тваринне збудження заполоняли душу, варто було лише згадати, - воля є, дочекається.
Вдивився у самотню чоловічу фігуру, що рухалася до “Есфі- рі”, і раптом відчув неконтрольований моторошний страх. Смикнувся - дідько! Нащо він тут?! Цей слідчий… Він же не пиріжки ліпить. Здогадається…
Закляк. І бігти геть - нелогічно. “Треба… вигадати щось. Треба…” - билося. Втупився у вікно. Макаров уже розмовляв з “сігмівцями”… Цікавість задушила страх. Дивитися… Дивитися… Покараний! За все! За Любу! За Нані, яку встиг перехопити, і тому тепер Нані не потрібна Дюкові. Не користується… використаним. Макаров сіпнувся і кинувся на міцного, як дуб, чоловіка. “Вінбожевільний! Божевільний…” - вразився Макс. За мить біля “Есфірі” з’явилася міліція, скрутила покидька і… все!
Так швидко? Спустошене невдоволення клацало пальцями - ще раз! На біс! Гей! Хто-небудь! Запишіть забаву на диск з уточненням “Для домашнього перегляду”.
- Дякую за притулок, - приязно усміхнувся слідчому. - Думаю, дарма я вас турбував…
- Ви забули перепустку, - хазяїн кабінету підвівся, простягнув Максові підписаний папірець, ввічливо кивнув. - На все добре.
До літака - п’ять годин. На душі - похмуре задоволення. Є! Хай не так красиво і пафосно, як мріялося, але ж сталося.
- До батьків, - наказав Продану, бо за кермом тепер тільки він. “Так… доцільніше, Максиме Володимировичу”.
Ще навесні жахливе зникнення і чудесне повернення сина підкосило пані Женю не на жарт. Волосся відросло… А в голові хлюпало, наче думки порозтікалися-поперемішувалися, безнадійно силкувалися повернути собі конкретну певну форму звичайних категоричних тверджень. Пані Женя не здавалася. Перука - то діло, а голові раду перевіреними методами давала. Мету собі поставила - сконцентруватися, не відволікатися на дрібниці. Женить Максимка - одразу полегшає.
Літо якось пережила, а восени навалилося. Тато тобі… Прощавай! І не прошепотів доньці останнього слова. Чоловік, бач, розкрився - рідна вона йому до усцячки. Та щирий… Навіть не смикнувся, коли в заповіті тільки залишки таткових статків виявилися, бо решту старий Перепечай перерозподілив задовго до смерті.
- Не хвилюйся, Женю, не збідніємо, - заспокоював, коли за заповітом їм дісталися портрет старого Перепечая і золотий Будда, щоб, значить, спокійно і філософськи сприймали будь- які вибрики долі.
Пані Жені - чого хвилюватися. їй тато за півроку до смерті - акції кількох прибуткових підприємств, рахунки на Кіпрі, нерухомість в Іспанії. А от чоловікові - нуль.
- І без того маю, - говорив, а в голосі сумніви. - Один фонд щомісяця дає чимало… А до кінця року завдяки держзамовленню зміцнимо позиції…
Та під кінець листопада в держзамовлення влізло якесь пад- ло, поруйнувало пасочки. І фонд несподіваним голосуванням засновників-членів спостережної ради перейшов під абсолютний контроль Сердюка. Максима Володимировича. Пані Же- ні 6 радіти б за сина, та в матері питання є. За заповітом Мак- симко отримав дідову рушницю “Auguste Francotte & Сіє”, що під 100 тисяч зелених затягує. Ніби - дави гнид, онучок. А їм з Вовкою Будда…
- Максиме, що дідусь на тебе переписав? - питала.
- Дещо. Не треба про це зараз, мамо, - відрізав чемно. - Розберуся, сам розкажу.
