— Ти, падло, мочив мене та не замочив — сили не стачило.

Водночас Мирон боявся нежданої зустрічі, бо, хто його бісову душу знає, чи не стало сексотство головним промислом Буня «на гражданкє»?.. Боявся нової підлості «землячка»… Та, як кажуть, святе місце не буває порожнім: натомість землячка вишукалася… «землячка»… Якось на одному із Шевченківських свят, що відбувалося біля пам'ятника поетові навпроти університету, підкотила до Мирона балакуча товстулька і вчепилася в душу, мов реп'ях. До дівочих залицянь Миронові не звикати було — дівки липли до нього, як мухи до меду. Позиркуючи поблажливо з висоти свого росту на нахабну коротульку, Мирон шукав очима в натовпі факультетську красуню Вірочку — таємну свою пристрасть. Тож, коли «Маня Авдієнко — філологиня» (як представилась товстуля) тицьнула йому в руки якийсь зшиток, відчепно взяв, запхав у кишеню, і, не прощаючись, ринувся відбивати у Романа — Фанфана Тюльпана невірну Віру.

Тільки ввечері, в гуртожитку, згадав про зшиток — то була якась дуже примітивна, навіть недолуга «націоналістична» бридня, далека від болісних поривань його душі, «виплеканих» драматичними подіями воєнного дитинства. Інтуїтивно відчувши провокативність писанини, Волинець жбурнув зшиток за койку, не думаючи — не гадаючи, що хтось із «однокелійників», його там знайде, обтрусить від пилу і занесе куди треба, — і вилетів з кімнати: нагрудну кишеню «бобки» пропікали два квитки на «Серенаду сонячної долини», а біля воріт Лаври чекала щойно «відвойована» у захланного Фанфана Тюльпана гордячка Вірочка.

Захоплений студентським життям-буттям, першим «дорослим» коханням Мирон не завважив у серйоз, що з тих пір і Маня стала густи круг нього, як в'їдлива тлуста спасівська муха. Вона підстерігала його в найнесподіваніших місцях, озираючись, тицяла якісь самодруки, нашіптуючи про підпільні студентські націоналістичні організації. «Незалежність», «русифікація», «самостійність», «державність» — від цих слів віяло трагічною романтикою сорокових, нездійсненною мрією батька Івана… Пробуджувало біль і злість за власне понівечене енкеведистами дитинство, за відбиті татові печінки, за карельські лісоповали, куди змушені були тікати по війні батьки разом із ним, малолітнім. Мало помалу в цій мішанині чуттів Мирон мимоволі піддався на провокацію, геть чисто забувши гірку розплату за свою одвертість з однополчанином Бунем. У тому, що поширення тих рукописних часописів були чистої води провокацією, лакмусовим папірцем, який мав «проявити» настрої народу взагалі і виявити неблагонадійні елементи зокрема, Мирон переконається трохи пізніше…

А поки що був приємно подивований пробудженою національною свідомістю однокурсників. І почалося: щирі розмови про долю України, мрії про державну могутність… Гуртом мріяли, гуртом сперечалися… От тільки доносили, як виявилось, порізно і, судячи з результатів, з різною завзятістю. Фанфан Тюльпан, якщо й «стукнув», то з принуки, Степко — від простоти дрімучої… А от найбезталанніший з них — Задворський, з благородною метою — «вистукуючи» собі в майбутньому місце головрежа десь на рідних провінційних теренах.

МОСКВА… МОСКВА…

Мирона ж врятував від вигнання з печерських пагорбів перед самим захистом щасливий випадок. Його дипломна робота — короткометражна кінострічка за власним сценарієм про життя сільських комсомольців, героїв якої грали випускники акторського відділення, перемогла на всесоюзному конкурсі студентських фільмів, а його як перспективного молодого режисера було запрошено після закінчення Київського Театрального інституту підвищувати кваліфікацію на курсі славетного Герасимова у ВДІКу.

Про такий «зігзаг судьби» Мирон і не мріяв. Здавалося, доля одумавшись, віддавала йому свої борги, стелячи рівну дорогу до слави. Та не стільки слави хотілося, як зустріти дядю з приймальної комісії. Подивитися йому у вічі, нагадати пораду їхати у свою западную.

Але дяді у ВДІКу не було. Та й Москва вже була не та, зацьковано-беріївська. Звільнившись від страху і умовностей сталінізму, червонозоряна столиця жила, пила, веселилася. Розпогоджена «відлигою» творча еліта, буяла, як козацька вольниця, шокуючи Мирона свободомислієм. Попервах він, навчений київським досвідом, перелякано озирався, бокував від галасливих захмелілих компаній, кам'янів від одного величного вигляду лучезарного Метра і законодавця нового радянського кіно. Але молодість і натура брали своє. Він з радістю сприйняв московське життя як норму і вже не міг уявити, що десь ще існує напівсвіт із стукачами і провокаторами, йде люте полювання на «ворогів народу». Та й «старик Державин нас приметил»… Нравится мне, парень, твоя одержимость, — казав Герасимов.

Московський період був найкращим відтинком його життя. Як не дивно, у космополітичній столиці імперії Мирон, як і чимало творчих нацменів, позбувся комплексу меншовартості. Водночас Москва його молодості, вільнодумна, богемна, навіть не відаючи того, виплекала і дисидентів-правозахисників, і демократів-сепаратистів, адже саме вихованці московських літературно-мистецьких вузів на початку 90-х очолили національно-визвольні рухи у радянських республіках — від Балтики до Кавказу…

Однак, хоч Київ і здавався йому тоді — з висоти Москви — глухим хутором, коли йому засвітила можливість влаштуватися на «Мосфільмі», не спокусився, твердо переконаний, що його місце в українському кінематографі. Була ще й інша причина, про яку Мирон соромився признатися інтернаціональній московській богемі, — він просто не міг обійтись без України. І вірив, що вона теж не може обійтись без нього.

Як же ж він гірко помилився! У рідній стороні його ніхто не чекав. І в Києві за його відсутності нічого не змінилося. В кіно — теж. І він ще не раз позаздрить тим вигнанцям, які рятуючись у Москві від провінційної рутини і заздрості агресивної сірості, ставали згодом всесвітньо відомими кінорежисерами.

На жаль, все його творче життя зотліло у боротьбі із перестраховщиками, з тупими чинушами, цими безрідними виблядками системи, які засідали по художніх радах та міністерствах. Окрилений Герасимовим, він хотів зняти серію історичних фільмів про українських гетьманів, про Запорізьку Січ, але ці теми були не прохідні. Соцькі від культури жахалися їх, як чорт ладану. А коли знімав фільм за власним сценарієм про «наше радянське сьогодення», вони його різали по живому, витинаючи все, що здавалось підозрілим або надто сміливим для імперської колонії, в яку вони самі і перетворювали Україну. Він зшивав ті криваві клапті, намагаючись привести до божеського подоби, але виходило убоге каліцтво, такі собі прохідні, недолугі фільми, яких він соромився. Вони різали не тільки його фільми, різали його самого, карнали із садисткою насолодою, прирікали на безталанність, уподібнюючи собі.

Мирон не любив згадувати про ті «безмовні» часи, коли він змушений був добиватися правди… Врешті хряснув, як кажуть, дверима і пішов у документалістику. І напевно так і залишився б пересічним режисером- постановником кількох пересічних художніх і сотні документальних стрічок, якби не перебудова. До честі Мирона, він сповна скористався поривом компартійних вождів вирватись із лепрозорію триклятої ідеологічної рутини.

Правдами й неправдами Волинцю таки вдалося зняти фільм, в якому сказав усе, про що досі думав, та мовчав. Хай там що, але це таки був перший в українському кіно історичний серіал про боротьбу західних українців за свою незалежність сто років тому, яку, врешті, звели нанівець вожді-поступовці. Він хотів застерегти, щоб подібне не повторилося з нами, на початку 90-х. Але… певно, не зумів… Або ж вожді нинішні не збагнули символіку… Хоча… плювати їм на всі пророцтва, застороги і символи! І сто разів правий Лящик — нема серед них святого. Нема Антонія Печерського…

ПОВСТАННЯ

Просвітку не було. Полегшення — теж. І надії не було. Була — пустка. Кругом. І в душі. Якби він був фанатично віруючим, то б… То б — що? Скоріш за все, подумав, що випробування його продовжуються. Але — допоки? Коли дитя-янголя от-от перегорне книгу його життя. Чи може, на страждання йому відпущена вічність?

Майже «на автопілоті» дістався до Студії. На території було безлюдно, як на цвинтарі. Тільки в найдальшому павільйоні чувся шум, стук, людські голоси. Мирон похолов від поганого передчуття і кинувся темним коридором на підозрілі звуки. Так і є! Доки він митарствував коридорами влади, випрошуючи копійчину, в павільйоні, де рік тому він встиг відзняти сцени зустрічі князя Володимира з Мирком Любечанином, роботяги валили декорації. Декорації, які коштували йому півжиття і двадцять літрів крові!

Чорна смуга продовжувалася. І йому було вже все одно, кого вбивати. Схопивши сокиру, він спочатку розігнав роботяг, а далі рушив гулким коридором в кабінет директора. Муржак, компенсуючи сірою бородою відсутність чуба, нудьгував за столом, переставляючи якісь папірця. На студії вже рік не платили зарплату, але він з лиця не спав — подейкували проінформовані, нібито щось там про Чорнобиль знімає. Звісно, за кошти держави. Ще один Кармен, мать твою! По-друге, величезні простори кіностудії здавалися в оренду — під склади, цехи і ще чортзна-що якимсь темним особам, що розгортали кипучу діяльність переважно поночі,

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату