годину, знервувалися: чому ніяк до Дори не пускають?! Натомість - ціла делегація. Ганна Іванівна, Міла, сивий дідок інтелігентного калібру в білосніжному халаті.

- Борис Вікторович, - відрекомендувала дідка Ганна. - Невропатолог, професор… Дору веде…

- Можна спочатку до Дори? — розхвилювався Данко.

Ганна Іванівна всадовила всіх. Така історія… € про що поговорити… Дідок завів про особливості нервової системи глухонімих. Ганна згадала, як Дорі вистачило лише побачити Данка, аби втратити свідомість. Міла розповіла, що старий пан, якого майже два тижні доглядала Дора, навчив її розмовляти.

- Я би нізащо не повірив, якби сам не чув з-за дверей… - закивав професор.

- Ми всі чули, бо Дора голосно… старалася, - сказала Міла. - Таке диво. Усі сподівалися…

- Той пан… не зумів? - прошепотів вражений Данко.

- Зумів, але… - професор розвів руками із прикрістю. - Боюся, тепер Дора ніколи не розмовлятиме.

- Чому? - Свєта Сергіївна пополотніла. Говорила, голосу свого не чула.

- Ми… розпитали Дору. Про все, що з нею сталося шостого листопада увечері, - сказала Ганна Іванівна. Глянула на Данка. - До тебе поспішала… Неподалік від мосту Максим Сердюк був. Ох, не розумію, якого він там терся! Дора написала: “Побачила, щодо нього смерть чорними гілками тягнеться. Дуже страшно. Перелякалася. Закричала. Щоб рятувався…” І втратила свідомість, - замовкла, насупилася. - Перехожі знайшли… На набережній.

Свєта Сергіївна завовтузилася, ніби тієї ж миті мала виправдатися.

- Данко… На протилежному боці набережної лежав. Під осикою* яку буря повалила…

Данко усміхнувся ніяково.

- Не второпаю… Навіщо ви нам усе це розповідаєте?..

Професор глянув на хлопця прискіпливо.

- Дора пережила надзвичайний стрес. Шанс втрачено. Тепер слово для неї беззаперечно асоціюється зі смертельною небезпекою.

Ганна Іванівна підвелася. На Свєту і Данка уважно.

- Ми тут до чого… Дора погано одужує. І вже ніколи не розмовлятиме, якщо хтось до цього і сподівався… Ні, якщо знову станеться диво… Але я в це не вірю… Якщо просто хочете зайти, типу, “Як ся маєш?!” - то… не треба. Краще повертайтеся додому. Обмізкуйте, зважте: чи варто взагалі… Бо це… Це ще не все, - замовкла, гірка зморшка між бровами. - Про Португалію ми тут усі знаємо. Так, судячи з усього, Дориної матері нема серед живих. І сказати їй про це не маємо права, бо це тільки поглибить стрес, а вона й без того геть слабка. Отака проблема. І до батька повернутися не може - там нова сім’я. Тому ще одна зрада… її просто вб’є…

- Годі! - Данко почервонів.

- Ні, слухай! Бо і це ще не все! Щоб знав… - рубала операційна медсестра з двадцятирічним стажем. - У глухонімих зазвичай діти теж… глухонімі.

Свєта Сергіївна підхопилася мимоволі, імпульсивно. Зуби цокотять:

- Так… Не можна ілюзіями підмінювати дійсність… То надзвичайно жорстоко… Ми з Данком, дійсно,, повинні подумати…

- Свєто… - Данко зітхнув із прикрістю. Здоровою рукою скинув куртку, що висіла на плечах. - Дора в якій палаті?

Жінки заклякли. Професор допитливо глянув на Ганну Іванівну: мовляв, вам вирішувати.

- У сьомій… - прошепотіла.

Міла з професором заметушилися: покажуть, куди йти. У гостьовій кімнаті лишилися тільки Свєта і Ганна. Мовчали - які слова? Ганна Іванівна дістала з кишені Дорин смартфон, клацала, ніби більше робити нічого.

- Смартфон… - сказала Свєта Сергіївна.

- Глючить… - відказала Ганна Іванівна. - Я Дорі давно казала - полагодити треба…

- І раніше глючив… Якби справний… Може б, того й не сталося…

- Хтозна… - Ганна Іванівна натиснула якусь кнопку. На екрані смар гфону - усміхнений Данко.

- Можна? - попросила Свєта Сергіївна. Гортала знімки у смартфоні - Данко, Ганна, мале хлоп’я, фонтан у Марійському, чорношкіра дівчина з морозивом роздивляється Хмельницького біля Софії, старенька бабуся куняє на лавці з голубом на плечі…

- Вона фотографувала?

- Як бачиш…

- У неї є смак. І око.

Ганна Іванівна кивнула сумно.

- Що робити, Свєто?..

Свєта Сергіївна непевним жестом втерла мокрі очі.

- Радіти! - а сльози градом. Задихнулася, усміхнулася крізь сльози: “Так треба, Свєто…”

Дорі не хотілося розплющувати очі. І що на неї дивитися, на білу, як таємнича смерть, стелю зі штучним сонцем у центрі пофарбованої галактики?.. Краще не бачити, насторожено прислухатися до невтримного тремтіння, що оселилося всередині, варто було Дорі вигукнути відчайдушно: “Ма-а-аксе!” темним вечором біля пішохідного мосту, і тепер розрослося, зміцнилося, вправно смикало за дзвони різних тональностей, ніби обирало, як саме сьогодні повинна тремтіти Дора: на низьких чи істерично високих?..

“Я не хвора, геть не хвора, - думала. - Нічого не болить. Голову не стискає. У боці не коле, серце не тьохкає. Тільки сил катма, наче всі пішли на те тремтіння. А йому ж теж треба з чогось черпатися… Коли вщухне, щоб ноги врешті тримали? І щоб не паморочилося, варто лише повести очима навкруги”.

Розплющувала очі, зосереджено поводила очима - до вікна, на двері. Ліжко починало розгойдуватися, штучне сонце смикалося на пофарбованій стелі. От біда. Ворушила пальцями на ногах - рухаються. Не раділа. Куди поспішати? Серце бухало -

Данко. “Ні… - увірилася міцно. - Данка вже не побачу”. І не намагалася зрозуміти, чому раптом у душі визріла зла думка. Якщо з’явилася, значить, це чогось варте.

Щодня приходила добра Ганна Іванівна, довго сиділа поруч, розповідала про Славка і товстуху Боні, що вона так погладшала на моркві з капустою - певно, нову клітку купувати доведеться. Дора гладила вузькою долонькою руку Ганни Іванівни - моя ви дорогенька! А думки ридма: бідолашний старий пан… Так на неї сподівався, а вона тепер не те, щоб розмовляти, посміхнутися не наважується. Варто лишень про те подумати - клубок у горлі. І кому вона така… Оце б на ноги зіп’ястися, до мосту дійти і в річку.

Заплющувала очі - річка, річка… Хай несе, як Дора шляхів не бачить. Уява малювала ласкаву чисту воду з мільйонами веселих бульбашок. Підхоплювала Дору, лоскотала, аж ги- ги на видиху. “Файно”, - думала. Лежала на постелі, як на тихій воді - гойдалася… Лікарі обережно торкалися Дорино- го плеча, вона виринала з води, розплющувала очі… Та раз ніхто не торкнувся, а Дора раптом захвилювалася. І вода - наче збурилася.

Розплющила очі і побачила Данка. Стояв, як той телепень, коло ліжка, кліпав очима, наче віри не йняв - Дора?..

Не усвідомлювала, що робить. Ухопилася за ковдру - до живота відсунула, ноги зігнула, ними ту ковдру геть. Вчепилася у ліжко, зіп’ялася на ньому - тонка-прозора, лікарняна сорочка дзвіночком, ніжки з-під неї язичком… Дивилася, очей не зводила. Сльози просилися.

Данко дивився у нереальні чорні очі, лякався - Доро… Чому ти не посміхаєшся? Знітився, брови зсунув, подався до Дори, підхопив на руки незграбно однією здоровою, другою загіпсованою.

- Доро… - прошепотів.

Прокашлявся і раптом сказав спокійно і зважено, наче мужик. Наче сто років прожив, мудрий, серйозний, міцний, не збити.

- Додому підемо.

По подвір’ю - вітер. Сніг казиться, холод калюжі склить. Данко йшов напростець - по асфальту, траві, сухому листю. Тонкий светр на голому тілі. Притискав до себе Дору - тільки й додумався обгорнути вовняною ковдрою.

- Я знав… - бурмотів невтримно-радісно. - Рік тому все з ковдри недарма починалося…

І було це до біса красиво, аж поки перед Данком посередині лікарняного двору не виникла захекана, обурена Міла. Заступила шлях, руки в боки.

- Повертай! - крикнула. - Біля порогу… “швидка”… чекає… Довезе… Тільки адресу водію скажи!

Все для єдиного глядача! Крісло посеред порожнього простору, десять метрів до сцени - не пропустити й нюансу забави. Театральний бінокль, якщо й того замало. Завіс немає - терплячий майданчик чекає на появу персонажів. Декорації? Ніяких - тільки гола правда життя.

В останній день осені Макс стояв біля вікна у кабінеті слідчого Генеральної прокуратури, дивився на акуратну споруду “Есфірі”, яка звідси - як на долоні, та почувався саме так - єдиним і всемогутнім глядачем, заради задоволення якого на порозі фабрики товклися міцні чоловіки з написом “Сігма” на камуфляжних куртках. У Перепечаєвих хоромах русява Юля збирала валізу, хоч Макс і пропонував їхати з порожніми руками: усе, що заманеться чи знадобиться, куплять у Детройті. Чонган, Нью-Йорк, до Флориди, через Париж і Прованс у Москву, бо там справи… Й не згадає, як марнував оцей час тільки заради того, аби на власні очі пересвідчитися -¦ розчавив покидька.

Зиркнув на хазяїна кабінету - слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. “Продан - не Ганна Іванівна. Продай може все! - подумав задоволено. - Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…”

Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності - за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов’янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.

Відволікся… Без гостинця до Чонгана їде. Може, подарувати йому мільйон?! Просто мільйон. Ну, повинен же колись і Дюк китайця трахнути!

Усміхнувся і… закляк - до фабрики сунув Макаров.

Макс багато разів намагався уявити, які відчуття сколихнуть- ся-збуряться -вибухнуть, коли він побачить виродка. Гнів ярий, радість,

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату