Вище зазначалося, що під впливом домінанти дії злочинця носять захисний характер. Але саме ці дії і вчинки повинні привертати увагу слідчого, бо дають підставу для припущення про причетність підозрюваного до скоєного злочину (такі дії мають назву «докази поведінки»). Можна виділити найпоширеніші докази поведінки злочинця:
створення обманного алібі;
немотивований і несподіваний від’їзд;
спроба спрямувати слідство на обманний шлях;
вияв підвищеної зацікавленості до процесу розслідування злочину;
розповсюдження вигаданих чуток про особистість злочинця і мотиви його дій;
спроби переговорити, підкупити потерпілих, свідків;
демонстративність поведінки, яка покликана переконати оточуючих у повній непричетності до злочину, заперечення навіть точно встановлених фактів («не бачив», «не чув» і т. п.);
зміна звичних стереотипів після скоєння злочину;
обізнаність щодо таких деталей, про які міг знати лише винний;
повернення, часом неодноразове, на місце події тощо.
У різних слідчих ситуаціях докази поведінки виявляються по-різному.
У кущах біля невеликої річки був виявлений труп молодої жінки з численними різаними ранами. На місці події знайшли знаряддя вбивства
—
косу і надто характерні сліди, які дали змогу в загальних рисах відтворити картину злочину. Очевидців не виявилося.
Серед осіб, можливо причетних до злочину, увагу слідчого привернув двоюрідний брат вбитої К. Він виявляв у зв’язку з розслідуванням помітне хвилювання, розпитував двох інших підозрюваних про те, чого їх викликали на допит, цікавився, чи оглядають їхній одяг, чи можна по слідах рук виявити злочинця. Саме К. і виявився вбивцею.
Що стосується обманного алібі, то детальний допит підозрюваного допомагає виявити, наскільки його твердження істинні. Наприклад, підозрюваний каже, що в цей час «був у театрі», але на запитання про назву і зміст вистави, виконавців ролей відповісти не може. Окрім того, певні деталі висловлених ним «казок» також демонструють фальшивість алібі — в психології відомо, що деталі другорядних обставин люди зазвичай забувають. Разом з тим, не слід поспішати з викриттям усіх суперечностей і неправдивих тверджень підозрюваного, бо це може насторожити його, підвищити самоконтроль за мовою і зовнішніми ознаками поведінки, а також відмовитися давати показання.
Психологічно найскладнішою ситуацією допиту підозрюваного є його відмова давати показання. Мотиви закритості при допиті різні:
страх перед покаранням;
побоювання помсти співучасників;
сором за скоєне, докори сумління;
бажання приховати інтимні подробиці;
антипатія до слідчого;
самоствердження тощо.
Які б не були мотиви відмови давати показання, завдання слідчого — пояснити підозрюваному, що такою поведінкою він позбавляється можливості самозахисту, і як наслідок — можливості з’ясувати пом’якшуючі його відповідальність обставини.
Розслідуючи справу про мотоцикл на автобусній зупинці, слідчий отримав оперативні дані про причетність до події двох молодих вантажників лісоскладу Р. і Н. Якихось доказів, що дозволили б їх затримати, слідчий не мав. Викликавши по черзі Р. і Н. на допит, він все більше переконувався, що крадіжку мотоцикла здійснив Н. Але при другому допиті Р. «зізнався» у скоєному. З’ясувалося, що самообмовлення було викликане бажанням приховати крадіжку і продаж машини ГАЗ-69, які він скоїв вісім місяців тому, і отримати менше покарання.
Слідчий може зробити припущення, що підозрюваний обмовляє себе, якщо він часто і наполегливо переконує його в «чесності» зізнання, дає завчені показання, нездатний повідомити факти, що повинні бути відомі тому, хто скоїв злочин. З метою викриття самообмови використовуються:
детальний повторний допит;
перевірка показань на місці події;
очна ставка;
слідчий експеримент тощо.
Допит обвинуваченого.
Цілком обґрунтовано вважається, що обвинувачений є найбільш поінформованим і найбільш психологічно складним джерелом доказів. Правдивість його показань певною мірою можна стимулювати шляхом роз’яснення значення щиросердного зізнання, яке слугуватиме як обставина, що пом’якшує відповідальність за скоєний злочин. Важливо зазначити: акцент повинен робитися не на визнанні вини, а на каятті і сприянні слідству в розслідуванні злочину.
Якщо обвинувачений визнає свою вину, то завдання слідчого — отримати вичерпні показання щодо всіх обставин, які він вважає суттєвими для розслідування справи. Важливо при цьому виявити ті обставини, достовірність яких може бути перевірена, а також з’ясувати причини, які призвели обвинуваченого до злочину, основні соціально- демографічні дані про його особистість і відомості про
Вы читаете ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ
