розмова… вірніше, тема…
— Своє прохання до владики можете залишити в канцелярії, письмове чи усне. Ми сповістимо про вас… Або передайте факсом…
— Дякую… щось придумаю… — пообіцяв ввічливому завідувачу канцелярії Волинець і заспішив до виходу…
… Він стояв у мініатюрній катакомбній церкві, викопаній першими насельниками печерських горбів з благословення святого Антонія, перед святими мощами мучеників за віру християнську, і намагався згадати слова молитви святому преподобному Антонію Печерському. Але слова не згадувались, і тому він питав Святого своїми словами, питав у соте, в тисячне:
— Пастирю і наставниче, преподобний і богоносний отче наш Антонію, чому ти не допоможеш мені розгадати таємницю української душі, таємницю нашої малості і величі? Врешті, твою таємницю, святий старче. Чи ти не чуєш мене? Чи не хочеш чути? За які гріхи ти ігноруєш мене? Так, я — грішний, навіть дуже грішний, але не більше, як кожен земний черв! Однак не впадаю в гординю і вже не прошу тебе простити мені мої прогрішення, лиш прошу, коли не можеш помогти, то хоч збав від лукавого — якщо від лукавого моє бажання робити те, до чого лежить і душа моя і розум. Ну, не можу я ж повірити, що тобі байдуже те, чим я мучуся! Чи, може, тебе взагалі нема? І не було. І ти — тільки міф. А ті слова твої, те запитання, яке перевернуло всю мою душу, сколотило розум, і все життя переслідує мене: — Пощо ти прийшов сюди, Мирку? — невже то тільки слухові галюцинації, які пережив голодний і вразливий студент у бідній на кисень печері? Якщо так, тоді це взагалі трагедія. Бо коли немає того, що ти уособлюєш, — вищої сили, Божого промислу, тоді немає і надії на торжество справедливості. І нема ради чого не те що творити, а й просто — жити! Бо все втрачає сенс. І боротьба добра зі злом — марнота марнот, а всі постулати християнські — фікція! Ради усього святого, підкажи, що мені робити! Поможи потопаючому прибитись до якогось берега. Відпусти з полону свого з миром у душі. Чуєш, Отче?
Але Святий мовчав і чуда не являв. І все було буденним і печальним. І здавалися даремними роки, які Мирон присвятив вивченню історії давньої Русі, і пошукам загубленого у плині століть «Житія святого Антонія». А протирічливі дослідження вчених, яких він начитався по бібліотеках, вводили його в ще більшу заблуду і невідомість. І чим більше він заплутувався у пошуках істини, тим більше переконувався, що сам повинен, мусить знайти її. Але — як?
Повз нього текли ручайки притихлих туристів і паломників, які теж, певно, бажали чуда, в пристрасних молитвах до святих випрошуючи здоров'я, роботу, благополуччя, успіх у бізнесі… Як і він, вони вірили й не вірили, але все-таки сподівались.
— Мужчина, что с вами? — Мирон ніби від сну збудився: в печерах — ні душі, тільки молодий рудобородий монах стоїть перед ним і строго питає:
— Мужчина, вам плохо? А еслі нєт, уходіте — ми работаєм до чотирьох.
«Ми работаєм до чотирьох». Аж за ворітьми Києво-Печерської лаври до Мирона дійшов зміст цієї фрази. Він гірко засміявся, уявивши, як би то виглядало, коли б отак Святий Антоній зустрічав чи проводжав кожного, хто запізнився до нього за помічним ліком, порадою чи розрадою…
«І приходили до Антонія болящі, старі та немощні, приносили дітей своїх, хворобами вражених, і давав їм Антоній зілля, яке сам споживав, і молитвами, трудами й постами, умерщвленням власної плоті, випрошував у Бога здравіє приходящим».
Що робить нас незалежними, мужніми і непідкупними? Що дає право казати і писати правду і відстоювати свою правоту? Лиш зневага до минущих благ цього світу, до життя як утіхи ненаситної плоті. А ще — вибір іншого буття — буття безстрашного Духа…
Народжений в роки останньої світової війни, в розпал братовбивчої бойні, від загнаної страхом перед поляками, німцями, а згодом і совітами, жінки, від чоловіка, який пережив полон, криївки УПА, радянський фронт і катівні НКВД, Мирон вважав себе потомственим протестантом, ненависником авторитарності і тиранії. Він плакав, коли мама розповідала, як підшивала під підкладку батькового піджака вату, аби йому не відбили в енкаведе печінок. Так батько розплачувався за німецький полон і за гіпотетичне (хоч було те насправді) перебування в повстанській армії.
