русинським, галичани — білими хорватами, волиняни — дулібами, запорожці — печенігами чи половцями, а кияни… Господи, невже хозарами?!
Не йшла Миронові з думки розмова з одним з носіїв племінної ментальності, схожим на племінного бичка, з настовбурченого чубчика якого, здавалося, от-от вискочать тугенькі тупенькі ріжки. Хлопака тільки-но випав із Львівського поїзда і рискав по Студії, шукаючи собі рівню — режисера без комплексів, який би взявся робити еротично-знаково-касовий фільм по його повістинці «Гаремне життя Роксолани». За сценарієм, явно «здертим» з «Кама Сутри», «Анжеліки», вітчизняних історичних романів та базарних порнопосібників, всі події мали відбуватися в постелі золотокосої Хурем з Рогатина. А щоб фільм був суперактуальним і не віддавав кислим історизмом та прісним патріотизмом, в любовні гаремні сцени вмонтовувалися документальні епізоди трудових буднів сучасних Роксолан у борделях Європи.
– І гроші маєш на це, вибачай, лайно? — поцікавився Мирон.
— А чого б ото я тупав отут без грошей?! — Щиро образився племінний рогатинець. — Авжеж маю: відстібнув один божий чоловік — питомий патріот, на, каже, та покажи всім, що в нас, українців, теж є секс. І був, ще й який! І любов була і буть їй вовіки вічні!
І розреготався, натиснувши на останній, на його думку, дотепній фразі.
– І то ви, гонорні галичани, оцим займаєтеся у тому П'ємонті? — Спитав сухо Мирон, не реагуючи на дотепи суперсексуального нащадка Роксолани.
— Як то — галичани? Ви, пане, з якого століття, коли не знаєте, що у Львові ніколи не було ані галичан, ані навіть українців, а що тут споконвіків жив єдиний народ — білі хорвати?
— Курва мама твоя була, хорвате білий, — ось що я знаю. І того мені аж задосить, аби післати тебе туди, де й чорні чорти не водяться… — Вибухнув Мирон, а потому довго блукав студійним садом, довго не міг до тями прийти, все питаючи когось:
— Що ж це робиться, святий Отче, що ж це твориться з нами? Ще й зими нема, а вже забіліли хорвати…
У відповідь тільки перестиглі яблука лунко гупали у траву, нагадуючи Миронові, що вже осінь. Десята від тої, коли він збирався запустити фільм. Але прийшов Федот-патріот і перекрив йому кисень…
«Щоб винищитися над прославленою Печерською Божою обителлю і непокірним Антонієм, зводить Ізяслав, наречений при хрещені Дмитром, монастир свого імені та церкву кам'яну, надіючись на силу багатства.
Мирон набрав номер телефону і прочитав у мовчазний нічний простір:
«… багато монастирів цісарями і боярами, і багатіями поставлено, та не такі вони, як ті, що поставлені молитвами і сльозами, постом і безсонням…»
— «Повість временних літ», — сказала Доброніга і раптом спитала: — Вам погано? Але чому, коли наш монастир поставлений молитвами і сльозами, постом і безсонням?
Він хотів сказати, що, якби мав гроші, то приїхав би до неї, але тільки спитав, як її справи судні.
— Позивач забрав позов, — сказала Доброніга. — Це раз, а по-друге, я незабаром буду в Києві, можу вам подякувати за підтримку віч-на-віч…
— На жаль, я завтра від'їжджаю, — збрехав він, лякаючись зустрічі з нею. — Радше, відхожу на безмов'я, як печерські ченці перед смертю…
— Не жартуйте так, — сказала Доброніга, — ви потрібні мені живий, далекий, близький, але живий…
— Ви мені теж, — сказав він. — Тому я й буду вас чекати…
— Де, на зйомках? — запитала Доброніга.
— Ще не знаю де, але що на цім світі — точно. Я повідомлю, а коли не встигну, доведеться вам повірити, що такого Мирона ніколи не було в природі, нема і не буде…
І засміявшись, поклав слухавку, аби не розридатися, аби не зізнатися їй, як без неї йому одиноко і незатишно навіть під захистом Господа Бога.
Так би мала називатися четверта серія першого фільму Мирона Волинця про першого ідеолога української держави Антонія Печерського.
