зрозуміти, як можна ненавидіти людину тільки за те, що вона не палає до тебе пристрастю? Навпаки, треба дякувати, бо тільки невзаємність дарує нам найвище щастя — марити взаємністю. Але був радий, що може самотою попетляти вулицями, поблукати по набережній чи піднятися фунікулером на Княжі гори, аби з погляду хрестителя подивитись на Русь-Україну.
Ах, який фільм можна було б зняти про богошукання князя Володимира та вибір підходящої релігії! Який фільм!
«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».
Та й навряд чи всі «люди його» пізнали Бога тоді, коли й по сьогодні метаються в пошуках…
Зустріч із Мілою Мілиною повернула Волинця у перші роки Незалежності, коли почався справжній бум богошукання. Що з нами з усіма, запеклими атеїстами та заляканими «в душі віруючими», робилося в ті пріснопам'ятні дев'яності?! Хоча, либонь, те саме з усіма нам подібними на зламі суспільно-політичних формацій, на межі епох, на вістрі тисячоліть? Ще й ноги не охололи в імперії безбожників, як атеїсти кинулися в церкви відмолювати гріхи, а залякані — ще далі: міняти конфесії, віросповідання, ніби віра — як квартира, може бути більшою чи меншою, зручною чи ні, далекою чи ближчою до Бога. І тільки справді віруючі з полегкістю відітхнули, як реабілітовані «без вини винні». Але таких було мало.
Ох і надивився він на «божественні» метаморфози, які катастрофічного поширювались, особливо, серед інтелігенції, і надто — між буремно-невтоленного творчого жіноцтва. Он вона стоїть і думає, що він її не бачить, одна із жертв божійних перетворень — його колишня перманентна наречена Міла Милина — гарненька молодичка й поганенька актриса. Але чого ж це вона без паранджі? Чи, може, знову поміняла віру? Якихось сім років тому Міла призналась, що «не дочекавшись від нього сватів, стала Христовою нареченою». Щоправда, не надовго. Видно, не підійшла на цю роль чеснотами… Бо скоро за тим нібито прийняла іслам, пристала до мусульманської общини, одягла паранджу і чекає якогось шейха, аби виїхати з ним в якісь Емірати, туди, де нафта і рай земний, якнайдалі від своєї крихітної «готельки» на Нивках з дочкою-буддисткою, що дістала її вже співами про «крішну-раму» і димом сандалових паличок. Друга, Аля — художниця кількох його фільмів, на честь приїзду в Київ Папи Римського з православної перехрестилась на ревну католичку, і вже виїхала (правда, на заробітки) в Італію, ближче до папи Римського.
І сміх, і гріх… Та чи не найбільшим чудом для Мирона було прозріння найвідомішої в його будинку «Марії Магдалини» — безпросвітної путани Олі. Тепер Оля не п'є, не курить, не шкребеться в його двері з традиційним: «будь чєловєком, адалжі одно грівно», не кличе його на «секс вдвойом», а тихо робить з братами і сестрами по церкві «Нове життя» ремонт у своєму кишлі, а вечорами співає разом з ними псалми в церковному джаз-бенді «Алілуя».
Крім Олі, порадував Мирона і побратим по недавній національно-визвольній боротьбі, короткочасний член усіх зареєстрованих (і не тільки) партій, професійний патріот Боря Бурсак. Зігнорований політичним бомондом, Боря знайшов себе у відродженні язичества на Русі-Україні: створив власну релігію «Правіра», церкву, чи то пак «Капище Дажбога», а себе перейменував на волхва Світозора Буй-Туровича. Казав, що вже й паспорт поміняв.
Зустрів Мирон волхва там, де можна стріти усіх, окрім хіба що Господа Бога — на Хрещатику. Гуляв Світозор Буй-Турович по столичній дебрі в оточені Веселок, Мальв та Либідок не першої молодості якраз на Великдень, дивуючи розговілу публіку вигуками: «Дажбог воскрес! Дажбог воскрес!». Мирон хотів обминути колоритну компанію, але був помічений світлим зором Світозора, і мусив добру годину вислуховувати його патріотично-поганську агітацію. Весь цей «нехресний хід» Хрещатиком, як виявилось, Світозор зорганізував не з добра, а з причини розколу «Правіри» на три друзки: прихильників Сварога, поклонників Дажбога і сповідників Ярила. Були й такі, яким кортіло у зв'язку з демографічною та сільськогосподарською кризою відродити культ Велеса, а один з найбільш невгамовних язичників навіть зорганізувався в екстремістсько- терористичне угрупування «Перуни». Завдавала непоправної шкоди молодій «Правірі» і боротьба між сонцепоклонниками та ідолопоклонниками, фетишистами та політеїстами, надто ганебні виступи останніх у клерикальній пресі. Сам Світозор Буй-Турович був вірний Дажбогові і пообіцяв ошелешеному Миронові, що другою всенародною акцією воскреслих дажбожичів будуть масові святкування Івана Купала на Трухановому острові, і просив уклінно зафільмувати подію.