Він плакав, коли мама розповідала, як ховалася, вагітна ним, по лісах і верболозах від пімстливих польських загонів Армії крайової.
Генетичний біль, образа, гнів, невтоленна спрага справедливості і справжньої Правди у світі подвійних стандартів… Почуття, що з малих літ осідали в душі Мирка Волинця палючою рінню, врешті, переплавились на гостру, як меч, божевільну потребу творчості. На комплекс. Він носив цю потребу в душі, ховаючи від сторонніх, як повстанець сокиру. Знав, що повинен розповісти усім ту Правду, але ще не знав, як. Тільки в десятому класі, побачивши уперше «Щорса», вражений пережитим, зрозумів, що буде знімати кіно.
Тим «кіном» марив не один Мирко Волинець у ті далекі повоєнні роки. Для його покоління, опаленого війною, заляканого репресіями «совітів» проти оунівців, скаліченою ідеологією подвійних стандартів мирного життя, кіно було віддушиною, дивиною, міражем, збудником мрій і… стимулятором росту. Великоднем, який їм раз на тиждень, у неділю, влаштовував у міському кінотеатрі, колишньому приміщенні польської дефензиви, москаль Петрович, що вертаючись із фронту, зачепився за тутешню удовицю вояка ОУН-УПА Марію. Та так міцно, що й коріння вирішив пустити у благодатну волинську землю.
О ті незабутні кіносеанси, як сеанси гіпнозу! Вони чекали їх, в десяте переглядаючи і шаленіючи від «Тарзана», «Бродяги», «Чапліна», заливаючись сльозами і сміхом. Серця їхні обривалися, коли бува обривалася плівка. А після закінчення кожної «частини» переповнений зал дружно зітхав і, прикипівши голодними поглядами до квадратного віконечка кінобудки, за яким чаклував із бабінами-колесами Москаль Петрович, трагічно переживав вимушену перерву, і весь до одного мріяв стати кіномеханіком. І тільки найграмотніший Мирон Волинець — кінорежисером. Не відаючи, що з його біографією — то прямий шлях до безмов'я…
Нема де правди діти, був щасливий і десь на самім споді душі навіть вдячний радянській владі, що його «взяли» в інститут, на факультет, де конкурс був — тридцять чоловік на місце. Взяли, незважаючи на батькове бандерівське минуле, і на власне, армійське, коли його «заклав» однополчанин — землячок І. Бунь. Не спокушений салага, Мирон тоді ще зеленого поняття не мав про такий вельми популярний у ті часи метод виявлення внутрішніх ворогів Країни Рад, як провокаторство. Тож здуру вибовкав усю, яку знав, правду про повстанців. Вірніше, Бунь сам ліз до Мирона з розмовами про минуле, Україну, а надто про бандерівців, нарікаючи на порядки, чи та пак безпорядки в державі.
…Мирона викликали в контррозвідку… Допитував бравий полковник, спочатку делікатно, а далі, оскільки солдат Волинець не міг пригадати, з ким вів одверті антирадянські розмови, почав кричати і погрожувати, що згноїть в магаданах.
Виручила Мирона політична підкованість. Щойно відбувся XX з'їзд КПРС, на якому був засуджений сталінізм, і це давало йому підстави захищатися. Та й самому полковникові, який марив перенестися із Далекого Сходу на службу в котрийсь із обмежених контингентів радянських військ в Чехословаччині чи Німеччині, не хотілося роздувати «ЧП». Отож завершився допит очною ставкою із стукачем і клятвою Мирона — «нікому в частині ані пік» про вичерпаний інцидент.
Однак інцидент «бесідою» не вичерпався.
Його документи не прийняли на режисерський факультет Всесоюзного інституту кінематографії, куди Волинець протепом подався після дембеля, тішачись, що Москва якраз по дорозі додому. Респектний дядя з приймальної комісії з цинічною одвертістю сказав:
— Нет, дружок, нам бандеровцев не надо. Так что езжай у свою западную.
Але доля виявилась мудрішою за московського дядю. По дорозі в западную була ще одна столиця — Київ, і театральний інститут, при якому на Миронове щастя того року відкрився кінофакультет з режисерським відділенням. А поза як тєлега армійського стукача у рідні краї ще не доїхала, то Мирона без проблем зачислили в абітурієнти.
У перші студентські роки, гуляючи Києвом, Мирон часто ловив себе на тому, що серед перехожих видивляє Іуду Буня — так іменував він однополчанина-землячка, або скорочено: І. Буня. Не для помсти, звісно. Він давно простив стукачеві, бо хіба той один такий був? Радше хотів глянути падлюці у вічі, і сказати:
