щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її…»
Останнє звернення, здавалося, було адресоване самому Миронові.
«Господи, подумав, невже я годен витримати більше, як вже пережив?»
Закрив Біблію, заплющив очі, намагаючись правдиво відтворити в уяві сцени проповідей преподобного. Незаперечно, що Антоній, поет, політик, проповідник-місіонер, володів ораторським мистецтвом, і знав, як пройняти Словом людську душу. А може, він просто сидів у траві між людьми і говорив з ними про Бога рідною мовою?»…
В одному Мирон не сумнівався: те, що за своє князювання Ярослав зумів вивести Русь на обшири світової культури, розбудувати Київ, впорядкувати суспільно-державне життя, заснувати школи і перший скрипторій, де молоді ченці вчились мистецтву переписування святих книг, і де був написаний збірник законів «Руська правда», а можливо й «Суд Ярослава Володимировича», свідчить, що за спиною князя стояла високоосвічена, прогресивна людина. Цим патріотом і правдолюбцем міг бути не тільки Іларіон, а цілком імовірно — позбавлений марнослав'я, однак одержимий величною славою Русі-України Святий Антоній — невтомний ратай (чи митар?) печер небесних…
Миронові здавалося, що недавня розмова з настоятелем Києво-Печерської лаври йому привиділась. Воно й не дивно при такому безталанні. Тепер він майже не виходив з квартири, хіба що по хліб і молоко та за листами — відповідями на його слізні прохання про фінансову підтримку фільму. Майже в кожному листі благодійники хвалили його наміри, але підтримки не обіцяли, оскільки «вже витратили всі свої заощадження на розбудову України», «підтримують інші проекти», «не довіряють приватній особі, бо з власного гіркого досвіду знають, яка то непевна справа»… і т. д.
Мирон читав відмови відсторонено, ніби це не стосувалось його, або мало стати матеріалом для фільму про режисера, якому так і не вдається зробити омріяний фільм про історію української душі, точніше занапащену пасіонарність нації..
«Чого ж ми хочемо — нащадки лінивих сиднів? — писав на берегах сценарію. — Тоді, коли найбільш авантюрні, енергійні з русичів зривалися з насиджених лісів і горбів, йшли на північ і схід, розчинаючи в собі племена і народи, живлячись їх кров'ю, творили нову молоду націю, наші предки лиш знали, що відбивалися від в'їдливих сусідів та чекали добрих варягів, в яких найми були б солодшими за мед».
Факт, що настоятелем Києво-Печерського монастиря згодом стає учень Антонія преподобний Феодосій, людина, судячи з літописних згадок про нього, не позбавлена марнославства, лиш утверджувало Мирона у великій повазі до Святого.
Часом Мирона дратувала заангажована обмеженість літописців, які нагадували заідеологізованих радянських істориків. Вони теж приписували своїм князям рушійну роль в історії, вибілюючи імена істинних подвижників і творців.
Однак між рядками літописів читалася правда. І правда була в тому, що останні двадцять років після смерті князя Ярослава Мудрого були чи не найважчими в довгому, стражденному житті Антонія. З кончиною Ярослава вмерла його мрія про сильну національну державу. Немудрі сини Мудрого Ярослава знову зчинили криваву міжусобицю і коромолу. Спілка трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода пустошила руські землі. Свавілля бояр та військової старшини ставало нестерпним, наростало народне невдоволення… Мимоволі Антоній був втягнутий у боротьбу двох ворожих таборів, які групувались довкола вибору єдиного київського князя. Одні, в тому числі учень Антонія ігумен Печерського монастиря Феодосій, симпатизували Ізяславові, другі, зокрема преподобний Антоній — Святославу. За що був гнаний не раз істеричним і не передбачуваним Ізяславом.
Малоймовірно, що і в часи породженої буйним Ізяславом смути Антоній рятувався на Афоні. Скоріше за все, розбудовував монастир, а при ньому облаштовував перший шпиталь — больничний монастир, притулок для сиріт, школу для незаможних дітей, бібліотеку і скрипторій — на штиб тих книгописних майстерень при грецьких монастирях, в яких сам вчився таємничому мистецтву карбування Божого Слова на скрижалях вічності. Кажучи по-сучасному, зводив духовні опори держави. Та все-таки найбільше піклувався Антоній сівбою Божих зерен у спраглих світла істини душах киян. Не важко уявити, якою крамолою для князів і одкровенням для простого люду звучали серед різні і колотнечі Божі заповіді: «Не убий, не укради, не чини перелюб, люби ближнього, шануй батька-матір своїх…»
Певно, не проминав Святий і дорікнути Ярославичам за відступ від батьківського заповіту жити в мирі та злагоді, шанувати право старшого і не посягати на неналежний їм уділ.
Складні, напружені стосунки преподобного Антонія із шаленим Ізяславом детально описані Нестором у «Повісті временних літ». Спочатку Ізяслав, «… дізнавшись про святе життя його, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення і молитви». І навіть цілу гору над печерами подарував, коли чернецька братія, пострижена Антонієм, розрослась до числа 12 і забажала будувати монастир. І був радий бачити, як «ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили острогом, келій поставили багато, завершили церкву і прикрасили її іконами».
Та, очевидно, не давала спокою амбітному князькові всенародна слава Антонія, а паче того — його безстрашна незалежність. Як Пилатові — слава серед народу Ісуса Христа. І хоч з усіх сил намагається преподобний не спокушати Ізяслава, відмовляючись від чину ігумена на користь то Варлаама, то Феодосія, та проводячи дні свої в печері в трудах і молитвах, не уникнув він гніву неправедного князя.
Однак, не міг змиритися амбітний, по-жіночому вразливий молодий князь з тим, що київський люд, не до нього в хороми йде на пораду, а до старця в печеру, не його слухає, а старця печерного, не його, князя, славить, а старця з печери.
Особливо допекло Ізяслава те, що до монастирської братії прилучився його улюблений слуга Єфрем та знатний боярчук Варлаам, до речі, згодом ігумен Києво-Печерський, якому судилося завершити земний шлях у Зимненському монастирі, в одній із церков якого хрестили малого Мирона Волинця. Розгорівся справжній скандал. «Знатний боярин Іоан із множеством слуг в ярості прийшов в печеру і, розігнавши Боговибране стадо преп. Антонія, вивів сина свого, блаженного Варлаама, зняв з нього святу чернечу одежу, одягнув у світле боярське плаття і насильно повів його у свої палати». «Крім того і сам князь Ізяслав… розгнівався на братію Христову, зібрану преп. Антонієм,… і погрожував ув'язнити… Антонія зі всіма печерними іноками і розкопати їх печеру».
Ну, чим не більшовицькі методи боротьби з «опіумом для народу»?! Єдина різниця, що у Х столітті печери розкопували, а в XX — церкви валили. А так — жодних радикальних змін ні у психіці, ні в психології власть придержащих. Та ж люта заздрість, ненависть, бажання одних вивищитись над іншими, зрада ідеалів, попрання святинь задля дрібненьких, ницих потреб і амбіцій… Не юд і пілатів, тупість солдатів обов'язку, бездушна жорстокість найманих катів і свята невинність юрби…
А ти, Мироне, хочеш щось змінити? Шукаєш аналогій, намагаєшся ексгумувати українську харизму разом з історичними постатями, нею осяяними… Хочеш повернути історичну пам'ять у голови, прагнеш збудити гідність у душах, відродити славу… А навіщо? Чи не читав ти Псалми Давидові, чи забув істину: «Если Бог не созиждет дома, напрасно трудяться строящие его»?..
Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, думав Мирон, і давно махнули рукою на її народ, похряслий в мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..
Схоже, клятий сепаратизм, одноосібне купчення на власній купині під власним прапорцем посеред болота розбрату сидить в українських генах, як чорт в греблі, ще з тих далеких удільно-князівських часів… Або навіть із ще дальших — племінних. А якщо придивитись пильніше, то стане ясно, що ця племінна ментальність ніколи нас і не покидала, за тисячу років так і не трансформувалась у національну… Ох, Антонію, Антонію, даремні труди твої, і муки, і надії… Та й сам ти це бачиш, вірніше, відчуває це твоя духовна присутність, яка не дає віками скотитися минущим поколінням у прірву бездуховності…
Мирон спробував уявити, що сказав би Святий, якби дізнався, що за десять століть не спромоглися україни-русичі народом стати. Що через тисячу років з дива дивного закарпатці оголосять себе народом