— Буде все так, як в пращурів наших… — таємниче натякнув, підморгуючи на молодиць у вишиванках та очіпках, — і умикання дівчат — теж!
На що претендентки на «умикання» скромно зашарілися, а Мирон заспішив до підземного переходу, неабияк спантеличений еротичною перспективою священної купальської ночі.
Згадка про Світозора Буй-Туровича розвеселила Мирона. Однак жарти жартами, але безсумнівно наш скептичний час в якійсь мірі повторював могутнім суспільним поривом (чи психозом?) богошукання давно минулі світанкові часи Русі-України… Адже ж нічого нового немає під сонцем, як попереджав якраз у той час мудрий песиміст Еклезіаст.
Випірнувши разом з фунікулером із густого і прохолодного, як ставкова вода, затінку, Мирон потрапив під гарячу зливу призахідного сонячного проміння, і кілька хвилин стояв, пронизаний ним наскрізь, ошелешений несподіваним блаженством, якоюсь… біологічною радістю, якої давно не спізнавала його душа, схожа на голого равлика, затиснутого у мушельку тіла. Відчуття торжества життя підсилювалось дивовижною перспективою розквітлої землі, що, переливалася, як у вічність, за сріблясте мерехтіння крайнеба.
Не важко уявити, що переживав князь Володимир, споглядаючи зі своєї гори свою країну! Не важко, коли навіть його, Мирона, простого смертного, від одного погляду на широченний Дніпро, безмежні квартали Лівобережжя ніби якась невидима сила возносила над землею, вивищувала до монументальної постаті великого Київського князя. Вражаюче відчуття вознесіння! Мирон боявся перевести подих, щоб не випасти з кульової блискавки дивовижного трансу, щоб утримати в душі цей міраж, цей огром божественного осяяння, аби згодом матеріалізувати у фільмі. Коли ж його обличчя майже порівнялося з бронзовим профілем хрестителя Русі, панорама сучасного Києва раптом згорнулася в рурочку, як звичайна світлина, і натомість розстелився внизу грубописаний пергамент краєвидів стольного Києва Х-ХІ століть. Видіння було настільки реальним, що вражений Мирон не втримався і підморгнув князеві, як живому, і, наштрикнувшись на милостиво-грізний позирк Володимира, якусь мить ще повисів на рівні його плеча, а потім плавно спланерував на землю.
Але думками зостався за тисячу літ звідси. У щойно похрещеному стольному граді, де з ласки Володимира зводились церкви і монастирі, густішало на вулицях чужоземних ченців, але по далеких кінцях земель руських християнство зустрічало спротив. Не зразу дісталася нова віра до сіл, розкиданих по дрімучих лісах — не вистачало священиків і проповідників, які б могли донести і в глухі лісові нетрі Слово Боже рідною мовою. Тож мусили ставати проповідниками ті з киян, хто з радістю прийняв хрещення та християнську ідеологію рівності перед Богом, але не з принуки греків-чорноризців, які почасти й мови тутешньої не знали, а подвигами тих нечисленних русичів-неофітів, які або ходили у розкішну Візантію з княжою раттю, або ставали місіонерами, наслухавшись про муки земні і чудеса небесні полуденного бога від київських купців, що обійшли Візантію від Чорного моря до Греції і Палестини.
Чим могло привабити християнство з його морально-етичними обмеженнями, суворістю і стриманістю життєрадісних, щирих і наївних дітей природи — русичів? А, взагалі, хто їх питав? Точнісінько так, як зараз питає… Та все-таки попри погрозу князя Володимира: «Хто не явиться (на хрещення) той ворогом мені буде», — мала б нова релігія манити бодай перспективою раю і вічного життя. Підкуповувало християнство й ідеєю рівності всіх перед Богом, і — з Богом, що вмер за народ свій, а ще — переживанням невідомого раніше екстазу радості не від плотських утіх, а духовного піднесення до людинолюбного Бога. На загал, християнська релігія в її ортодоксальному варіанті ніби спеціально була створена для сентиментальної слов'янської душі.
Тож зрозуміло, що найбільш вразливі з неофітів ставали добровільними проповідниками християнської віри, відмовляючись від гріховних благ земних, а дехто, за прикладом перших римських християн, що змушені були переховуватися в катакомбах, викопував собі печери у горбах над Дніпром, і підвизався там в постах та молитвах. До перших руських пресвітерів гіпотетично міг належати і вихрещений дитиною у Дніпрі Володимиром і киянин Іларіон, якого (теж гіпотетично) міг зустріти у лісах під Любечем Мирко. І цілком