А матері крайся. Перепечай за все життя жодного разу не повідав, якими багатствами володіє. Тепер Максим голову морочить. А їй одне пече! Чи зможуть синові допомогти, як раптом голим лишиться! ІЦо там у нього? Апартаменти на Хрещатику залишив, до дідового будинку біля Флорівського переселився з хвойдою якоюсь, грошей у батьків не питає… Геть нічого не зрозуміло! Багатий тепер? Так сказав би! Онде Вовка не спить, крутиться, валокордин ковтає… Може, заспокоївся б, якби знав, що Максимко у безпеці.
1 не чекала, що перед літаком син заскочить попрощатися. Саме продивлялися з Вовкою документи на майно, що Перепечай доньці лишив, бо виходило - тільки на те й жити їм, а чоловік краще за пані Женю кумекав, як доцільніше тим розпорядитися.
- Надовго у мандри? - Володимир Гнатович обійняв сина, зиркнув на нього напружено.
- Не знаю… По дідусеві коли сорок днів?
- Дев’ятого грудня, - нагадала мати.
- Ні! Не зможу на день повернутися. Одначе обов’язково пом’яну, де б не був. І панахиду замовлю.
- А що за справи такі невідкладні, що й на поминки приїхати не хочеш?! - недобре мовив батько.
- Вибач, тату. Не сповідуватимуся.
Заіскрило. Пані Женя громовідводом на іншу тему.
- Максиме… У тебе, бачу, справ чимало.
- Вистачає.
- І фонд на тобі. Може б, тато…
- Ні.
2JB
- Що?! - Володимир Гнатович і не планував повертатися у “Силу добра” - крихти по кишенях розпихувати. Не усвідомлював й досі - край, Вовко. Хтось дужий спустив тебе в унітаз, пливи…
Розчервонівся. До Макса сіпнувся. Пані Женя поміж них.
- І… чому? - синові в очі.
- Ну, не відміняти ж мені власні розпорядження. Тільки-но призначив нового директора- розпорядника. Юлію Скачко.
- Хвойду свою?! - вибухнув Володимир Гнатович.
- Наречену… - Макс і на півтону не підвищив голосу. - Думаю, восени наступного року запрошу тебе на весілля, мамо…
- Що?! - отетеріла пані Женя.
- А вас навряд, Володимире Гнатовичу, - зиркнув на батька.
- Та ти… - Сердюк-старший задихнувся гнівом. - Тварюка! Падло жовтороте! Бачити тебе не хочу! Пішов геть звідси, покидьок невдячний! Ти ще приповзеш…
- Я так і знав… Варто попрощатися з тобою назавжди… тату! - бездоганно-ввічливий. Усміхнувся матері сумно. - Я телефонуватиму, мамо…
Син уже летів бізнес-класом, певно, сьорбав шампанське на пару з новою директоркою- розпорядницею “Сили добра”, а пані Женя з чоловіком - прибиті-приголомшені - все сиділи, як ті дурні, ворухнутися несила.
- Виріс синочок… Вилетів з гнізда… - недобре прошепотів Володимир Гнатович. - Щоправда, обісрав гніздо, перед тим як гайнути…
Пані Женя зиркнула на папери, що й досі лежали на столику.
- Вово… Я тебе не покину, - сказала твердо.
Не все так
Хоча Володимир Гнатович Сердюк і підняв у новорічну ніч рівно опівночі бокал із побажанням: “Грошей!”, 2010-й розпочався для нього вкрай паскудно. Схуд. Фінансові негаразди і категоричне відторгнення сина - сволота! - зменшили і реальну масу тіла. І політикою ваги не набереш, не той час. Партійні пасьянси напередодні виборів вимагали все більше витрати, тільки обіцяли дивіденди у майбутньому. Якби не статки дружини, уже б шепотіли по кутках, що офіціантам на “чай” не залишає. Шкірою відчував: хтось копає під нього вперто і настійливо. Не економить, не прораховується, суне і суне, наче іншого діла нема! Хто?! Роззирався, принюхувався. “Після виборів розберуся по-тихому”, - думав, а тут тобі - лясь! Напередодні голосування клятий покидьок Макаров влаштував гучне захоплення власної фабрики зі стріляниною! Навколо Володимира Гнато- вича за день соратників удвічі поменшало. Усі - боком, боком, подалі від Сердюка.
Горів, сходив гнівом. Хто?! Підняв усіх, кого тільки міг - від ментів до бандитів. Останні, як завжди, виявилися спритнішими. Під кінець січня друг Купа, якого Володимир Гнатович зі шкільної лави знав, розлив по гранчаках горілку, філософськи мовив:
- І рости тих дітей…
- Потім про особисте, - буркнув Сердюк. - Дізнався, хто за захопленням фабрики стоїть?
- Кажу ж… Невдячні діти.
- Макс? - не повірив Сердюк.
Купа кивнув, підняв гранчак.
- Фірма “Ліс”… Він до неї якимось боком… І тесть твій покійний…
- Падли…
Завмер спустошено, у гранчаку горілка хлюпає - усе стало на свої місця, лише уявив поряд із ненависним Перепечаєм… Макса. Пішло, старе козлище, а пішаків порозставляло на роки наперед. І не дізнатися, де наступна засідка. Реготатиме старий з могили, поки не знищить! Одного не врахував, сука! Женя… його не залишить! А з Женею він ще на Перепечаєвій могилі потанцює…
Дістався додому - чорний! Дружині все виклав - вирішуй! Або ти зі мною, або до синочка мчи, бо Володимиру Гнатовичу Макс відтепер - ворог!
Пані Женя на чоловіка глянула із жалем: із Вовки воїн нині, як з гімна куля. Та й з ким воювати?! Не може такого бути, аби рідний син їм зла бажав. Покликати його. Хай приїде. Сядуть, поговорять, розберуться… Максимко - чисте серце. Ніколи не брехав. І тепер не брехатиме.
Украй заклопотаний Макс - як не у Москві, так у Європі - з’явився у батьківській хаті наприкінці лютого. Приязно обійняв матір, байдуже оминув батька, хоч і відзначив подумки: “Схудли обоє. Знову на якійсь новомодній дієті?”
Пані Женя поправила на голові перуку і вирішила не церемонитися.
- Максиме… Правда, що фабрику татового помічника…
- Правда, - спокійно відказав Макс.
Володимир Гнатович смикнувся було, та пані Женя зиркнула на нього вовком: якого?! Взяв себе в руки.
- Ну… То розкажи… - мовив Сердюк глухо. - Навіщо власному батькові паскудити взявся?
- А навіщо ти взявся допомагати моєму ворогу? - спокійно відповів Макс.
- Що?! Ти коли встигло ворогами обрости, щеня?! - вибухнув. - Невдячне падло! Та я все життя поклав, аби тобі…
- Не ти! Думаю, маминими клопотами… Точніше, дідовими! Мамо! Я тобі щось винен?
- Ні… - прошепотіла вражено.
- А навесні… Два мільйони не я тобі перерахував?! - Володимира Гнатовича трусило.
- Хіба то твої гроші? “Сили добра”! І пішли на добре діло… На поглинання тієї фабрики.
- Виродок!
- Добре, що все з’ясували, - холодом. - Не люблю розмитих уявлень про життя!
Дверима грюкнув - бувайте!
Батьки заклякли.
- Ну, що… Приїхали! - процідив Сердюк. - Відчуваю, охорону треба посилювати! Бо син останнє винесе.
- Певно, тато йому занадто багато залишив, - докумекала пані Женя. - Нічого… Час мине - попустить. Спочатку так завжди. А ще гидливий, як чортзна-що! Важко йому, Вово. Нам… перечекати краще. От побачиш - повернеться…
Макс вирішив взяти з минулого у нинішнє зрозуміле життя тільки чистих. Білий стіл, білу “ауді”, Юлю
