купальської ночі? Тільки цнотливі дівчата пахли зовсім інакше… мов зозулині слізки… Кришталево-чистою, невловимою сніжною ніжністю, палахкою трепетною свіжістю лісового зілля.
Зозулиними слізками пахла руса коса і біле тіло Доброніги, доки їх не торкнулася п'ястуки здоровенного, як бурий ведмідь, варяжина. Тієї страшної ночі, що пахла гріхом душогубства. Гріхом ґвалту, насильницького злягання, невідомого для нас, дітей Сварога, Дажбога, Перуна, Стрибога, Велеса і Мокоші…
…Неждано, як дивний сон, скінчилося одного літа красного безжурне моє життя в ріднім селі, що згубилось у віковічних лісах біля Любеча. Множилася, казали старці, сила київського Князя, множилася дружина його, та все рахунком тих варягів, що плавом пливли з холодних своїх країв у стольний град. Жорстокі войовники, котрі зросли на холодному, безплідному камінні півночі, не звичні були ні орати ні сіяти, зате зело вдатні були до ратних справ. Казали старці, що князі вдячні варягам за те, що помогли вигнали з наших земель підступних хозарів. Проте самі старці не бачили великої різниці між приблудцями: хозари пустошили земля руські хитрістю, варяги — розбоєм, сіючи хіть до братовбивства та чвар.
Пророчили волхви, котрі на ту пору ще вільно жили по лісах наших, не діткнуті десницею похрещеного Князя, що скоро кінець нашим розкошам, що скоро потечуть меди золоті наші в горлянки нових зайд чужоземних, оскудіють бори звіром, ягодою і грибами, а жінки стануть здобиччю дружинників, як ті вивіриці й ласки, а мужів, яко звірів, розженуть по дебрях, а самі посядуть землі наші.
І це сталось раніше, як гадалось. Скоріше, ніж сподіялось. Лиш пришерхли багна після весняного повноводдя, вигнав київський Князь дружину свою на полюддя, пустив пастися ненажерливих своїх варягів по вільних лісах київських, сіверських і древлянських.
Чимала зграя їх продерлася від Любеча до нашого погосту. Стояла глибока, як вода у Дніпрі, весняна ніч. І враз здійнялася вона вогненною хвилею до неба, криком і лементом. Зголоднілим варягам не чекалося ранку, і тріщали під їх ведмежими лапами діжки з медами та солониною, тріщали кості сумирних і поважних мужів і мудрих волхвів, волали заступництва у богів невинні отроковиці. Але боги мовчали. Не метав у нападників Перун блискавицями, не завалив їх буреломами Сварог, не розметав вітрами татів нічних Стрибог, не наслав на них дикого звіра Велес, не спеленала тугими полотнами туманів велика Мокоша, берегиня домашніх вогнищ… Наші боги відвернулись від нас з тих пір, як попалив Князь в граді стольному їхні капища та пустив ідолів за водою Дніпром-Славутою, натомість звівши каплиці і храми чужому й чужомовному богові.
Але ж тут, по оселях довкіл Любеча, хоч з острахом, але віри правітців трималися! І ще стояли капища і жертовники! Чому ж тоді ніхто не почув лементу невинної Доброніги? Чи тої ночі боги наші спали і не бачили, як перекинув через сідло рудий варяг мою білу ладу-зоряницю? Чи може не відали боги, що по весні, на Купала, коли зацвіте праліс диво-цвітом, прийде моя пора молодеча умикати собі суджену? Що вже були змовини з Добронігою і перемовини між родами нашими…
Але чому Боги і мене позбавили мужності, пов'язали страхом мої руки, не дозволили розтрощити голову нічному татю? Може, змовились із новими богами княжими і віддали нас на поталу, як недавно ще люд київський — їхні капища й ідолів?
З тими думами ворохобними вхопив я рогатину і майнув, як олень, нетрями, і перейняв рудого татя, п'яного від любові й меду. Але сили були нерівні, і ще раз поганьблений на очах Доброніги, зотліваючи від страму, покинув я оселю вітчу біля Любеча, не дочекавшись ранку, і довго біг, яко звір дикий, пралісом, рятуючись від норманів, доки не впав зморений і не заснув мертвецьким сном.
Пробудився від присутності звіра чи то чужої людини. І сахнувся, уздрівши бліде, заросле ріденькою борідкою юне лице. І я схопився на рівні, готовий на прю, але чорний, як грак, отрок у чорній порті з каптуром на голові, заговорив нашими словами:
— О чадо, не бійся і не отвергай мене.
Те, що чудний приблуда рівний мені роками назвав мене чадом, вельми здивувало та розпотішило моє серце.
— Овва, — гостро засміявся я, споглядаючи невідомця, — не сподіявся рідного діда в дебрі зустріти. А може, ти й справді мені дідо чи вуй, що так пишно величаєшся?
— Я брат твій і слуга Господа нашого Ісуса Христа — пресвітер Іларіон, — смиренно зізнався приблуда, ще більше подивувавши мене, бо не думав я, що в такі молоді роки можна бути попом. Ті попи, які заявилися комонно в наш закутень із Любеча попереду оружних дружинників і хрестили нас усіх поспіль, старих і малих, водою з лісового джуральця, були старші роками чужинці, що баяли про бога свого незрозумілими, з руськими мішаними, словами. І була та бесіда темна і незбагненна, як і їхня віра. Тож люд наш охрещений, геть заплутавшись, аби не гнівити ні старих, ні нових богів, ні до чого іншого не додумався, як лиш свічі палити одним, а кострища — іншим.
Протяг хилитнув штору на балконних дверях, запахло прив'ялим лісовим зіллям і вогкою землею. Мирон взяв ручку і вивів своїм красивим, старомодним (хоч вензелі виписуй, казала мама) почерком: Фільм перший. Серія перша. Стор. 27, кадр 150–172.
Натура. Панорама старезного непрохідного пралісу, вкритого першою ніжною зеленню, пронизаного першим проміння сонця. На розквітлому зілля спить отрок білочубий, у білій одежі. Відчувши на собі погляд дивного юного чоловіка в чорному каптурі, схоплюється, готовий кинутись у бійку. Після слів чорноризця: — О, чадо, не бійся, я брат твій і слуга Господа нашого Ісуса Христа, пресвітер Іларіон, — заспокоюється, а далі сміється:
— Коли ти брат мені, то чого чадом обзиваєш, ніби дідо мені або вуй?! Та й, видається мені, що й на попа ти замалий іще… А коли й справді піп, тоді пощо бродиш лісами нашими, мовби варязький тать? Чого шукаєш?
Чорноризець: — Ходжу по дебрях, селах та городах руських із власної спонуки та Божого благословення. Сію в душі люду нехрещеного віру в єдиного Бога нашого Христа Спасителя.
Парубок: — То ти з тих чужоземців, які підбили князя київського але не оружно, як варяги, а баснями про бога чужого, який нібито мудріший і добріший, достойніший за наших, руських?
Чорноризець: — Свій я, чадо, з Києва стольного, дитиною великим князем Володимиром у Дніпрі хрещений… А грамоті навчений у княжій школі, при дворі його іноками грецькими та болгарськими. З младенчества прихилилась душа моя до віри християнської, до Господа нашого Ісуса Христа — заступника всіх гнаних, стражденних, болящих…
Парубок: — Кажеш, заступника гнаних? А пощо ж тоді твій справедливий бог не спалить блискавкою князя, який насилає на полюддя варягів подлих своїх, аби вони розбій чинили кривавий над русичами? Кажи, чому?»
Мирон застогнав, фізично відчуваючи, що то він, він, Волинець, волає справедливості в нещасного чорноризця, бо не відає, до кого треба волати.
Господи, та доки ж йому балансувати на хиткій віртуальній грані між сном і уявою, часто плутаючи, де роль героя, а де він сам? Ця плутанина вибивала його з узвичаєної колії реального світу, двоїла його, четвертувала, робила неадекватним, дивним для інших, навіть маніяком. Він це розумів, але нічого не міг із собою вдіяти: він міг звільнитися від цього кінонаслання тільки знявши намріяний фільм.
По цих грізних словах не стримався я і заплакав, як дитя мале, і повідав чорноризцю всю гірку правду і про ніч розбійну, і про Добронігу, не признався тільки, що жене мене до Києва…
Лиш голову похилив, почувши про горе моє, чорноризець. І вже не славословив ні бога, ні князя свого, а про щось важко, як старий, думав, а далі й мовив, дивуючи мене не юначою розсудливістю:
— Не ти один жаль маєш на князів та чужинців, не один ти надпив з гіркої чаші наруги, не один бачиш неправду світу цього, яким править не київський князь — а князь тьми… Не один… Чимало мужів молодих в граді стольному прозрівають у вірі христовій і стають на брань із самим дияволом і слугами його. Громадимось ми при церквах та при княжім столі. То ж ходи і ти до Києва, коли душа твоя болем обпечена, коли правди волаєш і волієш пригодитися землі і державі руській.
І ми пішли лісами на полудень світу, здалеку наслухаючи шум Дніпра, остерігаючись зустрічей із вражинами-варяжинами, що зграями вовчими гасали його берегами. Пішли плече до плеча, нога в ногу, продираючись крізь хащі, натикаючись часто-густо на спалені-сплюндровані села, ловецькі та бортницькі осідки. І заходилась душа моя лютістю і жаданням помсти, бо впізнавала сліди розбійних варягів. Але я
