, - жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.
- А, так! - Макс іронічно усміхається. - Й досі не звик до цієї квартири.
- А коли 6… - ляп!
- Дійсно… - не гнівається. - Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!
Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:
— А ви…
- Ганна Іванівна,. - нагадує та.
- Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?
- Звичайно.
- Добре, - далі, далі. - Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?
- Тренажерна зала.
- Точно!
Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.
- Нормально. Тільки спати нема на чому…
Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок - ліжко з Ортопедичним матрацом доставлять за годину.
- Ганно…
- Іванівна!
- Приберіть тут, Ганно Іванівно.
- Зараз.
- Зачекайте! У Києві є “Victorias secret”?
— Дізнаюся за хвилину.
Макс дивується:
- Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.
Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу - позбудешся й того, що маєш. Знає!
— Для секретаря літ надто багато.
- І скільки вам?
- Сорок дев’ять…
- Мені підходить! - вирішує за мить. - Записуйте чи запам’ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви - мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть “Victorias secret”, замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, - спідню білизну, домашній одяг - халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу - хай привезуть, я виберу.
Спантеличена карколомною кар’єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок - прощавай! Намагається виправдовувати очікування - киває й киває.
- А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? - пнеться вислужитися.
- Що?!
Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.
- Дора не розмовлятиме з вами, - оголошує вирок. - 3 усіма питаннями до мене.
Новоспечена секретарка відчуває: ще крок - і знов зав’язуй фартушок.
- Вибачте…
- До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…
Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та
що ж це?! Чому всі негаразди - їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося - нещасний. Очі сумні- розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…
Ніч. У місячному світлі тренажери - роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко - самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.
Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели - гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй
ft
робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…
- Доро. Ти геть змарніла! - сказав Макс днів за кілька.
Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.
Очі долу: а що казати?
- Ти… не висинаєшся?
- Так, - кивнула.
-Чому?
Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами - нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.
- Напиши, - наказав.
“Нам треба поговорити”, - вивела у блокнотику.
Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов - три слова. Дорі б уміти три слова - й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.
- Знаю місце… - сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у світі чи увесь світ?
Володимирська гірка. Князь із хрестом. Чорні дерева, білий Дніпро під ноги.
- Тут поговоримо…
Дора усміхається винувато, киває, тягнеться до блокнота - зможу коротко. “Маю працювати, заробляти”, - напише. Усього лише три слова.
Макс виходить з автівки. Очі у річку.
- Чому люди відмовляються думати, Доро? Чому їхнє життя зводиться до примітивних інстинктивних реакцій на будь- який рух ззовні? Самозахист? Я думав про це… Але ж часто такий самозахист обриває життя і тоді - навіщо?! А слово? Як пророщена думка… Невже непотрібне зараз? Знаю, знаю..- Надто багато слів - усі балабонять, балабонять. Але ж ті слова - порожні. Не породжені думкою, лише корисливими намірами. Є різниця, бо слово від думки є людське. Слово від наміру - тваринне. Може, люди не відчувають того? Може, слово для них стало лише зручним інструментом виправдання корисливих намірів і сподівань? Але ж хіба можна так безжально й огидно використовувати дар Божий?
