бидла і не пошкодує якусь тисячу гнилих своїх «зелених» на відродження українського кіно, спалахнула в душі Мирона Волинця, як вогонь у пригаслім горнилі. Заскочивши у ліфт, тремтячими руками розірвав конверт і… мало не завив від розчарування. Писала йому Лариса Котова, з якою він сто років тому зазнайомився в готелі під час одного із відряджень у Дніпропетровськ, а відтак від випадку до випадку зустрічався в Києві, куди вона приїздила у справах якогось харківського заводу, де, здається, працювала чи то бухгалтером, чи економістом.
Тепер Лариса писала з Греції, де вже рік доглядала за паралізованим багатієм. Детальним описом брутальних залицянь старого, напевно, хотіла розбудити Миронову ревність, або ж заздрість… Однак викликала жаль і досаду… Жаль по тисячах нещасних жінок, загнаних руїною і злиднями у заморські найми, і досадою на чоловіків, на всю цю владу, на державу, що байдуже спродують свою красу, ніжність, материнство у неволю, і вдають, що нічого не відбувається… Усе повторюється на берегах Славути…
І знову перед очима постав широкий погожий Дніпро, і клекіт невольничий ремства над табунами човнів, що поспішали до Чорного моря… І бліді обличчя дівчат під білими платами-хустами… Але цього разу він не побачив поміж них Доброніги…
Неволя упосліджує навіть високу душу. До скотства. Детальна розповідь випадкової «бойової подруги» про огидні пропозиції старого збоченця ображали Мирона… Доброніга не могла б так смакувати своїм приниженням… Отже, висновок: Доброніга не могла бути невільницею, адже неволя вибирає невільних, як свобода вибирає вільних… Тож був певний того, що Доброніга скоріше вибрала б смерть, аніж рабство.
… Він бачив, як та далека, віддалена від нього тисячоліттям, кохана, та золота його душечка, похитнувшись, падає за борт, у позолочену сонцем темно-синю дніпровську хвилю… Інакше не може бути: або воля, або смерть — тільки не рабство для дівчини доброго руського роду.
Що було потім? Що буде потому — хтозна… Може, течія принесе Добронігу до жіночого монастиря десь на Видубичах, або вирятує її якийсь рибалка і зробить своєю жоною, або той же всюдисущий- невмирущий Яритник, тільки не повідає про це Будимирові, приреченому на іншу дорогу і долю іншу…
На своєму не такому вже й короткому віку Мирон не раз переконувався, що нема нічого випадкового на цій землі. Лист Лариси ще більше переконав, що його Доброніга десь зовсім поряд… За якусь мить від його життя, на відстані його самотності. І вона от-от перейде йому дорогу…
За три дні відпливав Будимир з купцем Варфоломієм у Святу землю. На кормі посольського човна в голові флотилії під білими вітрилами темнів непорушно здеревілим ідолом Іларіон-чорноризець.
Мирон бачив водночас, як відчалює від берега купецька лодія з Мирком Любечанином, як спливає вниз по Дніпру — голубою дорогою з варягів у греки, і як даленіє пристань, а за нею — Поділ, а далі весь стольний град Київ з княжою гридницею на найвищім горбі, і тісною печеркою — на нижчім.
І раптом кольнула у вічі тонка, мов кістяна голка, постать, увінчана гостроверхим каптуром. Яритник! Відун-чарівник стояв на березі під Берестовою горою, при самій воді, нікому невидимий, крім Мирка. І відчув Мирко як по живому пришиває його та схожа на голку примара до даленіючого рідного берега.
Аби було дешевше, Волинець збирався замовити човни на одному з лісокомбінатів Чернігівщини, навіть їздив туди, показував креслення, малюнок — як має виглядати лодія. Важче було б, звісно, з відрядженням на натурні зйомки до Туреччини та Греції, але можна обійтись цілком Кримом, де те ж саме море і скелі, та Києвом… Хіба в цьому правда? Правда має бути в самій ідеї його фільму…
Відпливав Мирко Любечанин у Святу землю з першим опалим листом. І несла течія його човен на дванадцять весел, як листок по осінній воді. І не відав Мирко Любечанин, що через тисячу років з високого дніпрового берега дивитиметься у слід йому сивий чоловік і заздритиме…
Відпливав Мирко-Будимир у Святу землю, а на печерські погорби ступав Мирон Волинець — щойно зарахований першокурсник кіно-факультету Київського театрального інституту, який на початку 60-х розташували в приміщеннях вчорашнього монастиря, а нині Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Солдатська форма свідчила, що він — чоловік бувалий, а монолог Васілія Тьоркіна, який він прочитав екзаменаторам та «на відмінно» написаний твір на тему «Слова о полку Ігоревім» — що він ще й чоловік свідомий, готовий двигати вперед український радянський кінематограф.
Над Україною буяла щедрим квітом «хрущовська відлига» і серце його сповнювали радісні сподівання.
Провівши Мирка з Іларіоном у далеку дорогу, Мирон Волинець вирішив, не відкладаючи, завтра ж таки іти з поклоном до настоятеля лаврської обителі.
Свою розмову з владикою він почне не з прохання про гроші, а зі знамення, яке було йому давно, ще в студентські роки…
Спогади несли Мирона все далі й далі, як дніпрова течія.
Він ніколи не був фанатично віруючим. Бо хоч і народився у багатому на церкви Володимирі- Волинському, але виростав у епоху розвиненого атеїзму, в безбожні повоєнні роки. Нова радянська влада не церемонилась із «опіумом для народу», всіляко його винищуючи. Величні тисячолітні храми, безцінні пам'ятки давньоукраїнського зодчества перетворювалися на склади і клуби, а Свято гірський Зимненський монастир, заснований самим князем Володимиром ще 1001 року, — на тракторну бригаду. Таке сатанинське богохульство не сприяло вихованню в його покоління ні побожності, ні духовності. Тож не дивно, що й про Києво-Печерську лавру юний Мирон знав тільки те, що колись тут теж був монастир, а тепер — музей. От і все.
Чому ж тоді, коли вони веселою студентською юрбою висипали з трамваю № 20 просто на подвір'я історико-культурного заповідника, Миронові здалося, що він уже колись тут був? Ходив цими горбами, милувався сходом сонця над зеленими далями, сріблястим плином Дніпра…
І це відчуття, яке одні називають де жа вю, інші — пам'яттю віків, чи генною інтуїцією, Волинець переживав не раз. Тріск гілки під ногою, шелест листя, запах свіжоскопаної землі на клумбах, скошеної трави на газонах будили в ньому невловимі відголоски призабутих переживань…
Потім, з роками, він назве цей стан — мистецьким відчуттям історії, даром яснобачення, притаманним кожній справді творчій людині. І його теорію підтвердить друга пригода, що сталася з ним того ж таки дня.
Поселившись в келії, разом із ще трьома щасливчиками — Романом з Буковини, Степаном з Донбасу та Дмитром з Одещини, гайнув «освоювати територію». В групці туристів забіг і в Ближні печери. Підземний присмерк, мерехтіння свічок, людські кістки у неглибоких поховальних нішах, сперте повітря і дух потойбіччя скоро згнітили радісний настрій. Хотілося швидше назад, на сонячне подвір'я. Коли, переборюючи важку нудоту, що підступила під саме горло, Мирон зібрався вертатись, його ніби щось прикувало до землі при ніші з мощами. На темній стіні в заглибині проступило ясно лице бородатого старця і тихий вимогливий голос запитав:
— Пощо ти сюди знову прийшов, Мирку? Чи відаєш, пощо ти знову сюди прийшов?
За хвилю запаморочення минуло, мана щезла і переляканий Мирон, розштовхуючи здивованих туристів, вискочив з печер, мов корок із пляшки.
Йому й досі у вухах стоїть той тихий, співчутливий голос з притиском на слові знову, і оте Мирку, ім'я, яким його в дитинстві називала мама, але зрідка, коли він хворів і вона жаліла його.
Перестрашений, він довго обминав печери, але пригода змусила його зацікавитись історією Києво- Печерської лаври і її першими насельниками, святі мощі котрих покоїлись в погребальних нішах печер. Зайшовши якось в музей заповідника, Мирон остовпів: з вітрини на нього пильно дивився знайомий старець, отой самий, лик якого явився йому в печерах, і чий голос спитав:
— Пощо ти знову сюди прийшов, Мирку.
Під портретом стояв підпис: Преп. св. Антоній Печерський — засновник Києво-Печерського монастиря.
— Владика у від'їзді, — повідомив Мирону в канцелярії вродливий червонощокий чернець, видно, начальник канцелярії. — Але може, з Божого благословення ми вирішимо ваші проблеми?
— Та ні… — завагався Мирон, — хотів би з владикою стрітися… Це, можна сказати, дуже делікатна…