Роки князювання на київському престолі нездалого Ізяслава — старшого сина Ярослава Мудрого — історики назвуть перехідним періодом від державної величі до розпаду і занепаду Київської Русі. Набігами на землі численних братів своїх обезкровив князь дружину, розсварився із киянами через сваволю бояр. Почалися незгоди і серед тріумвірату, «троємужжя» руських князів. Відчувши ослаблення Русі, заспішили голодними вовками до південних її кордонів половці. Поразка втомлених розбратом русичів у битві 1068 року на Альті, під Переяславом, яку передбачав Святий Антоній, відкрила кочівникам дорогу на Київ… Князі розбіглися, залишивши стольний град напризволяще, та оправдуючи свою ганьбу на Альті злим чарівництвом Антонія.
Короткий запис у літописах про незадоволення князів пророкуванням ясновидця свідчить, що святий старець навіть в такому похилому віці брав активну участь у політичному житті Києва.
На екрані — пекло. Горить Київ, Поділ, пішло димами в небо княже село Берестове. Плюндрують половці руські землі, грабують киян. Додають жалю до кривди, яку й так чинять простому люду князівські міжусобиці, сваволя бояр, воєвод, лихварів та дружинників. Кияни на чолі з преподобним Антонієм збираються на віче, гуртуються в ополчення і йдуть до Ізяслава, що заховався за мурами княжого палацу, з вимогою ставати всіма силами на ворога: «да вдай, княже, оружья и кони, и еще бьемся с ними (половцами)». Переляканий Ізяслав з купкою кінних дружинників тікає з Києва. Ховається від розгніваного люду земський воєвода Коснячка. Не потикаються до полоненого половцями стольного граду Святослав із Всеволодом, хоч їх і кличуть очолити оборону кияни. Оскільки не гоже голові городів руським без голови бути, на престіл стольний народ ставить полоцького князя Всеслава, слава Богу, що під рукою був — сидів у порубі, Ізяславом ув'язнений. Налякані народним повстанням кочівники покидають Київ. Але короткий спокій знову порушує клятвовідступник Ізяслав, повернувшись із Польщі, куди забіг, із підкріпленням і вчинив страшну розправу над підданими.
Криваві сцени княжої кари: летять з пліч буйні голови бунтівників, юрби невинно осліплених блукають задимленими пожарищами… Лютує — мститься за недавнє ізгойство родини син Ізяслава княжич Мстислав…
— Господи, яка страшна ілюстрація бездумного безчинства безумних вождів… кривава паралель віків… От тільки, де взяти коней, хоча б пів сотні рисаків, може, на якомусь іподромі?.. — Забувши про реальний стан справ, з'їдався Мирон, не знаходячи місця у своїй «келії». Тепер він рідко виходив з дому — зализував рани та збирався на силі «отмстить нерозумним хозарам». — Битва на Альті, відступ, зрада… Передчуття біди — тисячолітнього розбрату… лиха, яке боявся, але передбачав печерський ясновидець. І як апофеоз незборимості русичів, торжества демократичних начал — повстання киян 1069 року… Куди там всім тим грецьким трагедіям! І шекспірівським — теж…
Повстання киян проти недалекоглядних і немудрих, перейнятих дрібними сварами, князів, ледачої боярської думи, тупоголових дружинників, яким би тільки мечами махати та здобич здобувати у той час, як ворог плюндрує отчу землю, городи і села руські — ось що мало стати кульмінацією його багато серійного фільму про першу українську державу — Київську Русь. Ох, якби тоді не просрали її нерозумні зверхники — була б Україна досі центром Європи, а не просилася, як бідна сирота, до неї в комірне…
На причину останнього вигнання Антонія з Києва чітко вказує «Києво-Печерський патерик»: «Тоґда Изяслав вошел в Киев и, по наущению диавола, начал жестоко гневаться на преп. Антония: кто-то оклеветал его пред Изяславом, будто он любил Всеслава и был его советником, а потому был виновником всей этой смуты… Князь Черниговский Святослав, извещенный, что брат его Ізяслав жестоко гневаеться на преподобного Антония, прислал за святым ночью и увез его в Чернигов. Там понравилось преподобному место близ города, на горе Болдыни, и, скопав там пещеру, он жил в ней. Впоследствии на этом месте был создан монастир».
Так пишуть літописці. Але від кого і від чого було рятуватися 86-літньому старцеві? Кого міг він боятися, крім кари Господа Бога? Які гоніння і тортури могли зрівнятися з муками його совісті, з риданнями над долею вотчої землі — Руської держави? Хто із дрібних і суєтних минущих спроможний був принизити
