закрутив водяний вир, і вона тоне на очах у здивованого люду на березі, встидаючись своєї безпорадності, соромлячись покликати на поміч, жадаючи тільки одного — щоб її швидше поглинули моторошно звабливі глибини.
Отак, як вир, закрутило його те дівча, схоже водночас на дике безсоромно хтиве звіря і ніжну цнотливу гірську квітку… Він не знав її імені, не відав, хто вона і звідки впала на його сиву голову. Дивно, але вони ніколи не розмовляли… словами. Бесідою їм була пожадлива пристрасть, з якою вони поглинали одне одного… О, та потрясаючи, правічна мова кохання, що таїться до часу в кожному тілі! По всьому Мирон хотів зняти любовну сцену, в якій би згорали криком щасливої плоті дві душі, але головній героїні — гарненькій і небезталанній примі провінційного театру — бракувало пристрасті, дикого божевільного шалу… Розчарований Мирон образив її, грубо пообіцявши показати, як це робиться у нормальних, від землі, людей. Героїня ридаючи покинула знімальний майданчик, а вночі прийшла з покутою. Він пожалів її, а потім жалів себе, бо нічого путнього в них цього разу (після Дзвінки) не вийшло, радше вийшло силувано, принизливо і до решти зіпсувало стосунки.
Мирон шалів за мовчазною дикункою, за паморочливим гріхом спокуси… Він хворів тим гріхом, катувався, соромився, лютився, відчуваючи на собі ревниві погляди жінок, з яких він, врешті, збирався вибрати єдину і, нарешті, покінчити із своїм бурлацьким-холостяцьким життям. Претендентки терпляче перечікували його сказ, відгонили дружно Дзвінку від кіношного «табору», як приблудну дику козу. Але — намарне. Варто йому було краєм ока помітити поміж смереками її летючу тінь, як він кричав: «Стоп! Всі вільні» — і дерся на кичери і кручі, як старий, вдурілий від шалу цап за юною сарною. Чув, як услід ремствує вголос зневажений ним гарем:
— Чесне слово, вона його чимось напоїла. Ці гуцулки знаються на зіллі… Ти ж її бачила — немита чумичка… а він як сказився!
Він справді як сказився.
Скінчилося все майже трагічно: їх застав її чоловік, що неждано повернувся із заробітків з Росії, і хотів його вбити. З ґвера. Як Дзвінчук Довбуша. Але вона не дала — випорснула з-під Мирона і, як дика кішка, повисла на чоловікові, вп'явшись у його перекошений люттю рот вустами, якими щойно обціловувала любаса. І вінчаний раптом обм'як, опустився під її вагою на траву і захлипав від злості чи образи, Бог його знає…
Більше вони не бачилися, але часом десь на верхах ловив Мирон краєм ока її тінь, а може, тінь бажаної спокуси, хтозна… А далі й забулося, бо хіба за маною, за відьмою, за наглою пожежею тужать? Тужать за білосяйною і недосяжною, як ранкова зоря, Добронігою… За жінкою — мрією, жінкою — матір'ю, жінкою — Україною… За майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з буденного чоловіка героя або святого.
Це Мирон зрозумів, зустрівши Дзвінку через десять років. За майже анекдотичних обставин. Вона стояла у високих порогах кафе «Довбушева Дзвінка», розцяцькована, як великодня писанка. Впізнав її, ще не знаючи, що вона вже дружина чорноморського адмірала — героя змагів за незалежність, про якого Мирон підрядився знімати документальний фільм.
— Одвіку несамовитий звір, що сидить у чоловікові, марить єдиною і недосяжною, майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з нього героя або святого, — озвався у Мироновій грішній душі філософ- схимник-дівич і провалився разом з гріховодником у нірвану, відчуваючи, як напружилась і солодко обм'якла його плоть…
Прокинувся раптово, як від удару. Схопився на ноги і… згадав учорашній день, скандал на Студії, переляканого Муржака… Важка, мов з похмілля, досада на себе, на свою буйну, дурну голову, на весь білий світ, підступила під горло. Ну, ще один вибух… І що? Що далі? Муржаки, як були, так і будуть. Бо вони зручні і всім вигідні. Мури глухоти, як стояли, так і стоятимуть. І тьма, як стояла, так і стоїть над нашою Тмутараканню… Бо у темряві теж затишно і надійно більшості з приматів. От тільки серце болить, дуже болить… як не боліло раніше.
Поклавши під язик валідол, який завше був напохваті, Мирон ліг на своє самітницьке ложе, намагаючись заснути і забути про все. Але не виходило. Розгромлені декорації стояли перед заплющеними очима. Покидьок! Як смів цей покидьок так учинити?! Таж тої вільної площі на Студії — завались! Ні, не в цьому справа! В іншому — в підлості, цілеспрямованій підлості на знищення усього вищого, чесного, що думає, що протестує… Ще протестує. А Мирон Волинець — ще протестує! Бо переконаний: гнів сильніший, ніж біль. Гнів — єдиний вихід. Єдине спасіння — це гнів! Гнів ставить на ноги!
Гнів справді поставив Мирона на ноги. Він встав, забувши про біль, свято переконаний у своїй правоті. Освіжився під душем і взявся за роботу. Серед мотлоху на антресолях знайшов замасковану мисливську рушницю, ради якої колись уступив у всесоюзне товариство рибалок і мисливців, але жодного разу не скористався: все було ніколи та й не вабили його чоловічі компанії з традиційною пиятикою і стріляниною по нещасних зайцях. І без того нагасався по горах та лісах за своє минуле кіножиття. Ніколи не думав, що колись йому пригодиться дубельтівка, а от — пригодилась, і добре прислужиться. І не по зайцях він з неї гатитиме, а по шакалах, по врагах рода чєловєческого…
Старанно змастив ґвера, зарядив і втиснув у футляр від гітари. А сам фігуристий інструмент почепив за шийку на килимі над ліжком: хай висить і нагадує силуетом про відсутню берегиню його самотнього вогнища. Від цих думок щось знову стиснуло зліва у грудях, перехопило подих, запекло в очах: отак здохнеш, чоловіче, і ніхто не згадає, сльози не зронить, хіба що добра Глаша…
Щоб у голову не закралася твереза думка про безглуздість його задуму, почав думати про жінок. Із жінками йому все життя було, як в тій приказці: через перебір — недобір. Замолоду він, як справжній лицар, вважав, що дама серця має бути на віддалі, манити таємничістю крізь вали-мури неприступної фортеці, городища княжого граду. Але варто було йому лиш натякнути на свою прихильність, як недосяжні зорі притьмом скочувались зі своїх ілюзорних небес, реп'яшками чіплялись за його лицарські лати і тягнули у свої буденні хижі. Юнацькі розчарування жіночою енгармонійністю зробили його прискіпливим, навіть болісно цнотливим, що він старанно намагався приховати під лоском донжуана і ґречністю дамського угодника. Мимоволі Мирон сам перетворився в недосяжну мрію знайомих жінок, загадковий фантом, який вони не могли впіймати своїми шовковими сітями. Часом Мирон питав себе, чи не цих «ловців» мав на увазі Сковорода, коли писав: «Світ ловив мене, та не зловив»? Але з роками, втомлений осоружною тишею своєї «келії», від якої вже не рятували і нічні розмови з приїжджими друзями, він почав тужити за майже неможливим у наш час: зустріти своє продовження в образі жінки… І хоча чуже подружнє життя відлякувало його дисгармонією душ і самотністю, ця тиха, ця дика мрія, ця ніжність до ще незнаної жінки, ще не віднайденої половини його однобокого єства, солодко нила і заважала жити, як загнаний в серце ніж.
Завершивши приготування до походу на шакалів, пішов на кухню, запалив газову конфорку і поставив варити двійко яєць — свій традиційний парубоцький сніданок. За звичкою ввімкнув приймач на хвилі радіо «Свобода», якому єдино довіряв останнім часом. І ввімкнув вчасно, якраз тоді, коли Зиновій Фриз звично починав:
— Говорить радіо «Свобода»! Сьогодні ми продовжуємо розповідь про те, як у місті Х. судять відому громадську діячку, журналістку, матір двох дітей, поважну жінку Марту Добренко тільки за те, що вона посміла зауважити військовому прокуророві, аби розмовляв із нею і матір'ю солдата, якого вона захищала від трибуналу нібито за дезертирство, українською мовою. Послухайте продовження інтерв'ю із пані Мартою.
Голос незборимої повстанки виявився несподівано м'яким, навіть лагідним і… знайомим. Мирон десь його вже чув, радше, цей голос жив у пам'яті, у тузі… його Будимира за втраченою тисячу років тому юною жінкою на ім'я Доброніга. Голос, зітканий з ніжного шепоту трав, жебоніння джерел, з пахощів зозулиних слізок… Проте, коли мова заходила про знущання над хворим дезертиром у СІЗО, голос Доброніги дзвенів, як у січі мечі харалужні.
Доброніга Харалужна! — Засміявся Мирон, відчуваючи, що приходить до пам'яті. Очевидячки, йому й справді треба оженитися на звичайній жінці, зажити тихим сімейним життям, завести город, кота або собаку, чи й канарку у клітці… Ні, звичайної йому не треба. Звичайних повно, як нудьги… Як канарок на пташиному базарі… Якщо вже женитися, то от на такій, невпокореній, як і він, протестантці, що наперекір загальній ейфорії довкола розбудови нового українського війська, як вона каже, «заторкнула старі, ще совєцькі проблеми дідівщини і дезертирства, яке не вважає при даній ситуації в армії зрадою Батьківщини, а тільки