Миронові затишно від її доброти. Часом уявляє її смиренною черницею. Українською Матір'ю Терезою… В чорній чернечій одежі, з опущеним долу поглядом і скорботним лицем йде вона крутою бруківчатою стежкою до Успенського собору і розтає в золотому благовісті його дзвонів.
Іноді йому здається, що не могла Доброніга пропасти безвісти, спливти, як лист, за водою дніпровою на невільничі азійські ринки. А може, якраз так воно й було насправді. І вже не Мирко знайшов свою білу- білу ладу на веселих зелених лугах життя, а чернець Антоній, і не дружиною варяга рудого, не наложницею чорного араба, а нареченою Ісуса Христа? Смиренною послушницею афонського монастиря? А що як Доброніга першою дала обітницю Богові, повіривши, що Будимира якщо не вбили з її вини варяги, то підстрелили купецькі лучники, коли він кинувся у воду визволяти її з неволі. Чує душа Миронова: саме так воно й було, тоді, коли від пристані відпливали човни з невільниками. Доброніга впізнала Мирка. І чула, як продзижчала стріла, бачила, як розпливлася кривава пляма на тім місце, де він пішов під воду. Але все одно, Мирон переконаний, що вони таки зустрілися. Хоч запізно для щастя. Байдуже, чи через місяць, чи через тридцять літ. Байдуже, знайшов Будимир її черницею, чи прийшла вона до нього, ченця-самітника, старою й нещасною рабинею чи вдовою якогось купчини…
Проте у кожному випадку втрата Доброніги мала підштовхнути Будимира якщо не до пошуків її за морями, то до мандрівки у Святу землю, мала вплинути на вибір життєвої стезі…
… Йому затишно від її всепрощення навіть тоді, коли вона серед опівнічної розмови раптом випалює: — Не-на-вид-жу! — ніби на очах у прихожан зриває із себе чернечу одежу.
Вона любить це слово. Вимовляє його кожного разу з іншою інтонацією, наповнюючи кожного разу іншим емоційним змістом — від лютого прокляття до зневажливого ігнорування, але кожного разу з таким притиском і пристрастю, що йому стає страшно за тих, на кого впаде її ненависть. Але це перше враження, бо ненависть її коротка, як постріл. У власну скроню. Холостий постріл, від якого не вмирають, але плачуть від безсилля. Безсилля через неможливість змінити щось у цьому поганому світі, або піти з нього геть. І не мордуватися. Раніше вона часто плакала. Принаймні, так йому здається. Але він не бачив її юною, піднесеною дівчинкою… Хоч, здається, що знає її все життя, від колиски, що прожив з нею цілий вік свій і нікого в його житті, крім неї, не було. Вона, як вогонь, все випалила з його пам'яті — і добре, й погане. І цю пустку заповнила собою, своєю пристрастю, що гоготіла в ній, як вогонь, розбризкуючи іскри на сто миль довкіл. Тепер вона плаче рідко. «Хай плачуть наші вороги» — каже втомлено після кожного свого «пострілу», маючи на увазі тих, хто «довів цей світ до ручки».
Часом Доброніга каже:
— Біда наша в тому, що ми невиправні ідеалісти. Ми хочемо ідеального світу, ідеальної держави, ідеальних людей, ідеальних стосунків, а так не буває. Треба, нарешті, навчитись задовольнятись мінімумом, або тим, що є. І знаходити в тому втіху, що могло бути ще гірше. Бо таки буває гірше. І це ми теж знаємо. А нам ще нічого не бракує. Ми маємо мінімум — шматок хліба і здоров'я. А це чимало. Як на сьогодні — це навіть багато.
Її філософствування заспокоює його. Не стільки мудрістю, як надією на те, що колись вона скаже: — Гаразд. Ходімо по другому… (третьому… шостому і т. д.) колу.
І вони підуть по другому колу, шостому, десятому колу приниження, на 99 відсотків переконані, що з того нічого не вийде. Але не йти — значило б здатися, змиритися, повіситись… Бо людей навіть у найтемнішій безнадії тримає на світі один відсоток… надії. І ця крихта світла не дає впасти в депресію, з якої тільки один вихід… Кожен знає, який.
Але вона знає ще один вихід з безвихідної ситуації — прийняти рутину як тимчасову недосконалість світу, а життя таким, яким воно є. Прийняти — як даність. І шукати в ньому маленькі радощі. Наприклад, радіти, що просто живеш. Що маєш у Бога таку ласку — ще жити. Бо багато з твоїх друзів і близьких такої ласки Божої вже не мають. Цілком можливо, що мають іншу. Але вже не на цьому світі.
Мирон сумно жартує: він хоче бачити її ще на цьому світі, байдуже — монашкою, міщанкою, княгинею половецькою, варязькою чи купецькою вдовою…
Доброніга сміється, несподівано безжурно, як дівчинка, якій вперше чоловік зробив комплімент, і каже, що завжди мріяла залишитись недосяжною мрією для найкращого і наймужнішого лицаря.
Після святково-скандального візиту до міністра він чекав рік на позитивне вирішення долі майбутнього фільму, час від часу навідуючись у приймальну, але той знову був у важливому державному відрядженні за кордоном, у відпустці, на бюлетені, в лікарні, на Шевченківському, Франківському, Бучмівському святі, на ювілейній академії та Сорочинському ярмарку… Залишав млявій, як вимокла конопелька, секретарці заяви, прохання, проекти, навіть уривок сценарію — весь залишати боявся, аби, знаючи добре звичаї столичного бомонду, не зостатися взагалі, як-то кажуть, при своїх інтересах. Секретарка мовчки складала все то в течку і обіцяла передати міністру. Може, й передавала, але відповіді він так і не отримав. Вірніше, отримав. Коли на Студії розібрали декорації для павільйонних зйомок першої серії фільму, в якій він збирався розгадати загадку української долі.
Якось по державному телеканалу йшла передача про народного артиста Степана Стукалова. Змилостивились до Степкового ювілею. Мирон випадково ввімкнув телевізор і онімів від жаху, вірніше від печалі: що робить з нами життя?!. Примерз до одвірка і дивився на екран і на того, хто був колись комедійною славою вітчизняного кіно і кумиром радянської публіки, а тепер сидів за столом, поклавши по- собачому голову на руки і бездумно втупившись в об'єктив камеру. Навіть телекамера — цей безвідмовний стимулятор акторської уяви — не збудила у мертвих очах вчорашнього улюбленця публіки бодай живий зблиск.
— Дивися і роби висновки, — сказала б Доброніга. — Чи ти хочеш довести себе до інсульту чи інфаркту? Ти ж їх все одно не переконаєш, бо їм нічого не треба. Їм не треба такої України, якої хочеш ти. Собі вони збудували райську, а нам залишили бідну, нещасну, принижену, за волю якої можна собі боротися по екзилях та тутешніх верховних радах скільки душа забажає. Вони іншої не хочуть, бо вона не захоче їх.
Він дивився, але висновків не робив. Перше важке враження минуло і тепер він дивився на однокурсника зі співчуттям сторонньої людини, що набачилась у житті й гіршого. І згадував лаврську «келію» на чотирьох, в якій він прожив зі Степком Стукаловим рівно чотири роки, день у день, прожив, як кажуть, в тісноті та не в обиді, як і з Романом — Фанфаном Тюльпаном, який давно покоїться на Байковому цвинтарі у славі і любові рідного народу, як і з дволиким Митром, що заспокоївся посадою начальника обласного управління культури в цілковитій байдужості рідного народу.
Прожив дружно, але без особливої дружби, і то з двох причин: надто різні були погляди і анкетні дані. Принаймні, через свої власні суспільно-політичні параметри волинянин Мирон Волинець так і не зумів притертися до системи, тоді як у зросійщеного шахтарчука Стукалова це виходило без особливих зусиль. Його образ простого тупуватого, але веселого «парня із народа» активно експлуатувався не одним радянським кінорежисером. Публіка Стьопку Стукалова теж полюбила з першого погляду, чи то пак з першої його ролі в кіно, яку він зіграв, випадково потрапивши на очі помічника знаменитого мосфільмівського режисера, який шастав по республіках в пошуках типажів. Слава впала на бідного хлопця зненацька, як надгробна плита, зачавивши в нім людину і залишивши одне тільки ім'я, нашкрябане на скрижалях історії вітчизняного кіномистецтва…
Доброніга сказала б:
— У кожного — своя доля. І дається вона всім і кожному такою, що не позаздриш…
За вікном починався понеділок. Згадки, що треба буде знову іти по енному Дантовому колу, зіпсувала йому настрій. Але він мусив іти. Доброніга б не підтримала його слабкодухості. Крім того сумна передача про однокурсника переконала його ще раз, що час не жде. На жаль, і життя летить не під гору, а з гори. В прірву. І доки є сили, він не збирається здаватись. Дідько з тим приниженням. Переживе якось. Тим паче, що — хто сьогодні не принижений? Всі. Всі, хто має талант, совість, і хоче щось робити. Для держави. Для народу. Але, схоже, що ні державі, ні народу вже нічого не треба. Але хіба це дивина для наших країв?! Для нашої історії?! Так завше було. Серед суцільної руїни і байдужості — горстка подвижників, на яких і трималося небо наше сіросвитне…
Його змушувало йти ще й гостре передчуття весни. Раніше кожен свій фільм він запускав ранньої
